Флякiв: важка доля росiйського поета
Образ сiльського цвинтаря, уперше в росiйськоï поезiï вiдчутий
у перекладах В. А. Жуковського, знаходить таке ж елегiйне втiлення й у
Рубцова. У вiршi “Над вiчним спокоєм” (1966)
“святiсть колишнього рокiв”, про яку нагадало героєвi
“цвинтар глухе”, умиротворяє його серце, наповнюючи
природним, дуже “природним” бажанням:
Коли ж зачую близькiсть похорону, Прийду сюди, де бiлi ромашки, Де
кожний смертний свято похований У такiй же бiлiй сумнiй сорочцi.
Смерть як прилучення до “святостi колишнього рокiв” —
чи дозволяє поет знайденим образом саму проблему? Звичайно,
немає! До кiнця примиритися з неминучiстю вiдходу людини в небуття
вiн не може. Але виражає це зовсiм не так, як, скажемо, зробив у
тi ж роки iнший чудовий поет — Е. Евтушенко . Вiдомий вiрш
останнього “Людей нецiкавих у свiтi немає…”
закiнчується сумним вигуком: “И щораз менi хочеться знову |
Вiд цiєï безповоротностi кричати!”
Саме так лементу розпачу й не зустрiти в рубцовских вiршах про смертi.
Таке, наприклад, короткий вiрш пiзнього перiоду:
Сiло коштує На правом бережу, А цвинтар - На левом бережу. I самий
смутний все-таки I безглуздий От цей шлях, Венчающий боротьбу I геть
усе, - Iз правого На лiвий, Серед квiтiв У повсякденнiй трунi…
У Рубцова зовсiм немає бажання вразити новою думкою або унiкальною
метафорою. Як все це пiзнавано: з берега життя — через рiку
— на берег смертi! Автор, не претендуючи на те, щоб бути
оригiнальним, домагається набагато бiльшого: у неголосних i тонких
епiтетах (”безглуздий”, “повсякденний”), у
вивiренiй iнтонацiï — дбайливоï й одночасно стримано-
iронiчноï — чується голос сповна вкусили втрат i
помудревшего людини
Не коштує, однак, думати, що Флякiв не був здатний писати iнакше.
Той же цвинтар могло стати пiд його пером зовсiм не утишающим i що
утiшає, а жахає, паралiзуючим душу, як, наприклад, у вiршi
“Сьома доба дощ не вмовкає…” (1966). Картина
весняного повiддя тут гиперболизируется, чи розростаючись не до
масштабiв потопу (”И рiками стають дороги, | Озера перетворюються
в моря…”) i здобуваючи воiстину апокалиптический характер:
На цвинтар затопленi могили, Виднi ще оградние стовпи, Ворочаються,
немов крокодили, Меж заростей затопленi труни, Ламаються, спливаючи, i в
потемки Пiд рiзким дощем, що не слабшає Несуться жахливi уламки I
довго пригадуються потiм…
Таке порушення гармонiï, загибель “святостi колишнього
рокiв” пiд напором слiпоï стихiï особливо страшнi для
Рубцова: “И довго пригадуються потiм…” через чотири
роки пiсля створення цього вiрша, написавши свiй знаменитий пророчий
рядок “Я вмру у водохреснi морози”, поет не має сил
був звiльнитися вiд картини, що вразила його колись, i, немов
випробовуючи душу й волю, примiряв побачене на себе:
З моєï затопленоï могили Труна спливе, забутий i
сумовитий, Розiб'ється iз трiском, i в потемки Спливуть жахливi
уламки.
И все-таки це — виключення. Вони тому й видiляються так рiзко, що
оточують ïх зовсiм iншi вiршi
Улюблена стихiя Рубцова — вiтер. I навiть якщо вiн приносить
грозу, що сприймається як “лиховiсне свято буття”
(”Пiд час грози”), те лише потiм, “щоб дивно | Свiтлий
ранок | Зустрiти, як свiтлу звiстку!” (”Пiсля грози”).
