Трагедiя роду половцiв за романом Вершники Юрiя Яновського)

Буремнi роки революцiï i громадянськоï вiйни — це
велика трагедiя цiлого народу. Якою фанатичною вiдданiстю iдеï
можна виправдати те, що син зраджує батька, син матерi
зрiкається, брат убиває брата. Порушенi, розтоптанi були
одвiчнi загальнолюдськi принципи моральностi, заповiти предкiв, Не убий,
не укради, люби ближнього свого, як самого себе, шануй батька
свого…. Хiба можна вiдмовитися вiд цих бiблiйних iстин? Якщо таке
станеться, то людства уже не буде, бо виживання людства — це i
є виживання людськоï моралi i духовностi. З iсторiï,
лiтератури, кiно ми бачимо, що святе прагнення волi, свободи, землi
захлинулось жорстокiстю, кровопролиттям, нехтуванням законiв честi i
справедливостi, принципiв милосердя i людяностi.
Письменник Юрiй Яновський у романi Вершники , описуючи боротьбу рiзних
соцiальних верств пiд час громадянськоï вiйни, не обходить цих
проблем/Розглядаючи тему трагедiï народу, слiд пам'ятати, що
написаний твiр у 1935 роцi, в часи розгулу сталiнських репресiй, а
значить письменник висловлює власнi думки не прямо, а
покладається на розсудливiсть читача.
Уже перша картина новели Подвiйне коло вражає: На степу пiд
Компанiïвкою одного дня… точилися кривавi боï, i Iван
Половець загубив трьох своïх братiв, — одного роду, —
сказав Герт, — та не одного з тобою класу. Хто дав право цьому
новоявленому iдеологу так вiльно трактувати народну думку, в якiй
вiдобразилась мудрiсть вiкiв? Цiйдавiй iдеологiï автор
протиставляє свiй погляд, який вкладає в уста мудрiй людинi,
справжньому представнику нашого величного народу — Мусiю Половцю:
Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду. До чого може
призвести нехтування заповiтами батькiв? Письменник вiдповiдає
— до трагедiï народу, жахливоï, непоправноï: Дехто
протягав руки — i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом
i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i ïв
землю, захлинаючись передсмертною тугою… Чи змогла б земля
простити своïх нерозумних синiв? Чи потрiбнi якiсь художнi засоби
чи прийоми, щоб пригнiчений такою картиною читач зрозумiв: автор у
розпачi вiд таких дiянь, подiбноï жорстокостi ця земля, мабуть, ще
не бачила.
Рiднi брати Андрiй, Оверко, Панас, Iван i Сашко — сини чесного
трудового чорноморського рибалки Мусiя Половця — в складнiй
полiтичнiй обстановцi громадянськоï вiйни виявилися виразниками
рiзних непримиренних груп, де Половцi не пiзнавали один одного, де брат
убивав брата, а природа жалiсно, рясним дощем оплакувала цю людську
трагедiю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку
здавалося, що вiн слiзно плаче коло готовоï могили… Так
повинно бути, людина повинна каратись за негiднi вчинки. I ця теж
авторська iдея.
Iван Половець загубив трьох своïх братiв… I це комунiст,
який прагне привести народ до щасливого майбутнього! Але ж бiльшовик
Iван сам по лiктi в кровi, це ж вiн дав наказ розстрiляти з кулемета
загiн Панаса, що вiдмовився переходити набiк бiльшовикiв. I його
називають вершником завтрашнього щасливого дня?..
Ю. Яновський задумується: чому так вiдбувається? Болiсно
шукає причини морального розтлiння народу. Згадую роман Панаса
Мирного Хiба ревуть воли, як ясла повнi ?, у якому на тлi людського
життя вимальовується образ Чiпки та йото матерi. Мотря не знала
щастя нi до замiжжя, нi годi, коли вийшла замiж i народила сина. У
ïï життi — бiда за бiдою. Юридично вiльна, у свiтi
несправедливостi вона втрачає своï права. У контекстi
нашоï теми згадується останнiй рiшучий кров матерi: коли
Чiпка вирiзав нi в чому не винну сiм'ю Хоменкiв, Мотря викриває
його злочин. Як ставитися до вчинку матерi? Вона не любила сина, не
хотiла зберегти сiм'ю, не бажала йому щастi?! Нi. Мотря хотiла рiдну
дитину бачити розсудливою I забезпеченою ïï серце
переповнювалося радiстю, коли Чiпка став господарем, одружився з Галею.
