Церковний розкол у на територии колишнього СРСР
У переломнi моменти Росiйськоï iсторiï (а моє поколiннявступає в життя саме в такий час) прийнято шукати корiння
вiдбувається в ïï давнiй давнинi. Дiйсно, тисячолiтня
iсторiя Росiï таïть чимало загадок. Але серед безлiчi проблем
є головна, що є однаково актуальноï як кiлька столiть
назад, так i тепер, на порозi XXI столiття. I ця головна проблема
росiйськоï iсторiï — вибiр шляхи розвитку. Як
вiдповiдали iсторики XIX столiття, специфiка нашоï краïни
— ïï розташування на границi Європи й Азiï.
Iз часiв перших норманнских князiв, покликаних на Русь, i до наших днiв
iде боротьба мiж європейським i схiдним впливом, боротьба, що, на
мiй погляд, в остаточному пiдсумку, i визначає iсторичний спiвати
нашоï краïни
Традицiйно в масовiй свiдомостi, як i в iсторичнiй науцi,
уважається, що вирiшальний крок убiк європейського шляху був
зроблений при Петровi I на початку XVIII столiття. Це iстина, що навряд
чи бiдує в пiдтвердженнi. Але при цьому сам процес вибору шляхи
звичайно зв'язується з особистiстю, iнiцiативою, силомiць волi
пануючи, першого iмператора Росiï Петра I. Роль великоï
особистостi в iсторiï незаперечна, але цей факт мало що дає
нам в осмисленнi iсторичного шляху нашоï краïни, ïï
перспектив. Для нас важливо знати, як складалися передумови повороту
iсторiï краïни (не менш глибокого, чим сьогоднi, в 90-е роки)
, якi фактори (поряд iз сильними особистостями) впливали на цей процес
У даному рефератi робиться спроба показати, що доля блискучих петровских
реформ початку XVIII столiття вирiшувалося напередоднi, у серединi
столiття XVII, ще до народження великого реформатора. Першi кроки
назустрiч європейським традицiям були зробленi при його отче-царi
Олексiю Михайловичi. I цi кроки ще мало що значили. Та й головна подiя
iсторiï Росiï середини XVII столiття — церковний розкол
— виглядає нескiнченно далеким вiд цих крокiв. Традицiйно в
книгах по iсторiï, у пiдручниках розкол розглядається або як
внутрiцерковне явище, або, у крайньому випадку, як вiдбиття кризового
стану суспiльноï свiдомостi (яке, безумовно, було в першу чергу
релiгiйним) .
На цьому тлi великий iнтерес представляє концепцiя найбiльшого
iсторика Росiï XIX столiття Василя Осиповича Ключевского, що
розглядав розкол як вiдбиття глибокоï боротьби в росiйському
суспiльствi у зв'язку з початком європейського впливу й прагненням
церкви цей вплив не допустити. Саме в цьому контекстi
розглядається проблема європейського впливу й церковного
розколу й у даному рефератi
ПОЧАТОК ЗАХIДНОГО ВПЛИВУ Джерело цього впливу — невдоволення
своïм життям, своïм положенням, а це невдоволення походило з
утруднення, у якому виявився московський уряд новоï династiï i
яке вiдгукнулося з бiльшим або меншим тягарем у всьому суспiльствi, у
всiх його класах. Утруднення складалося в неможливостi впоратися з
насущними потребами держави при наявних домашнiх засобах, якi давав
iснуючий порядок, тобто у свiдомостi необхiдностi новоï перебудови
цього порядку, що дала б недостававшие державi засобу. Таке утруднення
не було новиною, не випробуваноï за старих часiв; необхiднiсть
такоï перебудови тепер не вперше почулася в московському
суспiльствi. Але колись вона не приводила до того, що трапилося тепер. З
половини XV в. московський уряд, поєднуючи Великороссию, всi живее
почувала неможливiсть упоратися з новими завданнями, поставленими цим
об'єднанням, за допомогою старих питомих засобiв. Тодi воно й
прийнялося будувати новий державний порядок, потроху розвалюючи питомий.
