Релiгiя Древньоï Грецiï
В епоху Великоï колонiзацiï традицiйна грецька релiгiя не
вiдповiдала духовним запитам сучасникiв ще й тому, що в нiй важко було
знайти вiдповiдь на питання про те, що чекає людини в його
майбутнiм життi й чи iснує вона взагалi. На свiй лад це болюче
питання намагалися вирiшити представники двох тiсно зв'язаних мiж собою
релiгiйно-фiлософських навчань — орфиков i пiфагорiйцiв
Як тi, так i iншi оцiнювали земне життя людини як суцiльний ланцюг
страждань, ниспосланних людям богами за ïхнi грiхи. Разом з тим i
орфики, i пiфагорiйцi вiрили в безсмертя душi, що, пройшовши довгий ряд
перевтiлень, вселяючись у тiла iнших людей i навiть тварин, здатна
очиститися вiд всiєï земноï скверни й досягти вiчного
блаженства. Думка про те, що тiло є всього лише тимчасова
“темниця” або навiть “могила” безсмертноï
душi, що зробила величезний вплив на багатьох бiльше пiзнiх прихильникiв
фiлософського iдеалiзму й мiстицизму, починаючи вiд Платона й кiнчаючи
основоположниками християнського вiровчення, уперше виникла саме в лонi
орфико-пифагорейской доктрини
На вiдмiну вiд орфиков, бiльше близьких до широких народних мас i, що
поклали в основу свого навчання лише трохи переосмислений i оновлений
мiф про вмираючому й божество, що воскрешає, живоï природи
Дионисе-Загрее, пiфагорiйцi являли собою замкнуту аристократичну секту,
ворожу демократiï. Ïхнє мiстичне навчання носило
набагато бiльше рафiнований характер, претендуючи на пiднесену
iнтелектуальнiсть. Не випадково, i сам Пифагор (автор знаменитоï
теореми, що дотепер має його iм'я), i його найближчi учнi й
послiдовники були захопленi математичними обчисленнями, вiддаючи при
цьому щедру данину мiстичному тлумаченню чисел i ïх сполучень
И орфики, i пiфагорiйцi намагалися виправити й очистити традицiйнi
вiрування грекiв, замiнивши ïх бiльше витонченоï, духовно
наповненою формою релiгiï. Зовсiм iнший погляд на мир, багато в
чому вужi приближающийся до стихiйного матерiалiзму, у цей же самий час
(VI в. до н. е.) розвивали й вiдстоювали представники так званоï
ионийской натурфiлософiï: Фалес, Анаксимандр i Анаксимен. Всi
троє минулого уродженцями Милета — найбiльшого й економiчно
розвиненого iз грецьких полiсiв Малоï Азiï
Що ж вiдбулося в Ионии в VII i в VI столiттях до н. е., спобствующее
появi таких видатних особистостей? Населення змiшаноï кровi
(карийской, грецькоï й фiнiкiйськоï галузей) було утягнено в
тривалу й важку класову боротьбу. Яка кров iз цих трьох галузей тече в
ïхнiх жилах? Якою мiрою? Ми цього не знаємо. Але це кров
надзвичайно дiяльна. Це кров найвищою мiрою полiтична. Це кров
винахiдникiв.(Суспiльна кров: Фалес ,говорять, запропонував цьому
непосидючому й роз'єднаному населенню Ионии утворити державу
нового типу, федеративна держава, керована федеральною радою. Речення
дуже розумне й одночасно дуже нове в грецькому свiтi. Його не
послухали.)
Ця класова боротьба, що залила кров'ю iонiчнi мiста, така ж, що як
вiдбувалася в Аттицi в часи Солона, є, i надовго, рушiйною силою
всiх винаходiв у цiй краïнi творення
Уперше в iсторiï людства милетские мислителi спробували представити
весь навколишнiй ïхнiй всесвiт у виглядi гармонiчно
влаштованоï, що саморозвивається й саморегулюючоï
системи. Цей космос, як схильнi були вважати ионийские фiлософи, не
створений нiким з богiв i нiким з людей i в принципi повинен iснувати
вiчно. Керуючi ïм закони цiлком доступнi людському розумiнню. У них
немає нiчого мiстичного, незбагненного. У такий спосiб був
зроблений великий крок на шляху вiд релiгiйно-мiфологiчного сприйняття
iснуючого миропорядка до його збагнення засобами людського розуму. Першi
фiлософи неминуче повиннi були зштовхнутися з питанням про те, що варто
вважати першоосновою, першопричиною всiх iснуючих речей. Фалес (самий
старший з милетских натурфiлософiв) i Анаксимен думали, що первинною
субстанцiєю, з якоï все виникає й у яку зрештою все
перетворюється, повинна бути одна iз чотирьох основних стихiй.
Фалес при цьому вiддавав перевагу водi, а Анаксимен — повiтрю.
