Iсторичнi вiхи в iсторiï украïнського народу

Твiр за драмою Лесi Украïнки Бояриня. Iсторiя украïнського
народу надзвичайно трагiчна й повчальна. Вона свiдчить про якусь
незбагненну силу украïнцiв, ïхня здатнiсть знову й знову
вiдроджуватися пiсля нищiвних, здавалося б, смертельних ударiв i
катастроф
Можна було би своє оповiдання почати вiд татаро-
монгольськоï навали, що не тiльки знищило украïнську
державнiсть, а й фiзично загубило народ, так пiдiрвала його бiологiчнi
сили, що вiн став легким видобутком сусiдiв i потрапило до них у неволю.
Однак у данiй роботi ми зосередимося на подiях, якi вiдтворенi на
сторiнках художнiх творiв, якi вивчаються шкiльною програмою. Одним з
таких полотен є драматична поема Лесi Украïнки Бояриня. Цей
Твiр присвячений подiям, пов'язаним з Переяславским радою Поема написана
пiд час (1910 р.), коли царський уряд пiдсилив утиску пригноблених
окраïн i нацiональних меншостей. Леся Украïнка гостро
переживала соцiальний i нацiональний гнiт, недолiк нацiональноï
державностi, шукала вiдповiдь на питання: хто ми, украïнцi, якi ми
є. На прикладi головних героïв драми — Степана й Оксани
— талановита письменниця об'єктивно вiдтворить подiï,
якi ввiйшли в iсторiю за назвою Руïна.
Це був перiод пiсля смертi Богдана Хмельницького, коли Украïну
намагалися подiлити мiж собою Польща й Московщина, сiяючи ворожнечу мiж
козаками, провокуючи безперервнi внутрiшнi сутички за гетьманство Росiя
роздавала козацькоï старшинi привiлею, щоб схилити ïï на
свою сторону, примушуючи зрадити iнтереси Украïни, намагалася
позбавити народ мислячоï iнтелiгенцiï. I перебували серед
украïнцiв тi, хто прирiкав себе на страждання й мучення,
добровiльно заточував себе. Згадаємо образ Степана. Вiн пiддався
агiтацiï, покину Украïну й тепер у Московщине цiлує
руки, як невiльник. На думку лiтературних критикiв, Степан є
восСочинением духу у свiй час. Це слабовiльна людина, боягузливий. Вiн
вiдрiкся рiдний вiд землi, звичаïв, культури, став бездогляднiстю.
Степан — не оборонець рiдного краю, а пристосованець, приречений
на приниження людського достоïнства. Це згубнi наслiдки для
багатьох майбутнiх поколiнь уздовж декiлькох сторiч. Саме в часи
Руïни з'явилося багато пристосованцiв, якi, надивившись на
московськi соболi, пiшли служити паную
У поемi на прикладi Оксани, ïï життя Леся розповiдає
про зародження украïнськоï культури. Вона зображує
церковнi братерства, якi брали участь жiнки. Члени братств виготовляли
корогви як символ волi, незалежностi. Вихована на украïнських
традицiях, Оксана не змогла прижитися на чужинi, тому що там сповiдалося
рабство в рiзних проявах. Вона не хотiла миритися зi Степановим
приниженням, тому що воспитаная в iнших iдеалах. Однак дiвчина не змогла
пiднятися над обставинами, тому й затвердила, що вони зi Степаном
обоє iржавi. Згодом, на наш погляд, характер украïнця,
загартувався. Ïм ще бiльше опановувало бажання жити вiльно й
незалежно. Такою особистiстю безпомилково можна назвати Григорiя
Косинку, що видається новелiста XX сторiччя. Вiн в 1917-1919 роках
не тiкав в печери, озера, лiси. Пробуджений революцiєю, убирав
кожний момент швидкоплинноï дiяльностi й затворiв ïï
портрет. Однiєï iз кращих новел письменника є Полiтика.
