Концепт "щастя" у семантичному просторi лiричноï поезiï

М. Ю. Лермонтов рано приходить до невтiшного висновку про
суєтнiсть людського щастя, про його скороминущiсть, обманливiсть:
Свiтлоï радостi так неспокiйна примара
Нас вабить пiд хладною iмлою;
Ти схопити — вiн жартуючи втече вiд тебе! —
Ти обманутий — вiн знову перед тобою
(Єврейська мелодiя (”Я видал iнодi як нiчна
зiрка…”), 1830).
Пошуки щастя марнi, а виходить, просити його в долi — даремна
праця. (Порiвн.: На жаль, — вiн счастия не шукає / И не вiд
счастия бiжить!) (Вiтрило, 1832).
Семантичний универсум лiричноï поезiï Лермонтова взагалi не
спрямований на щастя. Щастя в деяких випадках може стати перешкодою для
розвитку творчих можливостей:
И побачив би, що не злiз, нi борошн
Не коштує щастя, помилкове як звук…
(”Я бачив тiнь блаженства, але цiлком…”, 1831)
Навпроти, вiдмова вiд радостi й щастя стає однiєю з умов
розвитку природного генiя:
Вiн не звик прекрасне цiнувати,
Як той, хто в груди втеснить бажав би всю природу,
Хто силкується купити стражданням своïм
И гордою перемогою над земним
Божественноï душi безбережну волю.
(”Сумовитий дзвона дзенькiт…”, 1830 — 1831)
Вiдсутнiсть надiï на знаходження щастя зрештою починає
асоцiюватися для Лермонтова iз самим життям. Щастя — почуття,
учинки не можуть бути його джерелом. Лермонтову як натурi дiяльнiй
претит пасивнiсть щастя, але вiн усвiдомлює владу долi:
Я не почуттiв, але вчинкiв своïх владар,
Я нещасливий нехай буду — нещасливий один.
(Станси (”Менi любити до могили творцем призначено…”),
1830 — 1831);
Я жити хочу! хочу суму
Любовi й счастию на зло…
(”Я жити хочу! хочу суму…”, 1832)
Лiричний герой стає “для щастя глухий, для горя ньому”
(Спокусницi, 1832). Таке свiторозумiння стає поступово те саме що
схiдний фаталiзм:
Долi як турок иль татарин
За всi я рiвно вдячний;
У бога щастя не прошу
И мовчачи зло переношу
(Валерик (”Я к вам пишу: випадково! право…”), 1840)
Проте поет шкодує про неможливiсть щастя, про втрату здатностi
радуватися:
Так давно змiнила менi радiсть,
Як любов, як посмiшка людей,
И змеркнуло перш, нiж младость,
Свiтило надiï моєï…
(”Як давно змiнила менi радiсть…”, 1830 — 1831)
Сум, страждання — не предмет гордостi, ïх необхiдно ретельно
приховувати вiд стороннiх очей. I поетична свiдомiсть навряд чи знайде в
них джерело натхнення:
Закрадеться ль сум у схованку душi твоєï,
чиЗайде пристрасть iз грозою й хуртовиною, —
Не виходи тодi на шумний бенкет людей
Зi своею скаженою подругою;
Не принижуй себе. Стидися торгувати
Те гнiвом, то тугою слухняноï,
И гнiй щиросердечних ран гордовито виставляти Напрочуд чорни
простодушноï
(Не вiр собi, 1839)
У семантичному универсуме лiричноï поезiï Лермонтова щастя й
горе мають однаковi права, поет так само приймає ïх як дане
долею. Будь-який результат для нього прийнятний. Цi вiдносини
проявляються в текстах:
а) за допомогою сполучника або (иль): Иль смiх, иль страх у душi
моєï / Замiнить солодке мечтанье… (До дурноï
красунi, 1830); Я дозвiльний вiддав би спокiй / За кiлька митей /
Блаженства иль мучень. (Потiк, 1830 — 1831);
б) сполучення повторюваних сполучникiв i … i : Але, мила, навiщо,
як рiк пройшов розлуки, / Як я майже забув i радостi й борошна, /
Бажаєш ти знову залучити мене до себе?.. (До генiя, 1829); И
радiсть, i борошна, i всi так мiзерно (И нудно й смутно, 1840];
в) iнтонацiï перерахування: И в ньому душу запас зберiгала /
Блаженства, борошна й страстей. (Епiтафiя (”Простосердий син
волi…”), 1830); И я впаду, i хитра ворожнеча / З посмiшкою
очорнить мiй недоцветший генiй; / И я загину без слiду / Моïх
надiй, моïх мучень. (”Не смiйся над моєï
пророчоï тоскою…”), 1837.)