Воно будувало цей порядок без чужоï допомоги, по своєму
розумiнню, з матерiалiв, якi давало народне життя, керуючись досвiдом i
вказiвками свого минулого. Воно ще вiрило як i ранiше в невикористанi
завiти рiдноï краïни, здатнi стати мiцними основами нового
порядку. Тому ця перебудова тiльки змiцнювала авторитет рiдноï
старовини, пiдтримувала в будiвельниках свiдомiсть своïх народних
сил, харчувала нацiональну самовпевненiсть. В XVI в. у росiйському
суспiльствi зложився навiть погляд на об'єднувачку Росiйськоï
землi Москву, як на центр i оплот усього православного Сходу. Тепер було
зовсiм не те: неспроможнiсть, що проривалася у всiм, що iснує
порядку й невдача спроб його виправлення привели до думки про
недоброякiснiсть самих пiдстав цього порядку, змушували багатьох думати,
що виснажився запас творчих сил народу й доморослого розумiння, що
старовина не дасть придатних урокiв для сьогодення й тому в неï
нема чого бiльше вчитися, за неï не для чого бiльше триматися. Тодi
й почався глибокий перелом у розумах: у московському урядовому
середовищi й у суспiльствi з'являються люди, яких гнiтить сумнiв, чи
заповiла старовина всю повноту засобiв, достатнiх для подальшого
благополучного iснування; вони втрачають колишнє нацiональне
самовдоволення й починають оглядатися по сторонах, шукати вказiвок i
урокiв у чужих людей, на Заходi, усе бiльше переконуючись у його
перевазi й у своïй власнiй вiдсталостi. Так, на мiсце падаючоï
вiри в рiдну старовину й у сили народу приходить зневiра, недовiра до
своïх сил, що широко розчиняє дверi iноземному впливу
ЧОМУ ВОНО ПОЧАЛОСЯВ XVII в. Важко сказати, отчого вiдбулася ця рiзниця в ходi явищ мiж XVI
i XVII вв., чому колись у нас не зауважували своєï
вiдсталостi й не могли повторити творчого досвiду своïх близьких
предкiв: росiяни люди XVII в. чи що здавалися слабкiше нервами й скуднее
духовними силами в порiвняннi зi своïми дiдами, людьми XVI i., або
релiгiйно-моральна самовпевненiсть батькiв пiдiрвала духовну енергiю
дiтей? Найiмовiрнiше, рiзниця вiдбулася тому, що змiнилося наше
вiдношення до захiдноєвропейського миру. Там в XVI i XVII вв. на
руïнах феодального порядку створилися бiльшi централiзованi
держави; одночасно iз цим i народною працею вийшов з тiсноï сфери
феодального поземельного господарства, у яку вiн був насильно укладений
колись. Завдяки географiчним вiдкриттям i технiчним винаходам йому
вiдкрився широкий простiр для дiяльностi, i вiн почав посилено працювати
на нових поприщах i новому капiталi, мiськ i торгово-промисловим, котрий
вступив в успiшне змагання з капiталом феодальним, землевласницьким.
