Генiальна творчiсть Проспера Мериме

Проспер Мериме, нiколи не мав такоï слави й авторитету, як Стендаль
або Бальзак . Але це не послабляє значення його творчостi .
Художнiй розвиток Мериме виявилося найтiснiшим образом пов'язаним з
ходом громадського життя його краïни, хоча сам письменник не
намагався цей зв'язок привселюдно обґрунтувати або публiцистично
задекларувати. Важливу роль у творчому становленнi Мериме зiграло його
знайомство зi Стендалєм в 1822 р. Стендаль затяг Мериме в ряди
республiканцiв, заволiк своïм бойовим духом, непримиренним
вiдношенням до режиму Реставрацiï
В 1827 р. Мериме видав збiрник Гузла, або Збiрник Иллирийских пiсень,
записаних у Далмацiï, Боснiï, Хорватiï й Герцеговинi, що
нiбито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправдi збiрник
являв собою знущання над романтичними цiнностями: тiльки одна сербська
пiсня була насправдi фольклорноï, iншi 28 були створенi самими
Мериме й виданi як фольклорнi. Дивує те, що А. С. Пушкiн , А.
Мiцкевич i цiлий ряд учених нiмцiв сприйняли збiрник серйозно: у
Нiмеччинi були захищенi дисертацiï, Пушкiн i Мiцкевич перевели ряд
пiсень як фольклорнi
В 1835 р. Пушкiн звернувся до професора Соболевському, що особисто знав
Мериме, iз проханням з'ясувати ситуацiю. Мериме надiслав у Росiю листа з
вибаченнями й пояснив: Гузлу я написав по двох причинах, — по-
перше, я хотiв посмiятися над мiсцевим колоритом, у який ми слiпо
вдарилися. Iнший мотив виявився зовсiм тривiальним: недолiк грошей.
Мериме вибачився й здивувався тим, що Пушкiн попався. Так званi
фольклорнi балади несуть у собi iронiчний пiдтекст, що важко не побачити
В 1825 р. Мериме видав збiрник Театр Клари Гасуль, що являв собою нову
мiстифiкацiю. Тепер Мериме ховався за iм'ям вигаданоï
iспанськоï письменницi й театральноï дiячки. Нiбито iспанськi
п'єси дивують умiнням Мериме проникати в душу iншого народу.
Iспанiя стала для Мериме одним з естетичних орiєнтирiв ще з 1820
рокiв хи придбала особливе значення для його творчостi. Французькому
класицизму, що ще панував у тi часи на паризькiй сценi, вироджуючись i
навiваючи нудоту, Мериме протиставив живий, несучий сильний заряд
ренесансноï естетики, iспанський театр. Мериме, взагалi,
протиставив рацiональну й цинiчну Францiю стихiйноï й
пiдсвiдомоï Iспанiï В 1825 р., у трактатi Расин i Шекспiр
Стендаль висунув перед французькою лiтературою завдання створення
нацiональних iсторичних жанрiв, якi, завдяки Шекспiровi й Скоттовi були
вже давно розробленi в Британiï, але, через поза iсторичнiстю й
космополiтизмом класицизму були практично вiдсутнiми у Францiï. На
заклик Стендаля вiдгукнулися Гюго (Собор Паризькоï Богоматерi), де
Вiньï, i др.
Мериме в 20-х — 30-х рр. створює iсторичну драму Жакерия,
дiя якоï проходить на тлi селянського повстання ХIV ст., i
iсторичний роман Хронiка часiв Карла IХ (релiгiйнi громадянськi вiйни
ХVI ст.). Революцiйнi погляди письменника проступають особливо сильно в
другому добутку. Мериме показує, як церква перетворила нацiï
в банду вбивць, адже не особисто Карл IХ, Катерина Медичи й герцог де
Гiз вирiзали нещасних гугенотiв пiд час Варфоломеевской ночi. Це робили
звичайнi французи пiд впливом церкви, що перетворила Бернара де Мержи
(головний герой роману) вбратоубийцу-каина.
Пiсля революцiï 1830 р. велика кiлькiсть республiканцiв одержало
державнi посади. Стендаль почав служити консулом в Iталiï, Мериме
обiйняв посаду головного iнспектора iсторичних пам'яток Францiï.
Вiн виконував цю мiсiю протягом бiльш, нiж 20-ти рокiв i зробив чимало
корисного. Йому вдалося врятувати вiд руйнування багато архiтектурних
пам'яток, церков, скульптур, фресок. Вiн багато зробив для поширення
iнтересу до мистецтва середньовiчноï Францiï, видав цiлий ряд
археологiчних, iсторичних i мистецтвознавчих робiт. Служба вимагала
стiльки часу, що письменник практично не мав можливостi займатися
художньою лiтературою. Тому пiсля 1830 р. з його творчостi зникає
велика лiтературна форма. Вiн звертається до жанру новели. Кожний
такий твiр Мериме довго обмiрковує, i тiльки потiм переносить на
папiр. Новелiстика Мериме зберiгає тiсний зв'язок з романтичною
традицiєю. Це проявляється на рiвнi екзотики (Таманго),
зображеннi звичаïв людей, з вiддалених вiд цивiлiзацiï
краïн (Матео Фальконе, Коломба, Кармен, Одержання редуту), iнтерес
до проявiв iррацiонального, мiстичного початку в дiйсностi ( Бачення
Карла IХ, Венера Ильская, Локис ), аналiз непояснених щиросердечних
спонукань (Партiя в триктрак), вiдбиття колориту i духу напружених
iсторичних епох (Федериго, Душi чистилища), показ спустошеностi
духовного життя своïх сучасникiв (етрусская ваза, Подвiйна
помилка), увага до доль людей дна (Арсенiя Гийо).
Однак, романтична тематика у творах Мериме, як правило,
вирiшується в реалiстичному ключi. Наприклад, у новелi Таманго (
1829 ) представлена реалiстична картина работоргiвлi, проти якоï
виступали демократично настроєнi люди на початку ХIХ ст. Про те,
що Мериме представляє саме реалiстичну картину, свiдчить
порiвняння його новели з романами романтикiв Бичер-Стоу (Хатина дядька
Тома), Гюго ( Бюг-Жаргаль), якi присвяченi такiй же проблемi. У добутках
романтикiв чорношкiрi втiлюють суб'єктивнi авторськi подання,
старання довести — раби-негри є такими ж дiтьми Божими, як i
бiлi. Тому чорношкiрi протагонiсти в добутках романтикiв подаються в
гранично iдеалiзованому видi. Мериме, як всi реалiсти говорить гiрку
правду. Вiн показує, як торговець рабами капiтан Леду
вимiнює людей на пляшки й намисто. Чорношкiрi вождi торгують
власними пiдлеглими, тому що дрiбнички, якi ïм пропонує Леду,
для них набагато цiннiше, нiж люди
Втiм картина слiпого й одночасно величного пориву невiльникiв до волi,
безумовно є сповненоï романтики