Трагедiя рiдного краю в драмi Лесi Украïнки Бояриня

Леся Украïнка… Хто вона? Поетеса, драматург i публiцист.
Навiть Iван Франко, що добре ïï знав, не мiг дати
однозначноï вiдповiдi. Та й мати поетеси, Олена Бджiлка, не вiдразу
розглянула багатогранний талант своєï дочки. Iснує така
думка: якби Леся не занедужала туберкульозом, то вона б, напевно, стала
вiдомим музикантом. I все-таки поезiя, драматургiя…
Перелом у творчостi Лесi Украïнки збiгся з переломом сторiч, i
Леся драматург з'явилася на самому початку XX сторiччя. Серед
драматичноï спадщини письменницi особливе мiсце займає
драматична поема Бояриня, з якоï читач познайомився недавно, хоча
поема була написана в 1910 роцi. До 1989 року твiр не тiльки не виходив
друком, але й згадування про нього не було нi в оглядових статтях, нi в
солiдних лiтературознавчих монографiях. Це пояснити дуже просто: твiр
присвячене драматичним подiям нацiональноï iсторiï —
картина Руïн з усiма ïï конфлiктами й розбiжностями
Iз усього комплексу нацiональних проблем Леся обирає самi гострi
й драматичнi з них — проблеми нацiональноï пасивностi,
нацiональних зрад i нацiональноï туги, осмислюючи ïх на
матерiалi украïнськоï iсторiï XVII сторiччя. Художньо
осмислюючи фiлософiю волi, душi, духу, Леся Украïнка доходить до
страшного висновку: украïнський народ несе ярмо неволi свавiльно,
тому що упокорилися й зi званням раба.
Вiдомо, що мотив нацiональноï пасивностi для украïнськоï
лiтератури був не новий. Ще Т. Шевченко в посланнi И мертвим, i живим.
гнiвно писав про невiрного козацького старшину:

• Раби, пiднiжки, бруд Москви,
• Варшавське смiття — вашi добродiï,
• Ясновельможни вашi гетьмани

Цих питань стосувалися й П. Кулиш, М. Костомаров, И. Франко. Засвоïвши лiтературну традицiю й певнi iсторичнi джерела, Леся Украïнка зображує часи Руïн. Однак письменниця не прибiгає до опису iсторичних фактiв, а показує, як самi гострi проблеми переломлюються в долях центральних персонажiв: дочки козацького старшини Перебiйного Оксани i ïï чоловiка, московського бояринi Степана. Отже, основою добутку є iдейний конфлiкт протистояння свiтоглядних позицiй, поглядiв, думок. Конфлiкт, покладений в основу Бояринi, ґрунтується на протистояннi двох мирiв — Украïни й Московщини, як i двох психологий, свiтоглядноï й естетичною-естетичнiй-морально-естетичноï. З одного боку, патрiотично настроєного козацького старшини, а з iншого боку — тих, що вiдреклися вiд нацiональноï iдеï, перейшовши на службу до росiянина паную,
До першого табору належить Оксана, що не може простити нi собi, нi
чоловiковi, що сидiв у мiстi за грубкою московськоï у той час, як
на Украïнi лилася кров, Вона в розпачi запитує в нього: Ну,
скажи, мiй дорогою, чи довго нам ще мучитися так? Другий табiр
представляє Степан, це вiн привiз Оксану в Москву. Вiн
намагається переконати дружину, що й у Москвi можна обороняти
батькiвщину. Але це не так! Степан боïться залишити службу, тому що
цар скрiзь знайде боярина свого, та й порушити присягу йому не велить
честь
Нашi героï помилялися, тому що без внутрiшньоï волi
майбутнє не має змiсту. Леся Украïнка подає
своï власнi роздуми щодо цього. Для неï (як i для ïï
героïнi Оксани) Украïна — це веселий мир з дiвочим
спiвом, а Московщина — неволя басурманская, темниця.
И в якостi приклада — Степан з Оксаною. Що вони зробили для
рiдноï землi? Нiчого, крiм того, що осмислили тягар
своєï долi, що задушило ïх. У них не вистачило духу, щоб
перемогти важкий тягар. У цьому — трагедiя нашого народу. Нам на
шию кидають ярмо (економiчна нестабiльнiсть, залежнiсть вiд Заходу,
заборона iншоï мови, насадження чужоï культури), i ми тягнемо
його за собою. Прикро вiд цього! Що ж ми за нацiï? Чому ми самi
себе прирiкаємо на вiчнi борошна? Так i хочеться викликнути Лесини
слова: Жити хочу! — Буду жити.