Збiрка новел Декамерон ïï композицiя i тематичне багатство

Тисячi талантiв лише розповiдають про те, що має епоха, але тiльки
генiй пророче народжує те, чого ïй бракує. Е. Гейбл
Iталiя, звичайно, завжди асоцiюється з такими iменами, як
художники Леонардо да Вiнчi, Рафаель, Мiкеланджело, письменники Данте
Алiг'єрi, Франческо Петрарка , мандрiвники Христо-фор Колумб i
Марко Поло, вченi Джордано Бруно i Га-лiлео Галiлей, композитори Пiкколо
Паганiнi, Джоак-кiно Россiнi i Джузеппе Вердi. Можна згадати й вiдомих
дiячiв сучасностi: спiвакiв Лучано Павароттi, Хосе Кар-рераса чи Адрiано
Челентано, кутюр'є Версаче, Ар-манi, Валентино, Гуччi. Iталiя
— велика краïна великих людей!
Письменник народився в 1313 роцi, але де саме — ще йдосi
достовiрно невiдомо. До його iменi зазвичай додають прiзвисько де
Чертальдо, за назвою мiстечка поблизу Флоренцiï, звiдки були родом
його предки i де вiн сам прожив- бiльшу частину життя, помер i
похований. Флорентiйський iсторик Фiлiпп Вiлланi припускає, що
автор Декамерона народився у Парижi.
Петрарка i Боккаччо були бiльш нiж сучасники: ïх об'єднувала
приналежнiсть до майже однакового суспiльного i культурного середовища,
спiльнiсть фiлологiчних захоплень i художнiх iнтересiв, численнi
аналогiï в ïхнiх бiографiях i творчостi, а в другу половину
життя — мiцна дружба. Петрарка мав великий вплив на Боккаччо, який
любив i шанував засновника iталiйського гуманiзму як учителя i старшого
брата. Сучасники Боккаччо згадують, що, прочитавши сонети Петрарки,
Джованнi знищив власнi вiршi.
Боккаччо — шанувальник i перший дослiдник творчостi Дайте —
не змiг уникнути його впливу. Як i в Божественнiй комедiï, в
Декамеронi — сто епiзодiв, вибудуваних за принципом готичноï
вертикалi: вiд грiшникiв — до святих. Та якщо уДанте концепцiя
свiту гармонiйна -добра i зла порiвну, то Боккаччо реально
сприймає життя i вимальовує його таким, яким воно є
насправдi. Оповiдки в Декамеронi систематизованi також вiдповiдно до
готичноï вертикалi — вiд низького до високого: першими йдуть
сатиричнi, потiм авантюрнi iз загалом привабливими героями, а кiнцевi
новели присвяченi людськiй шляхетностi, де персонажi iнколи навiть
iдеалiзованi.
Збiрку Боккаччо критика нерiдко представляла бенкетом пiд час чуми,
вважаючи, що змальоване у нiй товариство юнакiв i дiвчат мало тiльки
одну мету: приємно розважитися В авторськiй пiслямовi Джованнi
Боккаччо зазначає: Може, знайдуться й такi оповiдки, а краще б
ïх у сiй книзi не було. Нехай i так, але ж я мiг (та й мусив)
списувати тiльки тi iсторiï, якi справдi в компанiï
оповiдались, якби тi оповiдачi та оповiдачки саме хороше розказували, я
саме хороше й посписував би.
Ще за життя Боккаччо збiрка отримала простонародну назву —
“Принц Гапеотто”. Благородний рицар iз середньовiчного
роману “Ланселот, лицар Озера” сприяв коханню Ланселота i
королеви Джiневри. Це iм'я лiтературного героя використовувалось у
Флоренцiï як синонiм брутального звiдника. Прiзвисько “Принц
Палеотто” було дано книжцi iдейними ворогами письменника, якi
заявляли, що твiр шкодить моралi суспiльства. Однак Боккаччо доводив, що
“непристойностi можна знайти навiть у Бiблiï”, i вiд
пiдзаголовка ” Принц Галеот-то” не вiдмовлявся, навiть
пишався ним, оскiльки книжцi притаманна простонародна стихiя. Збiрка
кидала виклик суспiльним забобонам i утверджувала вiльне й сповнене
земних радощiв i духовного смислу життя людини. У збiрцi новел Боккаччо
вперше в iсторiï лiтератури героєм є сучасне автору
суспiльство, а персонажi — не героïчнi постатi не
представники знатного роду, а звичайнiсiнькi люди з ïх
повсякденними турботами.
