Образ Софiï Киïвськоï — символ духовного надбання народу

Чудеса народжуються не часто. Вони виникають не зненацька, а народжуються десь у глибинах людськоï душi, щоб в один день або рiк з'явитися, виникнути посерединi площi, глянувши на мир широко розкритими очами. От воно, чудо! Виросло таке чудо посерединi мiста Києва ще в XI сторiччi, але росло воно багато рокiв у безмежнiй душi Сивоока з роману Павла Загребельного Чудо. Чи був на землi цей Сивоок, цей художник, що, здається, зумiв умiстити самого себе у величне спорудження Софiï Киïвськоï? Можливо, i не було його, можливо, тiльки безсоннi ночi й невимовна краса собору навiяли Павлу Загребельному цей дивний образ. Але повинен був бути якийсь майстер, Майстер з великоï букви, що зумiв передати в цьому храмi стрiмкiсть рокiв i духовна велич народу. Його iм'я десь загубилося у швидкому потоцi iмен, осiб i сторiч, зате дiйшло до нас його художнiй твiр — Софiя Киïвська
Доля Сивоока не була легкоï, як доля кожноï талановитоï людини. Живучи з дiдом Рiдному, вiн навчився лiпити язичеських богiв. Але от вiдбулося хрещення, що ввiрвалося в життя й послужило причиною смертi дiда: Радостi нова вiра не принесло, дала тiльки занепад духу, сприймалася, як найтяжча, напевно, неволя. Нова вiра дала поштовх для обрамлення книг i писання iкон. I це було першою сходинкою на нелегкому шляху до майстерностi. Саме тодi ще маленький Сивоок учився розумiти природу, бачити навколишню красу, черпати силу в духовному багатствi людей. Вiн був теперiшнiм сином народу, що вчився в нього, а згодом вiддав свою науку величному храму, влив у нього свою народну душу. Шлях до майстерностi в Сивоока був не швидкий, i не легкий. Бiля тридцяти рокiв довелося йому блукати, щоб знайти себе, зрозумiти саме головне: Тому що що є мистецтво? Це могутнiй голос народу, i тiльки йому подвластни пiснi, якi пролунають, народившись у менi. Сивоок у язичеськоï Радогосте дивується навiть лiтаючiй кольоровiй каплицi. У цей же час Звенислава розкриває хлопчиковi душу фарб, якi можуть бути не тiльки рiзнобарвними, а й з рiзним настроєм. Виявляється, що фарби дуже схожi на людей по характерi: бувають вони веселi, чистi, довiрливi, лагiднi, сумнi, крикливi, холоднi, теплi… Саме там, у Радогосте, починає Сивоок зачаровувати з небуття новий мир, бачити у фарбi людини, його душу. У болгарському монастирi розцвiтає його талант. I от початок народжуватися чудо. Сивоок не хоче бути нi на кого схожим, не хоче пiдкорятися канонам церкви, адже вiн — син народу, що навчив його всьому, що знав сам. Черпає й зараз цей майстер фарби в природи, сподiвається, що зiбравши всi фарби моря й неба, вiн виплесне ïх на вознесенний над островом камiнь, i камiнь оживе, засяє, у нього вселиться душа, як у зелене дерево, вiдбудеться чудо, що не змiг зробити сам Всевишнiй у день утвору, — така сила художника. Сивоок мрiє про велике чудi, що стає по-справжньому його землi. Цей образ народився з далеких, але живих спогадiв, з новоï зустрiчi iз Днiпром i пущами. Сивооку здавалося, що вiн умирає одночасно з народженням собору, що той убирає в себе всi те краще, що було в художника в душi. Здавалося, що Софiя Киïвська — це частки його власного єства, начебто перевтiлюється вiн у це спорудження, сам зникаючи непомiтно, поступово, неминуче. Талановитий майстер загинув, але залишилося жити його утвiр
Цей храм, його фрески вивчає професор, iсторик Гордiй Отава. Цiй справi вiн вiддає все життя й навiть гине за Софiю Киïвську, не даючи ворогам пiд час вiйни розграбувати художнi цiнностi свого народу. Справа батька продовжує син — Борис Отава. Вiн не хоче нi на йоту вiдступити вiд того, що для батька стало справою всього життя, тому що розумiє: Софiя Киïвська — це не простий пам'ятник — це пам'ятник величному украïнському народу, що пройшов крiзь сторiччя, не втративши своєï духовноï величi
Чудо Софiя Киïвська об'єднала сторiччя: XI i XX. Це художнiй твiр нiколи не є на результатi й не переводиться, це вiчне чудо. Воно буде стояти завжди серед Києва як пам'ять iсторiï, як пам'ять культури, як пам'ять народу. I нехай невiдомий теперiшнiй творець цього чуда, нехай навiчно втратилося його iм'я, вiн буде жити в серцях людей, яким вiн подарував, створив зi свого серця цю незрiвнянну красу. Вона буде жити, як Сивоок — наш духовний нащадок i духовний предок!