Роздуми про життєве призначення людини

Однаково щось у цьому словi вiдштовхує й змушує
насторожитися.Однаково звучить меланхолiйно i виснажено. Однаково
вiдчай, бiль. Крик душi, що вирвався назовнi i важким каменем зiрвався в
безодню, ледь подолавши межу мiж думкою та сказаним, самотнiй i
непочутий. Крик, що зовсiм i не крик, а скорiше приречений стогiн
помираючого. Приреченiсть, байдужiсть, безпораднiсть, навiть зрада, та
все одно, потаємна надiя та непримиреннiсть, прагнення кожноï
клiтини тiла… Такi асоцiацiï викликає в мене мiнорне
однаково.
З усiх грiхiв байдужiсть є найтяжчим, бо саме ця вада людського
характеру спричиняє серйознi проблеми, наслiдками яких є
втрата цiнностi людини в суспiльствi. Людина, що не дає порад, нi
до чого не прагне й не самовдосконалюється просто iснує, як
бур'ян. Байдужiсть теж, здавалося б, можна вирвати з коренем, але вона
виросте шов. Краïна з населенням, якому байдужедо своєï
долi, до майбутнього ïх краïни, приречена стати поневоленою.
Мiста потонуть у кровi i сльозах, а ïх мешканцi навiть не
поворухнуть пальцем, ïм усе одно. Адже байдужiсть передбачає
суцiльне зречення. У лексиконi таких людей не iснують повнозначнi слова
Батькiвщина, сiм'я, кохання , бо цi поняття вже передбачають певну
зацiкавленiсть у життi рiдноï краïни, коханоï людини.
Тодi постає питання: Чи є повноцiнною людина, власноруч
позбавлена найдорожчого в життi?
Шевченко довiв, що вiн не просто повноцiнна людина. Так, йому бракувало
свободи. Вболiваючи за свою краïну, вiн був жорстоко покараний. Не
фiзично. Мукою було спостерiгати за подiями здалеку, не беручи участi,
бути нiким. Дуже рано Тарас Григорович зрозумiв, що життя швидкоплинне.
Теорiя минущостi переслiдувала його завжди. Вiн усвiдомлював, що роки
летять, життя не покращується, i iнодi здавалось, що вiн не в
змозi нiчого зробити, всi на-, магання даремнi. У 1847 роцi поет
потрапляє до каземату через свою любов до Украïни i,
звичайно, його думки були зосередженi навколо рiдного краю. I тут, на
перший погляд, дивно, звучить байдуже слово однаково.

• Менi однаково, чи буду
• Я жить в Украïнi, чи нi.
• Чи хто згадає, чи забуде
• Мене в снiгу на чужинi Однаковiсiнько менi.

Мiж рядкiв читається безнадiя, нiщо не має вартостi, окрiм правди та головноï мети. Але байдужiсть до того, буде автор жити в Украïнi чинi дещо нещира. Звiсно, йому не все одно. Для Шевченка це як ; шлюб, клятва дiлити радiсть та горе, бути вiдданим, доки смерть не . розлучить, лише з тою рiзницею, що зв'язок сильнiший, клятва не- , порушна, а розлучення (зречення, дезертирство, або м'якiше слово емiграцiя, зрада) не є вирiшенням проблеми. А негiдне iснування ; на Батькiвщинi так само, як i нероздiлене кохання, заохочує вести бо-”i ротьбу до кiнця… Ще ранiше поет пише:

• Чи я живу, чи доживаю,
• Чи так по свiту волочусь,
• Бо вже не плачу й не смiюсь…

Але Шевченко не може, просто не вмiє бути безпорадним стороннiм спостерiгачем життя; звертаючись до Долi, на повний голос, вiн вимагає. Той, хто кожен день працює до нестерпного болю в кiстках, хто, повертаючись додому, вже не в змозi пiдняти руку, але мусить, щоб нагодувати голодну сiм'ю, i пара дитячих очей бачить сльози на батькiвських щоках, той теж має право на щастя. Саме такi думки вiдбиваються у вiршових рядках… Власнi проблеми та переживання вiдходять на заднiй план. Головне бажання сказати нарештi наша i земля, не додаючи гiркого не своя, нiколи бiльше не бачити того 1 сумного, сповненого болем i жалем, погляду, що колись бачив Тарас в очах своєï матерi. Прикро… Прикро, шо нiчого не змiнити, що н рiднiй краïнi не маєш жодних прав, а на твоïй землi володарюють чудовиська, якi не уявляють, що таке людянiсть i спiвчуття.

• Та не однаково менi,
• Як Украïну злiï люде
• Присплять, лукавi, i в огнi ïï окраденую збудять…
• Ох, не однаково менi.

Попереднi рядки лише наголошують i поглиблюють головну думку твору, глибоку i не для кожного очевидну. Це нiби довгий, iнтригуючий барабаннiй дрiб перед важливим моментом, довгоочiкуваним висновком, ясним i коротким, визначеним. У цих словах Шевченко нiби передбачає важке майбутнє Украïни та пiдкреслює, що з цим не можна миритися. Вiн каже про приспану людську свiдомiсть, про проблему, котра всю украïнську iсторiю супроводжує наш народ, яка заважає створити повноцiнну Украïну сьогоднi i, можливо, матиме мiсце в майбутньому, ледь придушена. Iнодi здається, комплекс невiльника, що вiдбився в нашiй пiдсвiдомостi, на жаль, є плямою, яку не вивести. Письменник не має дивитися на свiт крiзь грати. На жаль, це реальнiсть.
Шевченко, вiдзначений талантом, мiг стати вiдомим художником, мати
безтурботне життя, проте свiдомо обирає iншу долю: вiдображати
людське життя у словi стає Кобзарем, речником цiлого народу…
I нехай пiдчас вiн скаржиться, що думки, якi не дають спокою нi вдень нi
вночi, приносять iз собою лихо, вони все ж таки для автора квiти i
найдорожче у життi дiти. У своïх творах вiн майстерно
поєднує особисте й громадянське, власну сповiдь i думку
народу. I нас заохочує жити i виконувати мiсiю людини, покращити
може й не весь свiт, а хоча б маленьку його частину: свiй дiм, вулицю i
себе…
Кожного дня ми ставимо собi питання: для я чого живу, який слiд
залишиться пiсля мене? Хтось мрiє про славу i почестi, а iнший
хоче спокiйного життя та тихоï старостi. Цiкаво, чи думав Тарас
Шевченко, що стане своєрiдним символом украïнськоï
нацiï, залишиться у пам'ятi нащадкiв бiльше нiж поетом втiленням
гiдностi, духу, совiстi? Напевно, нi. Просто жив, просто боровся, просто
говорив те, про шо думав, не зраджував iнших i, що головне, самого себе.
Тому через його твори у нас формується свiтосприймання
загальнолюдських цiнностей, бо центральнi образи поезiй любов, iстина,
воля, добро, батькiвщина. Поезiю Минають днi, минають ночi…, з
якою ми познайомилися на уроках украïнськоï лiтератури, можна
вiднести до фiлософсько-громадянськоï лiрики Шевченка.