Обоє цих факту, полiтична централiзацiя й мiський, буржуазний
индустриализм, вели за собою значнi успiхи, з одного боку, у розвитку
технiки адмiнiстративноï, фiнансовоï й вiйськовоï, у
пристроï постiйних армiй, у новiй органiзацiï податкiв, у
розвитку теорiй народного й державного господарства, а з iншого боку
— успiхи в розвитку технiки економiчноï, у створеннi
торговельних флотiв, у розвитку фабричноï промисловостi, у
пристроï торговельного збуту й кредиту. Росiя не брала участь у
всiх цих успiхах, витрачаючи своï сили й засоби на зовнiшню оборону
й на годiвлю двору, уряду, привiлейованих класiв з духiвництвом включно,
нiчого не робили й нездатних що-небудь зробити для економiчного й
духовного розвитку народу. Тому в XVII в. вона виявилася бiльше
вiдсталоï вiд Заходу, чим була на початку XVI в. Отже, захiдний
вплив вийшло з почуття нацiонального безсилля, а джерелом цього безсилля
була усе що очевиднiше розкривалася у вiйнах, у дипломатичних
вiдносинах, у торговельному обмiнi вбогiсть власних матерiальних i
духовних засобiв перед захiдноєвропейськими, що вело до свiдомостi
своєï вiдсталостi
ПОСТУПОВIСТЬ ВПЛИВУ
Захiдний вплив, наскiльки воно сприймалося й проводилося урядом,
розвивалося досить послiдовно, поступово розширюючи поле
своєï дiï. Ця послiдовнiсть виходила з бажання, скорiше
з необхiдностi для уряду погодити потреби держави, що штовхали убiк
впливи, з народною психологiєю й власною вiдсталiстю, вiд нього що
вiдштовхували. Уряд став звертатися до iноземцiв за сприянням,
насамперед, для задоволення найбiльш насущних матерiальних своïх
потреб, касавшихся оборони краïни, вiйськового справи, у чому
особливо сильно вiдчувалася вiдсталiсть. Воно брало через границю
вiйськовi, а потiм i iншi технiчнi вдосконалення знехотя, не заглядаючи
далеко вперед, у можливi наслiдки своïх починань i не допитиваясь,
якими зусиллями захiдноєвропейський розум досяг таких технiчних
успiхiв i який погляд на свiтобудову й на завдання буття направляв цi
зусилля. Знадобилися пушки, рушницi, машини, кораблi, майстерностi. У
Москвi вирiшили, що всi цi предмети безпечнi для щиросердечного
порятунку, i навiть навчання всiм цим хитростям було визнано справою
нешкiдливим i байдужним у моральному вiдношеннi: адже й церковний устав
допускає у випадку потреби вiдступ вiд канонiчних описiв у
подробицях щоденного побуту. Зате в заповiтнiй областi почуттiв, понять,
вiрувань, де панують вищi, керiвнi iнтереси життя, вирiшено було не
уступати iноземному впливу жодноï п'ядi
ПОЧАТОК РЕАКЦIÏ ЗАХIДНОМУ ВПЛИВУ
Потреба в новiй науцi, зустрiлася в московському суспiльствi з
укорiненоï тут столiттями нескоримою антипатiєю й
пiдозрiлiстю до всього, що йшло з католицького й протестантського
Заходу. Ледь московське суспiльство покуштувало плодiв цiєï
науки, як ïм уже починає володiти важкий роздум, чи безпечний
вона, чи не ушкодить чистотi вiри й вдач. Це роздум — другий
момент у настроï росiйських розумiв XVII в., що наступив слiдом за
невдоволенням своïм положенням. Вiн також супроводжувався
надзвичайно важливими наслiдками
ЦЕРКОВНИЙ РОЗКОЛ
Росiйським церковним розколом називається вiддiлення значноï
частини росiйського суспiльства вiд пануючоï росiйськоï
православноï церкви. Цей подiл почався в царювання Олексiя
Михайловича внаслiдок церковних нововведень патрiарха Никона.
