Конфлiкт селянського i козацького свiтоглядiв у романi Панаса Мирного та Iвана Бiлика

Iсторiя села Пiски твору дає можливiсть глибоко проаналiзувати
образи Мирона Ґудзя i його онука Максима Ґудзя.
Бiографiï Мирона Ґудзя та його онука — це втiлення
боротьби козацького свiтогляду з селянським свiтом. Вперше це
виявляється як контраст мiж Мироном i його дружиною Мариною: не
легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська
вдача…, вдруге iлюструється виступом Максима проти
своïх батька та матерi, тобто проти родинних устоïв.
Змiни в життi запорожця Мирона Ґудзя, Максимового дiда, Панас
Мирний та Iван Бiлик охарактеризували тонко i точно: Минулося козацьке
царство, настало хлiборобське господарство. I саме тут
простежується протистояння козацького i селянського
(хлiборобського) свiтоглядiв: Мирон закликає до єдностi в
боротьбi проти пана, а пiщани слухають, мiркують, бо ïм
здається, що вони живуть повним життям — i хлiб є, й
скотинка прибуває, i…захист безпечний. З царськоï та
панськоï ласки це вiдбувалось, як думалося селянам, котрих автори
порiвнюють з куркою на гнiздi, яка не думає про майбутнє
своïх курчат. Панас Мирний та Iван Бiлик пiдкреслюють, що селянське
життя вiдзначається пасивнiстю i поступливiстю — в романi
детально описано, як селяни день за днем здавали своï позицiï,
ставали пiдневiльними, нездатними навiть на втечу, бо як, мовляв,
покинути садок вишневий, город i хату. Є в селянському побутi,
звичайно, i просвiтлення — любов, оспiвана в пiснях, сiмейне
щастя, яке досить часто пригнiчене важкою працею. Козацький же свiтогляд
не тiльки вiдкидає те, що миле серцю хлiбороба, але й цiнить у
людинi протилежнi якостi — звитяжнiсть, готовнiсть до рiшучих дiй.
А головне — козакам властивi згур-” тованiсть, почуття
дружби i самопожертви.
Пошуки справедливостi у Мирона набувають форми конфронтацiï: зло
врештi-решт повинно бути зруйновано, якщо добро повинно перемогти: То з
добрими, то й у миру, а з лихими — коли ïх не вкладеш, то
вони тебе уложать…. Промовистою деталлю є те, що Мирон живе
у селi Пiски як мисливець. Це заняття вiддiляє його вiд
навколишнiх селян i пiдсилює агресивний i яскравий запорiзький
характер.
У романi показано, що сiмейно-селянське життя i шлюб справляють
руйнiвний вплив на запорiзький характер. Мирон мучиться через подвiйне
тяжiння до землi i сiм'ï. Вiн пiдкоряється своïй
дружинi: Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не
набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як
Марина Зайцiв на — з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.
Миронове пiдкорення символiчно представлено у тому, що вiн
занедбує знаряддя свого заняття i пiдкоряє своє життя
землi та сiм'ï: З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох,
розгубилося кремiння. Став Мирiн Ґудзь поле
орати та хлiб пахати, а Марина — сина Iвана колихати. Але ж хоч i
пiдкорений Мирон селянським свiтоглядом, у ньому не вмирає
войовничий дух. Таким чином, незважаючи навiть на те, що вiн
зазнає поразки, ця особлива риса видiляє його серед
суспiльства, що господарство його затягле
Яскравою є конфронтацiя Мирона з групою самовдоволених хлiборобiв,
ïхнє вихваляння безпечного i спокiйного життя: Тепер, спасибi
боговi, хоч тихо… У нас i хлiб є, й скотинка прибуває,
i захист безпечний…Живемо, як i люди, — викликає
в'ïдливе зауваження Мирона: Живете? Нидiєте, а не живете:
цвiтете…. В iнших мiсцях ця думка висловлюється ще
вiдвертiше: I знову в поле тав поле…, знову торiшня робота…,
знову торiшнi клопоти…, та так не один, не два роки: так цiле
життя, цiлий вiк… Робиш, щоб було що ïсти, ïси, щоб
здужав робити. Отака-то весела хлiборобська доля. А далi — для
всiх неволя, крiпацтво. Виходячи з тематичноï опозицiï роману,
цiлком логiчно, що Мирон, символ свободи i повстання, мусить померти
саме в той час, як село закрiпачується: Як косою скосила його
думка про неволю. Захирiв старий… та й умер останнiй сiчовик без
одного року ста лiт.