Новела з'явилася в XIV-XVI ст. в Iталiï, хоча коренi ïï
сягають стародавнiх лiтератур Заходу й Сходу. За доби Вiдродження новела
— це невеличке оповiдання, нерiдко з гумористичним чи сатиричним
забарвленням, що передавало новини дня (звiдси назва жанру). Новелi
цiєï доби була притаманна динамiчна iнтрига та гостра
несподiвана розв'язка. В основi сюжету лежав анекдот, тому за новелою
закрiплюється жанрове визначення як оповiдi анекдотичного
побутового змiсту Декамерон — характерний для цього часу цикл
новел. Народний смiху рiзноманiтнiй за жанрами сатиричнiй лiтературi мав
двоïсту природу, тому що вiн не тiльки розумiв пороки, а й
пiдтверджував цiннiсть самого життя, право людини насолоджуватися ним.
Цей смiх звучить у Декамеронi, який започатковує багату
новелiстичну традицiю: жанр iз його схильнiстю до гостроï iнтриги,
що зображає рiзноманiтнi пригоди, давав можливiсть показати людину
дiяльною, спритною, такою, яка зацiкавлено вдивляється в барвистий
свiт.
Словом новела визначають новину i жанр, який передбачає пiзнання
чогось нового, несподiваного. В Iталiï десь наприкiнцi XIII або на
початку ХIУ ст. була зроблена спроба об'єднати та записати
найпопулярнiшi зразки оповiданьтого часу — так виникла збiрка
“Новелiно, або Сто давнiх оповiдок”. Та все ж таки художня
розробка жанру новели належить саме Боккаччо. Беручи поширену сюжетну
схему, вiн доводить ïï до такоï естетичноï
довершеностi й емоцiйноï виразностi, що сама фабула втрачає
своє значення, бо на першому планi — люди нового часу
ïхнi стосунки, переживання, усвiдомлення себе у свiтi. Персонажами
новели є особистостi, як правило, цiлком сформованi, що потрапили
в незвичайнi життєвi обставини. Автор концентрує увагу на
змалюваннi ïхнього внутрiшнього свiту, переживань i настроïв.
Кожна новела “Декамерона”, як i вся збiрка в цiлому,
має довершену художню структуру що сприяла наповненню традицiйного
жанру новели новим гуманiстичним змiстом. У цьому розумiннi Боккаччо
можна назвати творцем жанру новели.
Через Iталiю новела проникає в iншi лiтератури Європи, однак
розумiння жанру в кожнiй з них набуває нацiонально-самобутнього
характеру. На особливу увагу заслуговує сюжетне обрамлення
Декамерона. Твiр обрамлено авторським я. Такий прийом не новий у
лiтературi, вiн iснував ще задовго до Боккаччо i в давньогрецькiй, i у
схiднiй лiтературах. Автор використовує його для того, щоб
пiдкреслити єднiсть новел у своєму творi. Декамерон
вiдкривається передмовою Боккаччо i завершується його
пiслямовою. Розпочинається передмова вражаючим описом чуми, що
лютує у Флоренцiï. Побачивши загибель тисяч людей i жахливий
хаос, що запанував в Флоренцiï, Боккаччо з гiркотою пише: Ореол, що
осявав закони божi i людськi, згас….
Зiткнення з такою страшною бiдою, iз смертю загострило бажання жити,
тому оповiдачi Декамерона бажають радiти життю i насолоджуватися
прекрасною природою. Епiзоди, що увiйшли до обрамлення збiрки новел,
нiби свiтлий оазис в кривавiй пустелi: гарнi, натхненнi молодi люди,
зайнятi танцями, музикою, спiвом, вишуканою трапезою i цiкавою бесiдою,
пiдчас якоï i розповiдаються iсторiï. Це обрамлення — не
технiчний прийом введення художнього матерiалу, а текст, що має
глибокий сенс. Це i є те, що стали потiм називати бенкет пiд час
чуми, коли вдаються до радощiв i веселощiв не вiд хорошого життя, а
швидше для того, щоб забутися.
Чума — це особливо небезпечна смертельна iнфекцiя. Природнi
вогнища цього захворювання трапляються скрiзь, окрiм Австралiï i
Антарктиди. Перед вами iлюстрацiя, що найчастiше зустрiчається в
середньовiчних книгах, в яких йдеться про чуму. На нiй зображено лiкаря
у костюмi, що ïх носили пiд час епiдемiй чуми: темний довгий планi,
iз льняноï або просякнутоï воском тканини. В руках спецiальна
палиця, щоб не торкатися до хворого руками. Маску, що мала назву Месiiсо
сiеiiа Резiе, надiвали лише тодi, коли вiдвiдували пацiєнтiв. В
ïï клювоподiбний нiс клали рiзнi ароматичнi мастила, трави для
фiльтрацiï зараженого повiтря. Отвори для очей були захищенi
скляними лiнзами. В палицю помiщали ладан, що мав вiдганяти нечисту
силу.