Розкольники вважали себе такими ж православними християнами, якими
вважали себе й церковники. Старообрядники в загальному не розходилися iз
церковниками в жодному догматi вiри, у жоднiй пiдставi вiровчення; але
вони вiдпали вiд пануючоï церкви, перестали визнавати авторитет
церковного уряду в iм'я “староï вiри”, нiбито
покинутоï цим урядом; тому ïх уважали не єретиками, а
тiльки розкольниками. Розкольники називали церковникiв никонианами, а
себе старообрядниками або старовiрами, що тримаються древнього
дониконовского обряду й благочестя. Якщо старообрядники не розходяться
iз церковниками в догматах, в основах вiровчення, те, запитується,
отчого ж вiдбувся церковний подiл, отчого значна частина росiйського
церковного суспiльства виявилася за огорожею росiйськоï
пануючоï церкви
ЙОГО ПОЧАЛО До патрiарха Никона росiйське церковне суспiльство було
єдиною церковною чередою з єдиним вищим пастирем; але в
ньому в рiзний час i з рiзних джерел виникли й затвердилися деякi
мiсцевi церковнi думки, звичаï й обряди, вiдмiннi вiд прийнятих у
церквi грецькоï, вiд якоï Русь прийняла християнство. Це були
двуперстное хрест, образ написання iм'я Iсус, служiння лiтургiï на
семи, а не на п'яти проскурах, ходiння посолонь, тобто по сонцю (вiд
лiвоï руки до правого, звернувшись до вiвтаря) , у деяких
священнодiйствах, наприклад, при хрещеннi навколо купелi або при
вiнчаннi навколо аналоя, особливе читання деяких мiсць символу вiри
(”царству його несть кiнця”, “i в духу святого, щирого
i животворящого “) двоïння вигуку аллилуйя. Деякi iз цих
обрядiв i особливостей були визнанi росiйською церковною
iєрархiєю на церковному соборi 1551 р. i в такий спосiб
одержали законодавче твердження з боку вищоï церковноï влади.
Iз другоï половини XVI в., коли в Москвi почалося друкарство, цi
обряди й рiзночитання стали проникати з рукописних богослужбових книг у
друкованi ïхнi видання й через них поширилися по всiй Росiï.
Таким чином, друкований верстат додав нову цiну цим мiсцевим обрядам i
текстуальностям i розширив ïхнє вживання. Деякi з таких
рiзновидiв внесли у своï видання справщики церковних книг,
надрукованих при патрiарху Йосипу в 1642-1652 гг. Тому що взагалi текст
росiйських богослужбових книг був несправний, то спадкоємець
Йосипа патрiарх Никiн iз самого початку свого керування росiйською
церквою ревно прийнявся за усунення цих несправностей. В 1654 р. вiн
провiв на церковному соборi постанова про перевидання церковних книг,
виправивши ïх по вiрних текстах, по слов'янських пергаментних i
древнiх грецьких книгах. Iз православного Сходу й з рiзних кiнцiв
Росiï в Москву навезли гори древнiх рукописних книг грецьких i церковно-
слов'янських; виправленi по них новi видання були розiсланi по
росiянином церквям з наказом вiдiбрати й винищити несправнi книги,
стародрукованi й старописьменние. Жахнулися православнi росiйськi люди,
заглянувши в цi нововиправленi книги й не знайшовши в них нi двоперстя,
нi Iсуса, нi iнших освячених часом обрядiв i накреслень: вони доглянули
в цих нових виданнях нову вiру, по якiй не рятувалися древнi святi
батьки, i прокляли цi книги, як єретичнi, продовжуючи робити
служiння й молитися по старих книгах. Московський церковний собор 1666-
1667 гг., на якому були присутнi два схiдних патрiархи, поклав на
непокiрливих клятву (анафему) за противление церковноï влади й
вiдлучив ïх вiд православноï церкви, а вiдлученi перестали