Перемога прийшла до Мирона з народженням онука: красень Максим стане
спокусником дiвчат, полюбить горiлку, верховодитиме серед парубоцтва,
роблячи шкоду односельчанам. Цi риси характеру, виплеканi дiдом, стали
нiчим iншим, як виявом козацького свiтогляду у здеформованому крiпацтвом
свiтi. Саме у розповiдi про онука Максима повторюється
конфронтацiя, але вже трансформована пiд тиском неволi, мiж козацьким та
селянським свiтоглядами. Iван Ґудзь, син Мирона, вихований у
селянському дусi матiр'ю зажив… зi своєю молодою дружиною
тихо та мирно, люб'язно — спокiйним хлiборобським життям. I хоч
Iвановi сини також вихованi в дусi ïï характеру, один з них,
Максим, таки повстає проти життєвих орiєнтирiв
батькiв. Важливим аспектом Максимового бунту, є те, що вiн
вiдмовляється вiд свого батька на користь дiдовоï
козацькоï мудростi, правди i добра. У романi Максим виступає
як iдеологiчний i символiчний наступник Мирона: Максим полюбив дiда
бiльше батька, матерi, прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi,
полюбились йому дiдовi вичити — розумнi, правдивi, добрi. Уподобав
i дiд свого цiкавого й моторного онука: На крайнiм порозi життя оддав
старий своє, лiтами та негодами побите серце малiй дитинi!
Старiсть побраталась з молодiстю, молодiсть прилипла до
старостi…Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу
онука. Проте у крiпацтвi насiння козацькоï вольностi не могло
прорости добрими сходами, воно стає основою бунтарськоï вдачi
онука старого сiчовика.
На вiдмiну вiд селянського свiту, що змальовується такими словами,
як тиша, спокiй, нудьга, Максим змальований словами цiкавий, моторний,
пристрасний i енергiйний. Цi якостi мають й iншi видозмiни: Максимовi
хотiлось… битись, рубатись, розгардiяшити…, йому хотiлось
гуляти, битися, рубатися…. Найбiльш цiкаве, що доблесть Максима
протиставляється нудностi батьковоï господи.
Життя Максима стає не чим iншим, як новим виявом запорозького
свiтогляду, яки проявляється у вiдвертiй товариськостi i
спiльностi поза сiмейною обстановкою, у контекстi чоловiчоï
громади, тобто в армiï.
Саме у московському вiйську зазнав остаточноï деморалiзацiï
нащадок сiчовика Мирона Максим Ґудзь, у душу якого засiяно й зерна
козацькоï звитяги, i картини героïчних боïв з напасниками
на рiдну землю, але його душа, а разом з тим i все життя, розкраянi
навпiл. Та буйна козацька енергiя пiшла не в той бiк — вона
виливалася ще в юностi у гультяйство, бешкети, часом жорстокi, у
неробство, вона пропадала даремно, бо душа не знаходила собi нi
прихистку, нi дiла у задусi тотальноï неволi. Дiйшло до того, що
рiдний батько мусив спровадити Максима в москалi, де верх у його
свiдомостi взяло хиже й хапужне, де вже однаково йому стало — чи
Московщина, чи своя земля. Але той процес автори
малюють у розвитку, неодновимiрно, багатогранно. У Московщинi спершу
жаль стало Максимовi своïх степiв безкраïх, свого неба
високого, тут за лiсом було тiсно, душно, а небо здавалося низьким,
похмурим. Далi за цiєю природною тугою за Батькiвщиною йде його
реакцiя на бачене. Можна спостерiгати, як вiддзеркалюється
нацiональне через сферу побуту: Побий вас лиха година, бiсовi люди. ;i
вашими хатами! — каже вiн. -…У нас кузнi чистiшi, нiж у них
хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!., не
приводь Господи, бачити нiколи такоï другоï.
Проте ж вiн швидко пристосувався до життя на чужинi. Максимове
солдатське i розбiйницьке життя, звичайно, не заслуговує на
повагу, воно суттєво рiзниться вiд Миронового козацького
iснування, але в ньому також присутня моральна риса, почуття гнiву на
навколишню несправедливiсть. Максим не знаходить спокою протягом всього
життя. З одного боку, жорстокий, з другого — неприкаяний; нi до
кого по-братерськiй забалакати, нi на чому своï сили
показати…А вона так i прохалася на волю…та волi нi в чому не
було. Саме волi — тiєï ознаки козацького життя —
не вистачало нi Мирону, нi Максиму, саме тому вони не могли змиритися з
поневоленням як народу, так й особистим: Як у гнiздечку, так у
Максимовiй сердечку виплодилась воля, про яку дiд переказував…,
його пекло ненавистю до всього, що гнiтило або перечило, не давало
робити, як нам хочеться, як нам здумається. Вiдсутнiсть волi
стає причиною фiзичноï смертi Мирона i духовноï —
Максима.
Максим, як i його дiд, врештi-решт одружується. Однак його шлюб
зовсiм не такий, як у Мирона. За жiнку взяв собi Максим пиячку, повiю i
москальку Яв-доху, ïхнє життя — це пародiя на сiм'ю, бо
живуть крадiжками та розбоєм.
Отже, пiдсумовуючи значення козацького та патрiархального свiтогляду в
iсторiï Мирона й Максима, слiд зазначити, що обидва персонажi
уособлюють саме козацький свiтогляд, але ïхнi волелюбнi прагнення
не змогли виявитися повною мiрою, бо ïм протистояв хлiборобський
свiтогляд оточення: пiщан, родини. Селянський свiтогляд значно
вiдрiзнявся вiд козацького, що i спричиняло постiйнi конфронтацiï,
нескiнченну вiйну з селянським свiтом, що супроводжувалась
взаємними поразками.