Варiант твору: Природа в лiтературi XX столiття
Неможливо вiдкрити газету й не прочитати в нiй статтю про чергове
екологiчне нещастя. Статтю про вмирання Волги, джерелi озонового шару й
про багатьох iнших страшних речах! Соромно сказати, але скандинави
приïжджають до нас зi своєю питною водою, а держава не може
врятувати опромiнених людей, i це роблять за кордоном. Ми повиннi
визнати, що настав той момент, коли природа , змушена захищатися вiд
агресiï людини, починає його знищувати. Знищувати по-рiзному:
небувалими повенями, катастрофiчними землетрусами, що загрожує
пiдвищенням середньорiчноï температури.
Але найстрашнiше, що робить природа з людиною, — це те, що вона
позбавляє його розуму. Людина дiловито пiдрубує гiлку, на
якому сидить, не усвiдомлюючи цього. Але ж без чистоï води й
повiтря, без родючоï, живоï землi людство приречене на
повiльну й болiсну смерть. I з якою же вбивчою сталiстю люди забруднюють
саме повiтря, воду й землю!
Чи давно це почалося? З того самого моменту, як людина пiшла по шляху
цивiлiзацiï.
Але ж були часи, коли природа й людина розумiли один одного, були
єдиним цiлим.
Перший з найбiльших пам'ятникiв, що дiйшли до нас, давньоруськоï
лiтератури — Слово об полку Iгоревi — мiстить дивнi епiзоди,
що свiдчать про традицiï зображення людини в єдностi з усiм
навколишнiм свiтом. Невiдомий древнiй автор Слова говорить про те, що
природа приймає саму активну участь у людських справах. Скiльки
попереджень про неминучий трагiчний фiнал походу князя Iгоря вона
робить: i лисицi гавкають, i дратується лиховiсна небувала гроза,
i кривавий був схiд i захiд сонця.
Цю традицiю донесли до нас багато майстрiв художнього слова. Думаю, не
буде перебiльшенням сказати, що багато класичних добуткiв, будь те
Євгенiй Онєгiн О. С. Пушкiна або Мертвi душi М. В. Гоголя,
Вiйна й мир Л. М. Толстого або Записки мисливця I. С. Тургенєва,
зовсiм немислимi без чудових описiв природи. Природа в них бере участь у
вчинках людей, допомагає формуванню свiтогляду героïв.
Таким чином, можна констатувати той факт, що, говорячи про лiтературу
попереднiх сторiч, i в тому числi XIX столiття, ми в першу чергу мали на
увазi той або iнший ступiнь єдностi, взаємозв'язку мiж
людиною й природою. Говорячи ж про лiтературу радянського перiоду, ми
змушенi мiркувати переважно про екологiчнi проблеми, що виникли на нашiй
планетi.
Примiтно, що ще А. П. Чехов, мiркуючи про причини не щасливостi, людини,
уважав, що при нинiшнiх взаєминах мiж людиною й природою людина
приречена бути нещасною при будь-якiй соцiальнiй системi, будь-якому
рiвнi матерiального благополуччя. Чехов писав: Людинi потрiбно не три
аршини землi, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторi
вiн мiг би виявити всi властивостi й особливостi свого вiльного духу.
I не дивно, що багато письменникiв придiляли темi природи так багато
уваги. З письменникiв-прозаïкiв можна видiлити П. Бажова, М.
Пришвiна, В. Бiанкi, К. Паустовського, Г. Скребицького, И. Соколова
— Микитова, Г. Троепольського, В. Астафєва, В. Белова, Ч.
Айтматова, С. Залигiна, В. Распутiна, В. Шукшина, В. Солоухiна й iнших.
Багато поетiв писали про красу рiдноï землi, про дбайливе
вiдношення до матерi-природи.
Це Н. Заболоцький, Д. Кедрин, С. Єсенiн, А. Яшин, В. Луговськой,
А. Т. Твардовський, Н. Флякiв, С. Євтушенко й iншi вiршотворцi. Ще
Сергiй Єсенiн у вiршi Сорокоуст описував дивовижний двобiй мiж
червоногривим лошам i чавунним поïздом, що персонiфiкують природний
початок i жорстока ковзанка цивiлiзацiï.
Єсенiн кровно вiдчував єднiсть iз Батькiвщиною, природою,
якi були для нього єдиним нероздiльним цiлим, написав унiкальнi,
єдинi у свiтовiй поезiï по ступенi розумiння природи вiршi:
Зелена зачiска, Лисиця, Вiдговорив гай золота…, Я покинув рiдний
будинок…, Пiсня про собаку, Корова, Клен ти мiй опалий… i
iншi добутки. Єсенiн прекрасно почував, що настання
цивiлiзацiï на свiт живоï природи веде до необоротних,
страшних наслiдкiв. Особливо яскраво ця думка виражена у вiршi Свiт
таємничий, свiт мiй древнiй…. Особливо гостра й пильна увага
до проблеми екологiчного нещастя, варварському вiдношенню людини до
природи, до братiв нашим менших придiляли у своïй творчостi такi
сучаснi письменники, як Ч. Айтматов (Плаха, Буранний полустанок) i В.