визнавати ïхню iєрархiю, що вiдлучила, своєю церковною
владою. З тих пор i розкололося росiйське церковне суспiльство
ДУМКИ ОБ НЬОГО ПОХОДЖЕННI
Отчого ж вiдбувся розкол? По поясненню старообрядникiв, вiд того, що
Никiн, виправляючи богослужбовi книги, самовiльно скасував двоперстя й
iншi церковнi обряди, що становлять святоотеческое древнеправославное
переказ, без якого неможливо врятуватися, i, коли вiрнi древньому
благочестю люди встали за цей переказ, росiйський iєрархiя
вiдлучила ïх вiд своєï зiпсованоï церкви. Але в
такому поясненнi не все ясно. А яким образом двоперстя або ходiння
посолонь зробилося для старообрядникiв святоотеческим переказом, без
якого неможливо врятуватися? Яким образом простий церковний звичай,
богослужбовий обряд або текст мiг придбати таку важливiсть, стати
недоторканною святинею, догматом? Православнi дають бiльше глибокий
опис. Розкол вiдбувся вiд неуцтва розкольникiв, вiд вузького розумiння
ними християнськоï релiгiï, вiд того, що вони не вмiли
вiдрiзнити в нiй iстотне вiд зовнiшнього, змiст вiд обряду. Але й ця
вiдповiдь не дозволяє всього питання. Покладемо, вiдомi обряди,
освяченi переказом, мiсцевим старовиною, могли одержати неналежне
ïм значення догматiв; але адже й авторитет церковноï
iєрархiï освячений старовиною, i притiм не мiсцевоï, а
всесвiтньоï, i його визнання необхiдно для порятунку: святi батьки
не рятувалися без нього, як без двоперстя. Яким образом старообрядники
вирiшили пожертвувати однiєю церковною постановою для iншого,
наважилися рятуватися без керiвництва законноï iєрархiï,
ними вiдкинутоï? Але релiгiйний текст i обряд, як i всякий обряд i
текст iз практичною, життєвою дiєю, крiм спецiально
богословського має ще загальне психологiчне значення й iз
цiєï сторони, як i всяке життєве, тобто iсторичне,
явище, може пiдлягати iсторичному вивченню
ПАТРIАРХ НИКIН
Процес розколу в росiйськiй православнiй церквi, про яке мова йде в
даному рефератi, назрiвали десятки рокiв. Реформа церкви була неминуча.
Але будь-яка iсторична подiя реалiзується лише через дiяння
конкретних iсторичних особистостей, якi силою свого розуму,
своєï волi по праву заслуговують звання великих особистостей.
Однiєï з таких великих i загадкових особистостей в
iсторiï XVII в. є патрiарх Никiн
Вiн народився в 1605 р. у селянському середовищi, за допомогою
своєï грамотностi стало сiльським священиком, але по
обставинах життя рано вступив у чернецтво, загартував себе суворим
способом життя в пiвнiчних монастирях i здатнiстю сильно впливати на
людей придбав необмежену довiру пануючи, досить швидко досяг сану
митрополита новгородського й, нарештi, в 47 рокiв став всеросiйським
патрiархом. З росiйських людей XVII в. Никiн був самим великим i
своєрiдним дiячем. У спокiйний час у щоденному побутi вiн був
важкий, примхливий, запальний i властолюбний, найбiльше самолюбний. Але
це навряд чи були його теперiшнi, корiннi властивостi. Вiн умiв робити
величезне моральне враження, а самолюбнi люди на це нездатно. За
жорстокiсть у боротьбi його вважали злим; але його обтяжувала всяка
ворожнеча, i вiн легко прощав ворогам, якщо зауважував у них бажання
пiти йому назустрiч. Iз упертими ворогами Никiн був твердий. Але вiн
забував усе побачивши людських слiз i страждань; добродiйнiсть, допомога
слабк або хворому ближньому була для нього не стiльки боргом
пастирського служiння, скiльки беззвiтним потягом доброï природи.
