I замiсть мови пiсня розляглась (за лiрикою Петрарки)

Благословеннi всi моï канцони,
Що ïй на славу та й не без умiння
Присвячував завжди я тiльки ïй!
Так написав про власну творчiсть генiй любовноï лiрики доби
Вiдродження Франческо Петрарка. Благословеннi всi моï
канцони… Цi слова можна розцiнити як похвалу самому собi, як
спробу похизуватися, адже поетовi не пристало вихваляти самого себе. Але
канцони Петрарки благословеннi силою високого неземного кохання , яке
пережив поет. I прочитавши ïх, навряд чи хтось захоче сперечатися:
вiршi Петрарки справдi мають магiчну силу, бо за словами та лiтерами
стоïть сила почуття.
Читачi усього свiту протягом столiть iз захватом сприймають поезiю
Петрарки. декламують ïï, присвячуючи своïм коханим,
бачать у творах поета власне життя, власнi почуття та власну iсторiю.
Але я подумав про iнше: за цими прекрасними творами стоïть справжня
трагедiя усього життя талановитоï та сильноï людини. Можливо,
вiн явив би свiтовi фiлософськi трактати, присвяченi гуманiзмовi чи став
би полiтичним дiячем, адже талановитi люди, як вiдомо, талановитi и
усьому… I пишучи цi твори соцiальноï чи фiлософськоï
проблематики, можливо, Франческо Петрарка був би щасливою людиною. Але
доля розпорядилась, як завжди, по-своєму: зустрiвши в церквi
незнайому дiвчину Лауру, поет закохався i першого погляду та на все
життя. Йому не судилось бути поруч з коханою, стати ïï
чоловiком, але ïï образ все життя був iз ним поруч: у його
текстах та думках.
Немало збiгло лiт лiтам на змiну
Вiдтодi, як Амур вчинив менi Облогу вперше…
Отак, переосмисливши античнi образи, поет намагається висловити
масштаби почуття, яке оволодiло ним. Не просто стрiла Амура вразила
його, це було справжньою облогою, з якоï неможливо вийти
переможцем, обдуривши долю та власнi почуття.
Свободо, золота моя, кохана,
Як я тебе покинув без розмов,
Угледiв, схаменувшись, що любов Бiда, тяжка невилiковна рана.
Мабуть, тому й цiкавi нам поезiï Петрарки, що у них почуття поета
перебуває у розвитку, його охоплюють суперечливi настроï:
любов видається йому даром небес, але у хвилини вiдчаю вона
обертається на тяжку, невилiковну рану. Недаремно, мабуть,
iснує вираз муки кохання. I ми спiвчуваємо лiричному
героєвi, i розумiємо його як у хвилини пiднесення, так i в
хвилини вiдчаю та душевного спустошення.
Лаура, кохана Петрарки, померла у молодому вiцi. Так доля назавжди
розлучила його з коханою, але ïï образ живе вiчно у прекрасних
поезiях, ставши образом-iдеалом, образом iдеальноï жiнки, у якому
впiзнають своïх обраниць закоханi усього свiту й усiх часiв.
Навiть по смертi Лаури поет зберiгає ïй вiрнiсть у своïх
творах:
До iншоï не поверне Амур
Стопи моï, ну i, звичайно, руки
Тiй iншiй не пошлють рядки своï.
Здавалося б, стiльки створено поезiй про кохання, що годi й намагатися
сказати щось нове, але твори Петрарки, зображуючи вiчнi почуття,
здаються оригiнальними: бо кожна доля людини унiкальна, так само, як
унiкальна людська душа, у якiй народжується кохання. Сонети
Петрарки (а саме в таку, здавалося , жорстку поетичну форму втiлив поет
своï переживання) нiколи не будуть забутi, благословеннi на вiчне
життя у серцях закоханих нащадкiв:
Благословеннi всi моï канцони,
Що ïй на славу та й не без умiння
Присвячував завжди я тiльки ïй!