Василь Стефаник — Новина

У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв
утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не
мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо
коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки
сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн жиє, що дiє, хiба
найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а
зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
Дєдю, ми хочемо ïсти, сказала старша, Гандзуня.
То ïжте мене, а що ж я дам вам ïсти? Адi, є хлiб, та й начинєйтеси!
Та й дав ïм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голоï кiстки, коло того хлiба
заходилися.
Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ï земля вiкiнула! А чума десь
ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеï хати i чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татовоï бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i вони
привикли. Ïли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знає, як
тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i
що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби
не очi, то полетiла би з вiтром, як пiря. Та й тепер, як вони ïли сухий хлiб,
то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: Мерцi i напудився так, що аж його пiт
обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь поклав на
груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився, але щось його
тягнуло все глядiти на них i гадати: Мерцi!
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а вони
казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не
дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув
на пiч, аби ïли. Як попоïли, то вiн сказав:
Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi. Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на
руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi.
У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла.
Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став
iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився,
i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою
рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць
борзенько взяв Доцьку i з усiєï сили кинув у воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
Скажу панам, що не було нiякоï ради: анi ïсти що, анi в хатi затопити, анi
вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на
шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
Дєдику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за
одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш
бiдити. Як собi хочеш.
Не топiть мене, не топiть!..
Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я
йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до
першоï хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дєдя хотiли мене утопити, але
я си вiпросила та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би,
ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.
I Гандзуня пiшла.
Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибає, та й роздере, а з
бучком май безпечнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив
уже у воду по кiстки та й задеревiв.
Мнєоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи єс на небесi i на землi…
Вернувся i пiшов до моста.