Образ Софiï Киïвськоï — символ духовного надбання народу

Чудеса народжуються не часто. Вони виникають не зненацька, а
народжуються десь у глибинах людськоï душi, щоб в один день або рiк
з'явитися, виникнути посерединi площi, глянувши на мир широко розкритими
очами. От воно, чудо! Виросло таке чудо посерединi мiста Києва ще
в XI сторiччi, але росло воно багато рокiв у безмежнiй душi Сивоока з
роману Павла Загребельного Чудо. Чи був на землi цей Сивоок, цей
художник, що, здається, зумiв умiстити самого себе у величне
спорудження Софiï Киïвськоï? Можливо, i не було його,
можливо, тiльки безсоннi ночi й невимовна краса собору навiяли Павлу
Загребельному цей дивний образ. Але повинен був бути якийсь майстер,
Майстер з великоï букви, що зумiв передати в цьому храмi стрiмкiсть
рокiв i духовна велич народу. Його iм'я десь загубилося у швидкому
потоцi iмен, осiб i сторiч, зате дiйшло до нас його художнiй твiр
— Софiя Киïвська
Доля Сивоока не була легкоï, як доля кожноï талановитоï
людини. Живучи з дiдом Рiдному, вiн навчився лiпити язичеських богiв.
Але от вiдбулося хрещення, що ввiрвалося в життя й послужило причиною
смертi дiда: Радостi нова вiра не принесло, дала тiльки занепад духу,
сприймалася, як найтяжча, напевно, неволя. Нова вiра дала поштовх для
обрамлення книг i писання iкон. I це було першою сходинкою на нелегкому
шляху до майстерностi. Саме тодi ще маленький Сивоок учився розумiти
природу, бачити навколишню красу, черпати силу в духовному багатствi
людей. Вiн був теперiшнiм сином народу, що вчився в нього, а згодом
вiддав свою науку величному храму, влив у нього свою народну душу. Шлях
до майстерностi в Сивоока був не швидкий, i не легкий. Бiля тридцяти
рокiв довелося йому блукати, щоб знайти себе, зрозумiти саме головне:
Тому що що є мистецтво? Це могутнiй голос народу, i тiльки йому
подвластни пiснi, якi пролунають, народившись у менi. Сивоок у
язичеськоï Радогосте дивується навiть лiтаючiй кольоровiй
каплицi. У цей же час Звенислава розкриває хлопчиковi душу фарб,
якi можуть бути не тiльки рiзнобарвними, а й з рiзним настроєм.
Виявляється, що фарби дуже схожi на людей по характерi: бувають
вони веселi, чистi, довiрливi, лагiднi, сумнi, крикливi, холоднi,
теплi… Саме там, у Радогосте, починає Сивоок зачаровувати
з небуття новий мир, бачити у фарбi людини, його душу. У болгарському
монастирi розцвiтає його талант. I от початок народжуватися чудо.
Сивоок не хоче бути нi на кого схожим, не хоче пiдкорятися канонам
церкви, адже вiн — син народу, що навчив його всьому, що знав сам.
Черпає й зараз цей майстер фарби в природи, сподiвається, що
зiбравши всi фарби моря й неба, вiн виплесне ïх на вознесенний над
островом камiнь, i камiнь оживе, засяє, у нього вселиться душа, як
у зелене дерево, вiдбудеться чудо, що не змiг зробити сам Всевишнiй у
день утвору, — така сила художника. Сивоок мрiє про велике
чудi, що стає по-справжньому його землi. Цей образ народився з
далеких, але живих спогадiв, з новоï зустрiчi iз Днiпром i пущами.
Сивооку здавалося, що вiн умирає одночасно з народженням собору,
що той убирає в себе всi те краще, що було в художника в душi.
Здавалося, що Софiя Киïвська — це частки його власного
єства, начебто перевтiлюється вiн у це спорудження, сам
зникаючи непомiтно, поступово, неминуче. Талановитий майстер загинув,
але залишилося жити його утвiр
Цей храм, його фрески вивчає професор, iсторик Гордiй Отава. Цiй
справi вiн вiддає все життя й навiть гине за Софiю Киïвську,
не даючи ворогам пiд час вiйни розграбувати художнi цiнностi свого
народу. Справа батька продовжує син — Борис Отава. Вiн не
хоче нi на йоту вiдступити вiд того, що для батька стало справою всього
життя, тому що розумiє: Софiя Киïвська — це не простий
пам'ятник — це пам'ятник величному украïнському народу, що
пройшов крiзь сторiччя, не втративши своєï духовноï
величi
Чудо Софiя Киïвська об'єднала сторiччя: XI i XX. Це
художнiй твiр нiколи не є на результатi й не переводиться, це
вiчне чудо. Воно буде стояти завжди серед Києва як пам'ять
iсторiï, як пам'ять культури, як пам'ять народу. I нехай невiдомий
теперiшнiй творець цього чуда, нехай навiчно втратилося його iм'я, вiн
буде жити в серцях людей, яким вiн подарував, створив зi свого серця цю
незрiвнянну красу. Вона буде жити, як Сивоок — наш духовний
нащадок i духовний предок!