Найчастiше вiтер будить сплячу в природi пам'ять iсторiï, i природа
починає говорити, волаючи до тих, хто вмiє слухати
(”Про що шумлять…”, “Сосен шум”, “У
старому парку” i iншi вiршi). Лiричний герой Рубцова саме й
має такий особливий дарунок i прямо заявляє про це: “Я
чую сумнi звуки, | Яких не чує нiхто”. Найчастiше голос
iсторiï, що будить вiтром, чутний у тишi ночi, i герой, що
чекає його, зiзнається: “Я так часом не спати
люблю!”
Так як же спати, коли з мороку Менi начебто чутний глас столiть…
Цитируемие рядка — з вiрша “Сосен шум” (1967).
Закiнчується воно строфою, що при уважному читаннi допомагає
зрозумiти, чому тридцять п'ять рубцовских рокiв здаються, що вмiстили в
себе набагато бiльше й чому вiн був часом так складний в
“денному”, побутовому спiлкуваннi: Нехай завтра буде шлях
морозний, Нехай буду, може бути, похмурий, Я не просплю сказанье сосен,
Стародавнiх сосен довгий шум…
Цiлiсний художнiй мир Рубцова волає й до цiлiсного, органiчного
його розгляду, аналiзу. Спробуємо саме в такий спосiб прочитати
один iз кращих вiршiв поета — “По мокрих скверах проходить
осiнь…” (1964):
По мокрих скверах проходить осiнь, Особа нахмуря! На голосних скрипках
дрiмучих сосен Грає бура! В обнимку з вiтром iду по скверi У
сутiнках ночi. Шукаю пiд дахом свою печеру - У нiй тихо дуже. Горить
пустельний электропламень, На колишнiм мiсцi, Як дорогоцiнний якийсь
камiнь, Блискає перстень, — I думка, лiтаючи, когось
шукає По белу свiтла… Хто там стукається у моє
житло? Спокою немає! Ах, це зла баба осiнь, Особа нахмуря, До мене
стукається, i у хвоï сосен Не мовкне бура! Куди вiд бури, вiд
непогоди Себе я сховаю? Я згадую колишнi роки, I я плачу…
Емоцiя лiричного героя не заявлена категорично, однак можна припустити,
що тут очолює вiдчуття бесприютности. Йому супроводжують
самiтнiсть, вiдсутнiсть тепла…
Бесприютность передається насамперед чергуванням зримих образiв.
Co-протипоставлено мир, вiдносно розiмкнутий у простiр (нiчний сквер), i
мир вiдносно замкнутий (печера-житло). Границя мiж цими мирами, як це
часто буває в Рубцова, немiцна й легко переборна. Осiнь
наздоганяє героя й у його житло — i не дає спокою, не
вiдпускає, а думка героя, у свою чергу, знову намагається
вирватися назовнi. I в осенi, i в житло ми бачимо, по сутi, щось
однорiдне. “Потемкам” начебто б протипоставлений свiтло, але
це — “пустельний электропламень”, що не зiгрiває
й не рятує вiд самiтностi. Тиша печери теж вiдносна: “Хто
там стукається в моє житло? | Спокою немає!”
Однак почуття бесприютности, неприкаяностi эстетизировано поетом.
Негативним емоцiям героя протистоïть сам лад вiрша, його внутрiшня
гармонiя. З одного боку, ритмiчна монотония трехчастних одиниць
пiдсилює вiдчуття безвихiдностi, зумовленостi, з iншого боку
— отточенность, отшлифованность ритмiчного малюнка й сама його
незвичайнiсть народжують вiдчуття краси, наближають ккатарсису.
