Лiрика природи у творах Пушкiна

Серед вiршi Пушкiна видне мiсце належить тим, у яких поет з дивною
поетичноï силон i любов'ю малює картини рiдноï природи.
Незрiвнянний живописець природи, Пушкiн сприймав ïï не тiльки
зiрким оком художника й тонким слухом музиканта, але й люблячу свою
батькiвщину серцем гарячого патрiота

З дитячого рокiв, коли Пушкiн ïхав на лiто в Захарово, любов до
рiдноï природи мiцно ввiйшла в його душу. Ця любов мiцнiла й
ширилася й знайшла своє художнє вираження у вiршах, поемах,
романi Євгенiï Онєгiн. його настроï, Що Хвилювали,
Пушкiн передав у чудових художнiх образах, якi збагачують нашу думку,
розвивають умiння бачити, чути й почувати природу нашоï
батькiвщини, якi близькi серцю кожноï росiйськоï людини

Поетичне зображення моря сполучається у вiршi з мiркуваннями поета
про свою долю вигнанця й про долi народiв. Море тому близько й дорого
Пушкiну, що воно представляється йому живим втiленням заколотн i
вiльноï стихни, моцi й гордоï краси, тобто таких якостей, якi
особливо залучають поета. Цими якостями в сприйняттi романтично
настроєних сучасникiв Пушкiна володiли два володарi дум тодiшнього
молодого поколiння — Байрон i Наполеон

У строфах, присвячених Наполеоновi, Пушкiн ясно не говорить про
своє вiдношення до нього. Але ранiше у вiршi Наполеон (1821) поет
охарактеризував його як тирана, що нехтує людство, як смирителя
революцiï й волi

У Байроновi залучають Пушкiна такi риси знаменитого англiйського поета,
як генiальнiсть (умчався генiй), волелюбнiсть (зник, оплаканий волею),
неприборканий дух борця (як ти, могущ, глибокий i похмурий, як ти, нiчим
неприборканий). В опустiлому свiтi волелюбний борець за благо людей
почуває себе самотнiм. У вiршi розкривається романтична тема
самiтностi поета вмире. Гiркота й протест звучать у рядках, що
узагальнює мiркування про долi людей у свiтi:

Доля людей усюди та ж: Де благо, там уже па стражi Иль просвещенье, иль
тирам

На шляху до волi людей коштують стражами або помилковою культурою
панiвних класiв, або тирани

Романтичному характеру вiрша вiдповiдає й пiднесенiсть тон;,
мовлення, насичене вигуками, звертаннями, риторичними питаннями,
оцiнними епiтетами й метафорами. Вiрш До моря було прощанням Пушкiна не
тiльки з морем, але й з романтичною лiрикою. З переходом поета до
реалiстичноï творчостi змiнюється й характер зображення
ïм природи. У своïй реалiстичнiй пейзажнiй лiрицi Пушкiн
малює зовнi скромну, але милу його росiяниновi серцю красу й
поезiю рiдноï природи. Такi його вiршi: Зимовий вечiр. Зимова
дорога (1826). Зимовий ранок (1829), Хмара (1835), Знову я
вiдвiдав… (1835) i iншi

Лексика, синтаксичний лади мовлення, iнтонацiя вiрша здобувають у
Пушкiна наприкiнцi 20х и в 30х роках iнший характер- бiльше простий,
гранично реалiстичний i народний. Показово щодо цього розходження в
описах однiєï й тiєï ж картини околиць
Михайлiвського, даних у вiршах Село (1819) i Знову я вiдвiдав…
(1835). Проше й задушевнiше по тонi даний опис цiєï ж картини
у вiршi Знову я вiдвiдав… (1835):

• От пагорб лiсистий, над яким часто
• Я сиживал нерухомий — i дивився
• На озеро…
• Воно синiючи, стелиться широко