Однак далi всiх iнших по шляху абстрактно-теоретичного осмислення
природних явищ просунувся Анаксимандр, безумовно найглибший з
найдавнiших грецьких фiлософiв. Першопричиною й основою всього сущого
вiн оголосив так званий “апейрон” — вiчну й
нескiнченну субстанцiю, якiсно зводи_ не нi до однiєï iз
чотирьох стихiй i разом з тим пребивающую в безперервному русi, у
процесi якого з апейрона видiляються протилежнi початки: тепл i холодне,
сухе й вологе й т.п. Вступаючи у взаємодiю, цi пари протилежностей
породжують всi доступнi спостереженню явища природи, як живий, так i
мертвоï Намальована Анаксимандром картина миру була зовсiм
новоï й незвичайноï для тоï епохи, коли вона виникла.
Вона мiстила в собi ряд яскраво виражених елементiв матерiалiстичного й
дiалектичного характеру, у тому числi подання про всеосяжний, що
постiйно мiняє свою форму первинноï субстанцiï, досить
близьке сучасним поданням про матерiï, думку про боротьбу
протилежностей i ïхньому переходi друг у друга як головному джерелi
всього рiзноманiття свiтових процесiв
Грецькi натурфiлософи добре розумiли, що найбiльш надiйною основою
всякого знання служить саме досвiд, емпiричнi вишукування й
спостереження. По сутi, вони були не тiльки першими фiлософами, але й
першими вченими, основоположниками грецькоï й всiєï
європейськоï науки. Старшого з них, Фалеса, уже древнi
називали “першим математиком”, “першим
астрономом”, “першим фiзиком”.
В VII-VI вв. грецькi зодчi вперше пiсля тривалоï перерви почали
зводити з каменю, вапняку або мармуру монументальнi будинки храмiв. В VI
в. виробився єдиний загальгрецький тип храму у формi
прямокутноï, витягнутоï в довжину будiвлi, з усiх бокiв
обнесеною колонадою, iнодi одинарноï (периптер), iнодi подвiйний
(диптер). Тодi ж визначилися основнi конструкцiйнi й художнi особливостi
двох головних архiтектурних ордерiв:
доричного, що особливо широко распространились на Пелопоннесi й у мiстах
Великоï Грецiï (Пiвденна Iталiя й Сицилiя), i iонiчного,
пользовавшегося особою популярнiстю в грецькiй частинi Малоï
Азiï й у деяких районах європейськоï Грецiï.
Типовими зразками доричного ордера з такими характерними для нього
особливостями, як сувора мiць i великовагова масивнiсть, можуть
уважатися храм Аполлона в Коринфi, храми Посейдонии (Пестум) на пiвднi
Iталiï й храми Селинута в Сицилiï. Бiльше витонченi, стрункi й
разом з тим отличающиеся деякоï вичурностью декоративного
оздоблення будiвлi iонiчного ордера були представленi в цей же перiод
храмами Гери на о. Самосе, Артемiди в Ефесi (прославлений пам'ятник
архiтектури, що вважався одним з “семи чудес свiту”),
Аполлона в Дидимах недалеко вiд Милета.
Принцип гармонiйноï врiвноваженостi цiлого i його частин, чiтко
виражений у самiй конструкцiï грецького храму, знайшов широке
застосування й в iншiй провiднiй галузi грецького мистецтва —
монументальнiй скульптурi, причому в обох випадках можна iз упевненiстю
говорити про соцiальну обумовленiсть цiєï важливоï
естетической iдеï. Якщо храм з колонадою, що нагадує ряди
гоплитов у фаланзi, сприймався як модель i разом з тим символ тiсно
згуртованого цивiльного колективу, то образ вiльного iндивiда, що
є невiд'ємною частиною цього колективу, втiлився в кам'яних
статуях, як одиночних, так i об'єднаних у пластичнi групи. Ïх
першi, ще вкрай недосконалi в художнiм вiдношеннi зразки з'являються
приблизно в серединi VII в. до н. е. Одиночна скульптура кiнця
архаïчного перiоду представлена двома основними типами: зображенням
оголеного юнака — куроса й фiгурою одягненоï в довгий, що
щiльно облягає тiло хiтон дiвчини — кори
Поступово вдосконалюючись у передачi пропорцiй людського тiла,
домагаючись все бiльшого життєвого
подiбностi, грецькi скульптори VI в. навчилися переборювати спочатку
властиву ïхнiм статуям статичнiсть
При всiм жизнеподобии кращих зразкiв грецькоï архаïчноï
скульптури майже всi вони пiдпорядкованi певному естетическому
стандарту, зображуючи прекрасного, iдеально складеного юнака або
дорослого чоловiка, зовсiм позбавленого при цьому яких би те не було
iндивiдуальних фiзичних або психiчних особливостей