По своïх розумових i моральних силах вiн був великий дiлок, що
бажав i здатний робити бiльшi справи, але тiльки бiльшi. Що вмiли робити
всi, те вiн робив гiрше всiх; але вiн хотiв i вмiв робити те, за що не
вмiв узятися нiхто, однаково, чи добре те була справа або дурне. Його
поводження в 1650 р. з новгородськими бунтiвниками, яким вiн дав себе
побити, щоб ïх образумить, потiм, пiд час московського мору 1654
р., коли вiн пiд час вiдсутностi пануючи вирвав iз зарази його сiм'ю,
виявляє в ньому рiдку вiдвагу й самовладання; але вiн легко
губився й виходив iз себе через життєвий дрiб'язок, щоденноï
дурницi: хвилинне враження розросталося в цiлий настрiй. У самi важкi
мiнути, ïм же собi створенi й думки, що вимагали повноï
роботи, вiн займався дрiбницями й готовий був через дрiбницi пiдняти
велику шумну справу. Засуджений i засланий у Ферапонтов монастир, вiн
одержував вiд царя гостинцi, i, коли один раз цар надiслав йому багато
гарноï риби, Никiн образився й вiдповiв докором, чому не надiслали
овочiв, винограду, яблук. У доброму настроï вiн був спритний,
дотепний, але, скривджений i роздратований, втрачав усякий такт i примхи
озлобленоï уяви приймав за дiйснiсть, В ув'язненнi вiн прийнявся
лiкувати хворих, але не стерпiв, щоб не кольнути царя своïми
цiлющими чудесами, послав йому список вилiкуваних, а царському
посланцевi сказав, що вiднято в нього патрiаршество зате дане
“чаша лiкарська: “лiкуй болящих”. Никiн належав до
числа людей, якi спокiйно переносять страшнi болi, але охають i вдаються
у вiдчай вiд шпилькового уколу. У нього була слабiсть, який страждають
нерiдко сильнi, але мало витриманi люди: вiн нудьгував спокоєм, не
вмiв терпляче вичiкувати; йому постiйно потрiбна була тривога, чи
захоплення смiливою думкою або широким пiдприємством, навiть
просто хоча б сваркою з людиною. Це немов вiтрило, що тiльки в бурi
буває самим собою, а в затишку треплется на щоглi марноï
ганчiркою Зовнiшнi нещастя, що осягли Русь i Вiзантiю, усамiтнили
росiйську церкву, послабивши ïï духовне спiлкування iз
церквями православного Сходу. Це скаламутило в росiйському церковному
суспiльствi думка про всесвiтню церкву, пiдставивши пiд неï думка
про церкву росiянцi, як єдиноï православноï, що замiнила
собою церква всесвiтню. Тодi авторитет всесвiтньоï
християнськоï свiдомостi був пiдмiнений авторитетом мiсцевоï
нацiональноï церковноï старовини. Замкнуте життя сприяло
нагромадженню в росiйськiй церковнiй практицi мiсцевих особливостей, а
перебiльшена оцiнка мiсцевоï церковноï старовини повiдомили цi
особливостi значення недоторканноï святинi. Життєвi спокуси й
релiгiйнi небезпеки, принесенi захiдним впливом, насторожили увага
росiйського церковного суспiльства, а в його керiвниках розбудили
потреба збиратися iз силами для майбутньоï боротьби, оглядiтися й
прибратися, пiдкрiпитися сприянням iнших православних суспiльств, а для
цього тiснiше зiйтися з ними. Так у кращих росiйських розумах бiля
середини XVII в. оживилася думка, що завмирала, про всесвiтню церкву, що
виявлялася в патрiарха Никона нетерплячою й рвучкою дiяльнiстю,
спрямованоï до обрядового зближення росiйськоï церкви зi
схiдними церквями. Як сама ця iдея, так i обставини ïï
пробудження й особливо способи ïï здiйснення викликали в
росiйському церковному суспiльствi страшну тривогу. Думка про всесвiтню
церкву виводила це суспiльство з його спокiйного релiгiйного
самовдоволення, з нацiонально-церковноï зарозумiлостi. Рвучке й
роздратоване гонiння звичних обрядiв ображало нацiональне самолюбство,
не давало стривоженоï совiстi одуматися й переломити своï
звички й забобони, а спостереження, що латинський вплив дав перший
поштовх цим перетворювальним поривам, наповнило розуми панiчним жахом
при здогадi, що цим ламанням рiдноï старовини рухає схована
зла рука з Рима
СПРИЯННЯ РОЗКОЛУ ЗАХIДНОМУ ВПЛИВУ
Церковна бура, пiднята Никоном, далеко не захопила всього росiйського
церковного суспiльства. Розкол почався серед росiйського духiвництва, i
боротьба на початку йшла властиво мiж росiйською правлячою
iєрархiєю й тiєю частиною церковного суспiльства, що
була захоплена опозицiєю проти обрядових нововведень Никона,
проведеноï агiтаторами з пiдпорядкованого бiлого й чорного
духiвництва. Навiть не вся правляча iєрархiя була спочатку за
Никона: єпископ коломенський Павло в посиланнi вказував ще на
трьох архiєреïв, подiбно йому хранивших древнє
благочестя. Єднiсть тут установлювалася лише в мiру того, як
церковна суперечка пересувалася з обрядового ґрунту на канонiчну,
перетворювався в питання про противлении паству законним пастирям. Тодi
в правлячiй iєрархiï всi зрозумiли, що справа не в древнiм
або новому благочестi, а в тiм, чи залишитися єпископськiй кафедрi
без пастви або пiти з паствою без кафедри, подiбно Павлу коломенському.
