Горобчик (твiр-опис тварини за власними спостереженнями)

Якось мiй батько принiс iз парку маленького горобчика. Вiн сидiв там пiд
деревом. Мабуть, пробував лiтати, а сил ще малувато, от i випав iз
гнiзда. Горобчик залишився жити у нас удома. Спочатку вiн поривався
втекти, але потiм звик до нового помешкання. Важко передати, який це
кумедний птах. Коли я сiдала за стiл, вiн обов'язково лiз на край
тарiлки, хотiв разом ïсти. Моï батьки дуже полюбили птаха. Вiн
був маленький, сiренький, але з характером. Коли на щось сердився, кусав
дзьобом. Особливо горобчика дратувало, коли хтось показував йому язика.
Тодi вiн перетворювався на справжнього звiра. I невгамовно цвiрiнькаючи,
вiн летiв на образника i нещадно дзьобав його. Навiть собакаДжек боявся
цiєï маленькоï пташки, намагався поступитися i не
дратувати горобчика.
Я дуже хотiла навчити свого вихованця лiтати, тому часто садила його на
дерево, щоб вiн сам злiтав униз i розвивав крила. А то й просто
пiдкидала вгору, привчаючи лiтати. Горобчик рiс й мiцнiв iз кожним днем.
З усiма членами нашоï сiм'ï птах поводив себе смiливо, сiдав
на руки, на плечi, дозволяв гладити себе. Вiн настiльки став ручним, що
я смiливо ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечi. Одного
разу ми з батьками вирiшили виïхати на природу. Взяли з собою
домашнiх улюбленцiв: собаку Джека i горобчика. Весь лiс наповнився
пташиним спiвом. Наш птах сидiв мовчки, прислухався. Аж раптом…
пурх. Тiльки його i бачили.
Спочатку ми дуже сумували за горобчиком, але потiм зрозумiли, що в
рiдному середовищi пташцi буде набагато краще. Мабуть, не знайдеться
жодноï людськоï оселi, бiля якоï б не було горобцiв. Вони
живуть поруч iз людиною, неначе неодмiнна людська приналежнiсть. Ця
невеличка пташка не вiдзначається нi красою, нi спiвом, але
своïм простим виглядом викликає симпатiю.