Генiальна творчiсть Проспера Мериме

Проспер Мериме, нiколи не мав такоï слави й авторитету, як Стендаль або Бальзак . Але це не послабляє значення його творчостi . Художнiй розвиток Мериме виявилося найтiснiшим образом пов'язаним з ходом громадського життя його краïни, хоча сам письменник не намагався цей зв'язок привселюдно обґрунтувати або публiцистично задекларувати. Важливу роль у творчому становленнi Мериме зiграло його знайомство зi Стендалєм в 1822 р. Стендаль затяг Мериме в ряди республiканцiв, заволiк своïм бойовим духом, непримиренним вiдношенням до режиму Реставрацiï
В 1827 р. Мериме видав збiрник Гузла, або Збiрник Иллирийских пiсень, записаних у Далмацiï, Боснiï, Хорватiï й Герцеговинi, що нiбито носила яскраво виражений романтичний характер. Насправдi збiрник являв собою знущання над романтичними цiнностями: тiльки одна сербська пiсня була насправдi фольклорноï, iншi 28 були створенi самими Мериме й виданi як фольклорнi. Дивує те, що А. С. Пушкiн , А. Мiцкевич i цiлий ряд учених нiмцiв сприйняли збiрник серйозно: у Нiмеччинi були захищенi дисертацiï, Пушкiн i Мiцкевич перевели ряд пiсень як фольклорнi
В 1835 р. Пушкiн звернувся до професора Соболевському, що особисто знав Мериме, iз проханням з'ясувати ситуацiю. Мериме надiслав у Росiю листа з вибаченнями й пояснив: Гузлу я написав по двох причинах, — по- перше, я хотiв посмiятися над мiсцевим колоритом, у який ми слiпо вдарилися. Iнший мотив виявився зовсiм тривiальним: недолiк грошей. Мериме вибачився й здивувався тим, що Пушкiн попався. Так званi фольклорнi балади несуть у собi iронiчний пiдтекст, що важко не побачити
В 1825 р. Мериме видав збiрник Театр Клари Гасуль, що являв собою нову мiстифiкацiю. Тепер Мериме ховався за iм'ям вигаданоï iспанськоï письменницi й театральноï дiячки. Нiбито iспанськi п'єси дивують умiнням Мериме проникати в душу iншого народу. Iспанiя стала для Мериме одним з естетичних орiєнтирiв ще з 1820 рокiв хи придбала особливе значення для його творчостi. Французькому класицизму, що ще панував у тi часи на паризькiй сценi, вироджуючись i навiваючи нудоту, Мериме протиставив живий, несучий сильний заряд ренесансноï естетики, iспанський театр. Мериме, взагалi, протиставив рацiональну й цинiчну Францiю стихiйноï й пiдсвiдомоï Iспанiï В 1825 р., у трактатi Расин i Шекспiр Стендаль висунув перед французькою лiтературою завдання створення нацiональних iсторичних жанрiв, якi, завдяки Шекспiровi й Скоттовi були вже давно розробленi в Британiï, але, через поза iсторичнiстю й космополiтизмом класицизму були практично вiдсутнiми у Францiï. На заклик Стендаля вiдгукнулися Гюго (Собор Паризькоï Богоматерi), де Вiньï, i др.
Мериме в 20-х — 30-х рр. створює iсторичну драму Жакерия, дiя якоï проходить на тлi селянського повстання ХIV ст., i iсторичний роман Хронiка часiв Карла IХ (релiгiйнi громадянськi вiйни ХVI ст.). Революцiйнi погляди письменника проступають особливо сильно в другому добутку. Мериме показує, як церква перетворила нацiï в банду вбивць, адже не особисто Карл IХ, Катерина Медичи й герцог де Гiз вирiзали нещасних гугенотiв пiд час Варфоломеевской ночi. Це робили звичайнi французи пiд впливом церкви, що перетворила Бернара де Мержи (головний герой роману) вбратоубийцу-каина.
Пiсля революцiï 1830 р. велика кiлькiсть республiканцiв одержало державнi посади. Стендаль почав служити консулом в Iталiï, Мериме обiйняв посаду головного iнспектора iсторичних пам'яток Францiï. Вiн виконував цю мiсiю протягом бiльш, нiж 20-ти рокiв i зробив чимало корисного. Йому вдалося врятувати вiд руйнування багато архiтектурних пам'яток, церков, скульптур, фресок. Вiн багато зробив для поширення iнтересу до мистецтва середньовiчноï Францiï, видав цiлий ряд археологiчних, iсторичних i мистецтвознавчих робiт. Служба вимагала стiльки часу, що письменник практично не мав можливостi займатися художньою лiтературою. Тому пiсля 1830 р. з його творчостi зникає велика лiтературна форма. Вiн звертається до жанру новели. Кожний такий твiр Мериме довго обмiрковує, i тiльки потiм переносить на папiр. Новелiстика Мериме зберiгає тiсний зв'язок з романтичною традицiєю. Це проявляється на рiвнi екзотики (Таманго), зображеннi звичаïв людей, з вiддалених вiд цивiлiзацiï краïн (Матео Фальконе, Коломба, Кармен, Одержання редуту), iнтерес до проявiв iррацiонального, мiстичного початку в дiйсностi ( Бачення Карла IХ, Венера Ильская, Локис ), аналiз непояснених щиросердечних спонукань (Партiя в триктрак), вiдбиття колориту i духу напружених iсторичних епох (Федериго, Душi чистилища), показ спустошеностi духовного життя своïх сучасникiв (етрусская ваза, Подвiйна помилка), увага до доль людей дна (Арсенiя Гийо).
Однак, романтична тематика у творах Мериме, як правило, вирiшується в реалiстичному ключi. Наприклад, у новелi Таманго ( 1829 ) представлена реалiстична картина работоргiвлi, проти якоï виступали демократично настроєнi люди на початку ХIХ ст. Про те, що Мериме представляє саме реалiстичну картину, свiдчить порiвняння його новели з романами романтикiв Бичер-Стоу (Хатина дядька Тома), Гюго ( Бюг-Жаргаль), якi присвяченi такiй же проблемi. У добутках романтикiв чорношкiрi втiлюють суб'єктивнi авторськi подання, старання довести — раби-негри є такими ж дiтьми Божими, як i бiлi. Тому чорношкiрi протагонiсти в добутках романтикiв подаються в гранично iдеалiзованому видi. Мериме, як всi реалiсти говорить гiрку правду. Вiн показує, як торговець рабами капiтан Леду вимiнює людей на пляшки й намисто. Чорношкiрi вождi торгують власними пiдлеглими, тому що дрiбнички, якi ïм пропонує Леду, для них набагато цiннiше, нiж люди
Втiм картина слiпого й одночасно величного пориву невiльникiв до волi, безумовно є сповненоï романтики