На сторiнках новели автор показує духовний рiст людини,
ïï тiсний зв'язок з народом Мусiй, головний герой добутку,
любить людей, хоче надати ïм допомога; вiн не уступає
переконанням, не допускає нiяких компромiсiв. Життя Г. Косинки
обiрвалася трагiчно: вiн був страчений по помилковому обвинуваченню в
приналежностi до групи терористiв. I теперiшньою причиною його загибелi
був письменницький талант, його добутку, у яких не iдеалiзувалися
бiльшовицький будень, а правдиво вiдтворювалися братовбивчi, подiï
на благословеннiй украïнськiй землi
Так були знищенi десятки тисяч украïнських iнтелiгентiв. Це ще
одна трагiчна сторiнка в iсторiï Украïни. Говорячи про
iсторичнi столiття, не можна не згадати подiï 1927, 1933 рокiв, якi
ввiйшли в iсторiю за назвою голодомор. Читаючи драму П. Кулиша 97, У.
Самчука Марiя, замислюєшся над питанням: хто винний у подiях,
описаних письменниками. У драмi автор розповiдає про
украïнський сель, у якому далеко не всi люди сприйняли революцiю,
що принесла голод. У селi з'ïли всiх кiшок i собак… До
глибини душi вразив епiзод, у якому розповiдається про те, як
Ларивон, глухий церковний сторож, i Орися, бiдна вдова, з'ïли
своïх дiтей. Громада вимагає судна над дiтовбивцями
Не менш трагiчноï в украïнському селi була насильницька
колективiзацiя, що описує У. Самчук. Книга стала монументом
пам'ятi тим, яких силомiць зганяли в колгоспи. Ця полiтика держави
послужила причиною початку кiнця: вiдбулося тотальне знищення
украïнського селянства, витравлення з нього власникiв, хазяïв,
годувальникiв. На колись родючих землях виросли бур'яни, пiд дощами,
згнило зерно. До сiм'ï Марiï, головноï героïнi
повести, прийшла звiстка. Старший син Максим , що вчив батька й матiр
соцiалiзму й комунiзму, виганяє ïх з будинку. Молодшого сина
Лаврика репресували. Останнi члени сiм'ï зневiрилися у можливiсть
людського життя. Кульмiнацiя добутку — страшнi кнртини голодомору
в колись багатому куркульському селi
Наприкiнцi можна додати, що етнiчнi втрати украïнського народу
склали близько 12,7 млн чоловiк. А вiйськовi? За даними науковцiв у роки
Великоï Вiтчизняноï вiйни загинуло близько 80,5 млн наших
землякiв. Про вiйну написано багато. I, може, бiльш об'єктивно
обрисував ïï О. Довженко у своïх оповiданнях,
кiноповiстях i Щоденнику. Уже перша записна книжка Щоденника кровоточить
своєю жахливою правдою… Змученi, зганьбленi, голоднi жiнки
плакали: на горi й тому покидала ïхня Червона Армiя, вiдступаючи.
О. Довженко оголив фашизм. Нiмцi знищували все на своєму шляху. От
одне iз сел… Що залишилося в ньому? Двi тисячi трупiв, серед
руïн i попелу кiстяки. Наша земля була хвора, вона стогнала,
нелюдське горе перелилося через край у кожнiй душi й уже не викликало
гнiву, а лише вiдраза й обурення
Утома, що вiдбувалася, Довженко вбачав пiдлiсть, що робили чиïсь
руки. Вiн засуджує бездонну вiчну брехню, якою обплутанi ми. Серце
його переповняється жахом вiд того, що сотнi тисяч кращих
продовжувачiв нашого роду зникне на нашiй землi. Трагедiєю
свiтового масштабу переживає наш народ сьогоднi. Це наслiдку
чорнобильськоï аварiï. I про ïх варто писати окремий
Твiр. Заключним рефреном можуть бути слова Тичини: яке лихоо, що чум
мене косила, а сила знову розцвiла.