Лiрика природи у творах Пушкiна

Серед вiршi Пушкiна видне мiсце належить тим, у яких поет з дивною поетичноï силон i любов'ю малює картини рiдноï природи. Незрiвнянний живописець природи, Пушкiн сприймав ïï не тiльки зiрким оком художника й тонким слухом музиканта, але й люблячу свою батькiвщину серцем гарячого патрiота
З дитячого рокiв, коли Пушкiн ïхав на лiто в Захарово, любов до рiдноï природи мiцно ввiйшла в його душу. Ця любов мiцнiла й ширилася й знайшла своє художнє вираження у вiршах, поемах, романi Євгенiï Онєгiн. його настроï, Що Хвилювали, Пушкiн передав у чудових художнiх образах, якi збагачують нашу думку, розвивають умiння бачити, чути й почувати природу нашоï батькiвщини, якi близькi серцю кожноï росiйськоï людини
Поетичне зображення моря сполучається у вiршi з мiркуваннями поета про свою долю вигнанця й про долi народiв. Море тому близько й дорого Пушкiну, що воно представляється йому живим втiленням заколотн i вiльноï стихни, моцi й гордоï краси, тобто таких якостей, якi особливо залучають поета. Цими якостями в сприйняттi романтично настроєних сучасникiв Пушкiна володiли два володарi дум тодiшнього молодого поколiння — Байрон i Наполеон
У строфах, присвячених Наполеоновi, Пушкiн ясно не говорить про своє вiдношення до нього. Але ранiше у вiршi Наполеон (1821) поет охарактеризував його як тирана, що нехтує людство, як смирителя революцiï й волi
У Байроновi залучають Пушкiна такi риси знаменитого англiйського поета, як генiальнiсть (умчався генiй), волелюбнiсть (зник, оплаканий волею), неприборканий дух борця (як ти, могущ, глибокий i похмурий, як ти, нiчим неприборканий). В опустiлому свiтi волелюбний борець за благо людей почуває себе самотнiм. У вiршi розкривається романтична тема самiтностi поета вмире. Гiркота й протест звучать у рядках, що узагальнює мiркування про долi людей у свiтi:
Доля людей усюди та ж: Де благо, там уже па стражi Иль просвещенье, иль тирам
На шляху до волi людей коштують стражами або помилковою культурою панiвних класiв, або тирани
Романтичному характеру вiрша вiдповiдає й пiднесенiсть тон;, мовлення, насичене вигуками, звертаннями, риторичними питаннями, оцiнними епiтетами й метафорами. Вiрш До моря було прощанням Пушкiна не тiльки з морем, але й з романтичною лiрикою. З переходом поета до реалiстичноï творчостi змiнюється й характер зображення ïм природи. У своïй реалiстичнiй пейзажнiй лiрицi Пушкiн малює зовнi скромну, але милу його росiяниновi серцю красу й поезiю рiдноï природи. Такi його вiршi: Зимовий вечiр. Зимова дорога (1826). Зимовий ранок (1829), Хмара (1835), Знову я вiдвiдав… (1835) i iншi
Лексика, синтаксичний лади мовлення, iнтонацiя вiрша здобувають у Пушкiна наприкiнцi 20х и в 30х роках iнший характер- бiльше простий, гранично реалiстичний i народний. Показово щодо цього розходження в описах однiєï й тiєï ж картини околиць Михайлiвського, даних у вiршах Село (1819) i Знову я вiдвiдав… (1835). Проше й задушевнiше по тонi даний опис цiєï ж картини у вiршi Знову я вiдвiдав… (1835):

• От пагорб лiсистий, над яким часто
• Я сиживал нерухомий — i дивився
• На озеро…
• Воно синiючи, стелиться широко