Такий i металогический характер мови. “Нахмурена особа”
осiни зовсiм не бридко: вона ступає не по бруднiй дорозi, а по
“мокрих скверах”, ïï рух супроводжують
“голоснi скрипки” сосен, вiтер не пронизує, а
“обiймає” героя… Протягом усього вiрша чiтко
видерживается стильова пiднесенiсть: “не мовкне бура”,
“колишнi роки” — цi й iншi вираження трохи
“вище” нейтральноï лексики
Пiдзаголовок до цього вiрша “Вiльний переклад Верлена”, що
вiдтворюється не у всiх виданнях, може iстотно збагатити нашi
подання об його лiричноï образностi
Вiдомо, що один раз у Лiтературному iнститутi Флякiв у числi iнших
студентiв одержав завдання скласти по дослiвнику переклад
“Осiнньоï пiснi” Верлена. У нього тодi вийшла своя
власна “Осiння пiсня”, а до Верлена поет повернувся двома
роками позднее.
До цього тексту в числi iнших чудових поетiв звертався й Б. Пастернак.
От його переклад: I в серце растрава, I дощик з ранку. Звiдки б, право,
Така нудьга?
ПРО, дощик бажаний. Твiй шерех — прийменник Душi безталанноï
Сплакнути пiд шумок.
Звiдки ж журба I серця вдiвство? Нудьга без причини I нi вiд чого.
Нудьга нiзвiдки, Але та й нудьга, Коли нi вiд худа I нi вiд добра.
У перекладi Пастернаку масштаби конфлiкту героя з дiйснiстю невеликi й
постiйно звужуються, зменшуються
Не те — у Рубцова. Якщо верленовско-пастернаковский герой ще
тiльки може “сплакнути пiд шумок”, то верленовско-рубцовский
уже плаче пiд буру. У Пастернаку — “нудьга нiзвiдки”,
у Рубцова незримо присутнi “колишнi роки”, i в них ми можемо
пiдозрювати “причину” його туги. Пастернак прозаизирует
емоцiю. “Звiдки б, право”, “нудьга”,
“сплакнути”, “нi вiд худа й нi вiд добра”,
— все це знiмає драму. У Рубцова — навпроти.
Другий аспект порiвняння менш безперечний. Пастернак, видимо, бiльше
“фактологичен” у своєму перекладi. Але тi, хто чув
звучання вiрша Вердена на французькому, можливо, погодяться: рубцовский
текст у цьому аспектi ближче до оригiналу. Втiм, вiльний переклад не
припускає в нього наявностi таких зобов'язань…
Звертаючись до образiв улюблених поетiв минулого (а таких вiршiв у нього
бiля десяти), Флякiв видiляв у них насамперед тi риси, якими володiв або
до яких прагнув сам. Тютчев у нього — “син природи”,
Єсенiн живе “у передчуттi осiнньому | Уж далеко не кращих
змiн”, Кедрин, “один в осiннiй iмлi”, з
“лиховiсного й вiтряного” миру поспiшає в тепле
житло… Вiдомо, що поет любив виконувати пiд гiтару вiрш Тютчева
“Брат, стiльки рокiв сопутствовавший менi…”. Чому саме
цi вiршi? Тому що ïхнiй лiричний герой прямо перегукується з
рубцовским: те ж загострене почуття необоротного руху до кiнця —
через втрати (”Днi полiченi, | Втрат не перечесть”), та ж
iєрархiя “давнiх-давньоï-сьогоднiшнього-давнього”
(”Живаючи життя давно вуж за”), та ж самiтнiсть у природi
(”И я тепер на голiй височинi | Коштую один, — i порожньо
всi навкруги”). Для Рубцова дорiвнює органiчним було
перебувати в реальному полi, слухаючи “сказанью” журавлiв,
що летять над ним, — i в магнетизирующем поле росiйськоï
поезiï, слухаючи ïï живi голоси:
Це муза не минулого дня. З нею люблю, обурююся й плачу. Багато значить
вона для мене, Якщо сам я хоч що-небудь значу.
“Якщо сам я хоч що-небудь значу”… Зараз значення
Рубцова бачиться в тiм, що його лiрика, мабуть, останнє настiльки
цiльне й органiчне явище в росiйськоï поезiï XX в. Окремому ж
читачевi його вiршi дороги тому, що володiють, напевно, найважливiшою
властивiстю поетичного тексту, позабутим сьогоднi, — цiлющим
впливом на душу людини