Чума вплинула не тiльки на подальший хiд iсторiï, але i на розвиток
мистецтва. В 1951 роцi мистецтвознавець МiллардМейс опублiкував
своï дослiдження з теми Живопис в Флоренцiï i Сiєнi
пiсля Чорноï смертi. I хоч на адресу цiєï книги i
прозвучали деякi зауваження, все ж основнi позицiï автора
залишаються незмiнними до цього часу. Мейс пов'язав мистецтво як одну iз
форм вiдображення дiйсностi iз соцiальними потребами часу —
ставленням людини до релiгiï, смертi, дiй кожноï людини
конкретно i влади взагалi. Автор довiв, що протягом значного часу, коли
лютувала чума, вiдбулися великi змiни в свiдомостi людей, в моральних
принципах.
Наприклад, мiська влада Сiєни забороняла пiд час епiдемiï
азартнi iгри, вiдкривала притулки для бiдних, прийняла закони щодо
заборони розкошi в одязi, в побутi. Пiд час епiдемiй вiдбулися змiни в
органiзацiï урочистостей, пов'язаних з хрещенням та похоронами.
У Сiєнi в 1348 роцi була сформована нова концепцiя щодо бiдностi
та турботи про убогих, злидарiв. Уперше в iсторiï людства
законодавчо було захищенi права бiдних, якi в разi хвороби мали право на
допомогу. Звернiть увагу, що змiни в поведiнцi людей призвели до того,
як стверджує Боккаччо, що перевелася достойна повага до законiв
Божих i людських, бо ïхнi охоронцi й виконавцi, як iншi люди, то
повмирали, то занедужали, то, не мавши досить служителiв, не могли
пильнувати своєï справи, тим-то вiльно було кожному що хоче
творити.
1348 року чума дiсталася Флоренцiï, де застала й Боккаччо — у
тi роки вiн часто переïжджав iз мiсця на мiсце, подорожував iз
дипломатичними мiсiями, однак епiдемiя наздогнала його в мiстi
дитинства. Вiд чуми померли батько письменника, мачуха й багато родичiв.
Моторошна картина, якою так символiчно вiдкривається
життєрадiсний Декамерон , — насправдi неприкраше-на хронiка,
у достовiрностi якоï не сумнiвається нiхто. В очах Боккаччо
жахлива не стiльки смерть вiд чуми, скiльки те, що робить страх перед
хворобою з живими людьми. Тисячi талантiв лише розповiдають про те, що
має епоха, але тiльки генiй пророче народжує те,чого ïй
бракує, — вважав Емануель Гейбл. Боккаччо у вступi до
Декамерона проголошує гуманiстичнi погляди. Вiн пише про спiвчуття
до людей, про необхiднiсть допомогти стражденнiй людськiй душi, про
потребу морального оздоровлення суспiльства. “Декамерон”
починається з думки про людину, проïï долю. Письменника
глибоко хвилює стан особистостi й суспiльства, тож вiн
убачає свiй обов'язок у тому, щоб допомогти людинi зробити
правильний моральний вибiр
Чума в Декамеронi зображається не тiльки як реальна подiя, а ще й
як узагальнений художнiй образ. Це картина апокалiп-тичного буття, кiнця
свiту, катастрофи людства. Смерть, що постає на початку твору,
набуває символiчного значення, У даному уривку мовиться про
фiзичну смерть, однак усi оповiдки “Декамерона” спрямованi
не лише проти фiзичноï, ай проти духовноï смертi. У збiрцi
утверджується iдея життя всупереч смертi, iдея повнокровного i
насиченого моральним змiстом людського iснування. Минули роки,
страхiтливi картини епiдемiï навiюють жах на тих, хто знайомиться з
архiвними даними про епiдемiï чуми. Сучасники вiддають шану тим,
чиï життя забрала смерть.
В пам'ять про жертв ненависноï хвороби люди створюють картини,
скульптури, пам'ятники, художнi твори . В багатьох мiстах Європи
зведено так званi “Чумнi колони”, встановленi на честь
позбавлення вiд чуми.