Мiй батько (твiр-роздум у публiцистичному стилi на морально-етичну тему)

Кого здивуєш березою? Ми проходимо повз берези, iнодi навiть не
помiчаючи ïх. Береза постiйний супутник нашого життя. Вона, радiсна
i ошатна, має у своєму одязi два головних кольори
рiдноï природи зелень лукiв i бiлизну заснiжених полiв.I як же
ïй личать цi два кольори! Мiй батько художник. У багатьох його
картинах, етюдах i замальовках присутня береза. Пильно придивляючись до
картин, я бачу у берiзках, зображених батьком, безлiч вiдмiнностей. Ось
берiзка, що має у нижнiй частинi стовбура поздовжнi трiщинки, а
поруч iнша, абсолютно несхожа на свою сусiдку! Батько каже, що
iснує сто сорок видiв берези!
Нiколи не забуду здивованих очей мого батька, коли ми, блукаючи
березовою хащею, вiдкрили цi прикмети красунь з бiлими стовбурами, котрi
не вiдразу впадають в око. Я дивлюся, як батько, що захоплено
малює березу, увесь змiнюється. Його чорнi очi пiд широкими
дугами густих чорних брiв, блищать молодо i азартно Худорляве обличчя
наче осяяне свiтлом, що йде вiд берiз. Волосся, густе, темне, з легкою
сивиною, трiшки скуйовджене. Щiльно стиснувши вуста, батько довго
розглядає якусь гiлочку на деревi, По його щасливiй посмiшцi, що
раптово осяває його засмагле обличчя, розумiю, що вiн зробив для
себе несподiване вiдкриття. Яке? Це стане зрозумiлим, коли я, аж палаючи
вiд нетерпiння, побачу готовий етюд.
Менi подобаються руки батька. Сильнi, вмiлi, лагiднi, вони стають
чарiвними, коли вiн бере пензель або олiвець. Руки батька нагадують менi
руки музиканта: довгi, гнучкi пальцi, широка долоня.
Ось батько ледь повiв плечем щось у роботi йому не подобається.
Намагаючись не привертати до себе уваги, я тихенько пiдхожу i з-за його
спини дивлюся на етюдник. Яке рiдне, тепле дерево береза! Скiльки в нiй
привабливостi, невiддiльноï вiд природи нашоï вiтчизни! I все
це я, Iван Альошин, учень восьмого класу, знаходжу в роботi мого батька.