Распутiн (Останнiй строк, Живи й помни, Прощання iз Запеклоï,
Пожежа).
У повiстях Валентина Распутiна Прощання iз Запеклоï i Пожежа ми
спостерiгаємо трагiчний конфлiкт мiж людиною й природою.
Фактично другий добуток продовжує тему першого, котре, у свою
чергу, є логiчним продовженням усього попередньоï творчостi
письменника.
Матера — це не просто земля, острiв, певна територiя, що повиннi
затопити. Матера — це спосiб-символ. У ньому звучить i щось
материнське, ласкаво-владне, i зрiлiсть, i змужнiлiсть, матерiсть. Але
вiд краю до краю, вiд берега до берега вистачало в нiй i роздолля, i
багатства, i краси, i дикостi, i всякоï тварини по парi —
усього, вiддiлившись вiд материка, тримала вона в статку — чи не
тому й звалася славетним iм'ям Матера? Матера — це частина
материка, залишки зникаючого, що витiсняє часом шару iсторiï,
народного життя. Триста рокiв стояло село Матера, а скiльки рокiв
острову, на якому вона стоïть, нiхто не знає. I от люди
вирiшують, що проблему забезпечення району електроенергiєю можна
вирiшити, тiльки затопивши ïï, як у свiй час були затопленi
сотнi бiльших i малих сiл, сiл, станиць, хуторiв, мiст. Один з
героïв повiстi, Андрiй, утiшає стару жительку Матери Дар'ю:
Наша Матера на електрику пiде, теж користь буде людям приносити.
Як будуть жити на новому мiсцi, у кам'яних мiшках-квартирах жителi
острова Матера? Чи приживуться, чи будуть щасливi й спокiйнi?
Примiтно, що знищенню села противляться не тiльки люди, сама природа
як би вiддаляє останнiй строк затоплення Матери, продляє
ïй на кiлька днiв життя — посилає в днi останнiх
польових робiт заливнi дощi, дає можливiсть Дар'ï i
ïï односiльчанам попрощатися з рiдною землею, де похованi
ïхнi батьки, де залишається ïхнi корiння.
Про те, як складається доля от таких переселенцiв, оповiдає
iнший добуток В. Распутiна — Пожежа.
Вiдiрванi вiд колишнiх корiнь люди, такi, як Iван Петрович
Єгоров, що колись жив у селi Єгоровка, виявившись у селищi
Соснiвка, жити там не можуть. Соснiвка як би виштовхує ïх.
Причому чим краще виявляється людина, тим швидше цей процес
вiдбувається.
З'ясовується, що вiдрив вiд рiдноï землi, милоï серцю
природи, втрата почуття малоï батькiвщини, землi, на якiй
стоïть твiй будинок, приводить до страшних наслiдкiв: розладу в
душi, розколу в сiм'ï, втратi iнтересу до життя.
Звичайно, Iван Петрович Єгоров не єдиний у селищi чимала
людина. Ми переймаємося симпатiєю й до iнших персонажiв
повiстi: Борисовi Тимофiйовичевi Водникову, А. Броннiкову, дядьковi
Хампо, Семеновi Кольцову, дружинi Iвана Петровича. Процеси корозiï
душi ïх практично не торкнулися. В екстремальнiй ситуацiï,
який у повiстi є пожежа, кожний показує себе в щирому
свiтлi. Не випадково, звичайно, що кульмiнацiєю всього добутку
є саме природне явище. Саме воно допомагає розкриттю
характерiв людей. Однi мародерствують, знущаються iз загального лиха, а
для iнших навiть пiд час пожежi iснує тiльки один моральний устав
— чужого не торкни. Таким чином, пожежа є переломним
моментом у життi людей.
Отже, письменник Валентин Распутiн затверджує, що тодi, коли
колишнi хлiбороби починають займатися невластивим ним справою, коли вони
кидають рiднi мiсця, те навiть природа повстає проти цього й
починаються страшнi процеси. Природа, що людина у своïй гординi
кинулася скоряти, не прощає йому насильства над собою. I величезна
заслуга лiтератури полягає в тому, що вона б'є тривогу,
бореться за людину, намагається розбудити його душу вiд сплячки, у
черговий раз говорить йому про можливостi того щастя, про яке писав
Сергiй Єсенiн.