Протиставлення радостi й горя, веселощi й сумуй дає Лермонтову
можливiсть наситити поетичнi тексти афористичними фразами, побудованими
за схемою антиметаболи — Дiлити веселощi — усi готовi:
— Нiхто не хоче смуток дiлити (Самiтнiсть, 1830), класичноï
антитези — З усiма буду я смiятися, / А плакати не хочу нi з
ким… (ДО (”Я не принижуся перед тобою…”), 1832).
Лiричний герой дослiджує своє я, його душу стає
об'єктом майже наукового вивчення:
Як пам'ятаю, щастя колись жило,
И сльози крилися в мiсцi тiм:
Але щастя незабаром змiнило,
А злiзу витекли потiм.
(ДО (”Мiй друг, даремне старанье!..”), 1832)
Нiщо не може змусити його згорнути з визначеного понад шлях — у
цьому вiн переконаний:Нi страх, нi пещення, нi пiдступництво,
Нi гiркий смiх, нi плач людей,
Дай менi скарбу вселеноï,
Уж нiколи не долетять
У той кут серця вiддалений,
Куди заховав я мiй скарб
(ДО (”Мiй друг, даремне старанье!..”), 1832)
Стан мiж радiстю й горем страшить лише замолоду своєю незвичнiстю,
вiдсутнiстю крайностей:…Страшним напiвсвiтлом
Меж радiстю й прикрiстю серединою,
Моє тiснилося серце — i бажав я
Веселие або сум помножити…
(Нiч. II, 1830);
Є час — леденiє швидкий розум;
Є сутiнки душi, коли предмет
Бажань похмурий, усипленье дум;
Меж радiстю й горем напiвсвiтло…
( 1831-го червня 11 дня)
У зрiлий перiод перевага в цьому поетичному свiтi вiддається саме
не проявам крайностей, а якоïсь “золотий серединi”,
усвiдомленню гармонiï:Повiдай: набожноï рукою
Хто в цей край тебе занiс?
Сумував вiн часто над тобою?
Зберiгаєш ти слiд горючих слiз?
Иль, божоï ратi кращий воïн,
Вiн був з безхмарним чолом,
Як ти, завжди небес гiдний
Перед людьми й божеством?..
(Гiлка Палестини, 1837)
Поетичне я змiщається убiк старань, горя, лише iнодi сприймаючи
короткi радiснi митi:Щасливцi, думав я, не зрозумiють
Того, що сам не розберу я,
И чорних дум не вiднесуть
Нi радiсть дружнiх мiнут,
Нi жагучий пломiнь поцiлунку
(Н. Ф. И…виття, 1830)
Асоцiативнi зв'язки лексеми щастя, що виявляються iз сукупностi лiричних
контекстiв поезiï М. Ю. Лермонтова, утворять семантичне поле
концепту. Авторськi асоцiацiï постiйно ставлять пiд сумнiв
закрiплену за цим концептом як у росiянцi, так i в унiверсальнiй
язиковiй картинi миру позитивну оцiнку. В асоцiативно-вербальнiй мережi
усередненоï язиковоï особистостi слово щастя має
винятково позитивну коннотацию. У лiричному универсуме М. Ю. Лермонтова
щастя завжди мiстить у собi трагiчний початок, тiсно зв'язуючись iз
поданнями про тлiннiсть буття й беззахисностi людини перед особою
метафiзичних сил. Найчастiше лексема щастя не стiльки маркiрує
особистiсну сферу лiричного героя, скiльки характеризує
взаємини двох персонажiв. Одне з умов щастя, по Лермонтову,
— наявнiсть Iншого