Жiнки берегинi роду в романi Василя Барки Жовтий князь
Зi свiтлими душами i чистими помислами змальованi жiнки в романi В.Барки Жовтий князь. Це дружина головного героя Катранник Да-рiя
Олександрiвна, його мати Харитина Григорiвна та дочка Оленка.
Небагатьма словами схарактеризовано бабусю Харитину, але якими яскравими
та влучними. Була ïм стара, як великий янгол: тiльки ними жила i
для них була в неï вся думка i праця, була мати як свiтло з
височини, i втратилося Замолоду пiзнала горе залишилася вдовою: чоловiка
забрали на нiмецьку вiйну, i вiн не повернувся. За всiх думала i втiшала
кожного, невсипущою працею додавала достатку в сiмю, виховувала дiтей. З
невiсткою жила дружно, була ïй за матiр, створюючи в домi атмосферу
добра i злагоди. Разом берегли звичаï i вiру: Ïхня хата, ще
прадiдiвська, з сволоками в старовинних знаках, рiзьблених i свiчами
палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i невiстка так порались,
так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi. Хоч i бiднi,
але одяг охайний, чистий: бабуся у чорному; просторно i рiвно держиться
одежа пiсля прасування. Хустка бiла, далеко вперед нависла
Але головне те, що Харитина Григорiвна серцем i душею сприймала Божi
заповiдi, жила за ними i хотiла б, щоб цього дотримувалися онуки. Чорне
лихолiття, голод вона сприймає як кару Божу, згадуючи, що тепер
робиться в селi: пиячать, бються, плiткують, насмiхаються один з одного.
Картає й себе, що за роботою мало придiляє уваги молитвi.
Дарiя Олександрiвна така ж тиха, спокiйна, так же намагається не
впускати до серця злобу й роздратування. Усю душу вiддає
сiмï, дiтям. Ïй хочеться, щоб сини i донька не пiддавалися
чужому впливовi, вмiли розрiзняти добро i зло. Мати користується
давньою, вiками вивiреною народною педагогiкою, яка пiдказує, коли
дитину полаяти, а коли й похвалити: В неï [матерi] сумнiв: чи не
розлiнується доня ще раз i дужче, нiж попереду, коли похвалити?
Хай старається без нагороди. Але чи гаразд отак проминути доньчин
знак? То ж вiд пошани до мами.
Дiти глибоко шанують старших, бояться завдати ïм прикрощiв,
переймаються ïхнiми турботами, намагаються допомогти. Оленка ще
маленька, але переживає свою невдачу в навчаннi, старається
виправитися, щоб принести радiсть матерi. Потiм старалося i принесло
найкращi оцiнки. Радiло за маму, якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки
в зошитi. Видно, так i не тямило до кiнця, чому треба. Стiйко, без
скарг, переносить дiвчинка голод, щоб не засмучувати батькiв. I
згасає безневинна душа страшним докором несправедливiй, жорстокiй
системi
Дарiя Олександрiвна продовжує боротися за життя сина, тепер уже
єдиного. Ще й ранiше вона, собi майже нiчого не залишаючи, якимсь
чудом тримаючись, старалася нагодувати дiтей. Коли ж вирушила на розшуки
Андрiйка, не витримала, впала i померла вiд надмiрного виснаження,
тримаючи в руках дорогу для неï рiч доньчин зошит. I в цей момент
вона була прекрасна, мучениця i праведниця. Риси обличчя, блiдого, мов
хлiб, що лежав на темному рукавi, такi строгi i гарнi, при всiй жахливiй
худорлявостi, мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
Невимовний жаль огортає нас, коли ми читаємо про те, скiльки
свiтлих i добрих душ загублено. Така трагедiя не повинна повторитися.
Роман В. Барки є пересторогою поколiнню, яке вчилося по
пiдчищенiй, вiдкоригованiй iсторiï та лiтературi i не знає
гiркоï правди.