Свекруха покохала, свою невiстку. Мiжними булазгода.
Доля. Здавалося, усмiхнулася матерi. Та де щастя було куцим: Чiпка
знову почав заливати очi горiлкою. Мати зробилася чорною, вона чекала
смертi. А тут страшна звiстка про злочин сина. Як дiяти: замовчити чи,
може, розповiсти владi? Мотря обирає другий шлях: видає сина
владi. ïï останнiй крок психологiчно умотивований: совiсть жiнки-
матерi не дозволила мовчати… i сумлiння покарало злочин. Причиною
загибелi родини жорстока життєва несправедливiсть. Дещо по-
iншому проблему руйнацiï родини розробляє А. Тесленко в
повiстi Страчене життя. У центрi уваги — звичайна селянська сiм'я.
Оленка — сором'язлива, розсудлива — старша донька в родинi.
Батьки не хочуть ïï долю пов'язувати з землею, атому й
вiддають дiвчинку початку на навчання до сiльськоï школи, а далi до
мiськоï. Оленка — краща учениця. Багато читає, до
всього виявляє допитливiсть. Вонапрагнедо знань, марить про роботу
вчителя. Але мрiï так i залишилися мрiями. Трагедiя головноï
героïнi в тому, що велике, про яке вона мрiяла, про яке розповiдала
своïм друоям, було для неï абстрактним поривом, не
пiдкрiпленим конкретними дiями. ïï протест проти релiгiï,
лицемiрних служителiв церкви, земських дiячiв, дикостi й
патрiархальностi селянського побуту — це виклик чесноï,
непримиренноï до зла, волелюбноï людини з демократичного
оточення;. Однак, стикаючись дiйснiстю, Оленка розчаровується не
тiльки в iдеалах, айв життi. Батьки докоряють доньку за нiбито марно
витраченi грошi на навчання; примушують писати наклеп на родичiв…
I дiвчина, дiйшовши висновку, що у свiтi зла, неправди та приниження
немає мiсця свiтлiй натурi, кiнчає життя самогубством. Тепер
батько й мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ïï любисгочком,
барвiнками, вишеньками, клейонками. На хрестi берестовому, невеличкому,
прибили iконочку матерi божоï. Батько свiтить увечерi в хатi,
читає Псалтир за упокiй; мати голосить. Може б i, не трапилося
трагедiï, якби в сiм'ï була гармонiя, маємо
порозумiння?! Запитання риторичне! Значнi розбiжностi мiж батьками й
дiтьми виявляються в час випробувань: соцiальних, полiтичних.
У повiстi Ю. Яновського Вершники — перлинi творчостi письменника
— ‘”‘ вiсiм новел, Подвiйне коло — одна з
них. В основi новели — шквал подiй” 1919 року: лютували
шаблi, конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали один одного.
Андрiй, бiлогвардiйський офiцер; Оiерко, солдат Петлюрiвськоï,
армiï; Панас, махновець; Iван людина комунiстичноï моралi;
чотирнадцятилiтнiй Сашко — всi вони сини Мусiя Половця.
У драмi О. Коломiйця Дикий Ангел розповiдається про робiтника
— пенсiонера, главу сiм'ï, який нiколи не знав вiдпочинку.
Своïх дiтей Ангел виховує в суворому трудовому ритмi. Син
Павлик, навчаючись, працює на заводi; середнього сина Федора
батько злучає до надурочноï роботи; Петру радить вiддаватися
улюбленiй справi…Батько дбає про те, щоб дiти бiльше
заробляли, адже вiд цього залежить добробут ïхньоï сiм'ï.
Бувають у сiм'ï й непорозумiння, однак батькових морально-етичних
порад дiти дотримуються у своєму життi. Найемоцiйнiшою й
найвиразнiшою є п'ята картина драми. На подвiр'ï в батька
збирається вся родина повертаються додому дiти, поєднуються
закоханi серця. Зустрiчають всi рiднi, але…ïх покидає
Платон, серце якого пiсля скiлькох життєвих випробувань
зупиняється. Батько йде з життя, пам'ять про нього
залишається в серцях рiдних йому людей.
На нашу думку, згаданi творi несуть у собi потужний морально-виховний
заряд. Вони допомагають молодому поколiнню орiєнтуватися в
калейдоскопiчному коловоротi нашого життя, сприяють осмисленню й вибору
людських цiнностей.