Маса суспiльства разом iз царем ставилася до справи двойственно:
приймали нововведення по боргу церковноï слухняностi, але не
спiвчували нововводителю за його вiдразливий характер i образ дiй;
спiвчували жертвам його нетерпимостi, але не могли схвалювати
непристойних витiвок його несамовитих супротивникiв проти влади й
установ, якi звикли вважати опорами церковно-морального порядку.
Статечних людей не могла не повалити в роздум сцена в соборi при зняттi
протопопа Логгина, що по зняттi з його однорядки й каптана з лайкою
плював через порiг у вiвтар в очi Никоновi й, зiрвавши iз себе сорочку,
кинув неï в особу патрiарховi. Мислячi люди намагалися вдуматися в
суть справи, щоб знайти для своєï совiстi точку опори, який
не давали пастирi. Ртищев, батько ревнителя наук, говорив
однiєï з перших страждальниць за стару вiру княгинi Урусовой:
“бентежить мене одне — не вiдаю, за чи iстину
терпите”. Вiн мiг запитати й себе, за чи iстину ïх мучать.
Навiть диякон Федiр, один з перших борцiв за розкол, у в'язницi наклав
на себе пост, щоб довiдатися, що є неправильного в старому
благочестi й що правильного в новому. Iншi з таких що сумнiваються йшли
в розкол; бiльша частина заспокоювалася на поступцi перед совiстю,
залишалися щиро вiдданi церкви, але вiдокремлювали вiд ïï
церковну iєрархiю й повну байдужiсть до останнього прикривали
звичним наружнопочтительним вiдношенням. Правлячi державнi сфери були
рiшучiше. Тут надовго запам'ятали, як глава церковноï
iєрархiï хотiв стати вище царя, як вiн на всесвiтнiм судилищi
в 1666 р. осоромлював московського носiя верховноï влади, i,
визнавши, що вiд цiєï iєрархiï, крiм смути, чекати
нема чого, мовчазно, без слiв, загальним настроєм вирiшили надати
ïï самоï собi, але до дiяльноï участi в державному
керуваннi не допускати. Цим закiнчилася полiтична роль давньоруського
духiвництва, завжди погано поставлена й ще виконува_ гiрше. Тому що в
цiй церковно-полiтичнiй кризi сварка пануючи з патрiархом невловимими
узами сплелася iз церковною смутою, пiднятоï Никоном, те
ïï дiя на полiтичне значення духiвництва можна визнати
непрямою послугою розколу захiдному впливу. Розкол зробив йому й бiльше
пряму послугу, послабивши дiю iншоï перешкоди, що заважало реформi
Петра , що вiдбувалася пiд цим впливом. Пiдозрiле вiдношення до Заходу
поширено було у всiм росiйському суспiльствi й навiть у керiвних колах
його, що особливо легко пiддавалися захiдному впливу, рiдний старовина
ще не втратила своєï чарiвностi. Це сповiльнювало
перетворювальний рух, послабляло енергiю нововводителей. Розкол упустив
авторитет краïни, пiднявши в iм'я ïï заколот проти
церкви, а по зв'язку з нею й проти держави. Бiльша частина росiйського
церковного суспiльства тепер побачила, якi дурнi почуття й похилостi
може виховувати ця старовина i якi небезпеки загрожує слiпа до
неï прихильнiсть. Керiвники перетворювального руху, що ще
коливалися мiж рiдною старовиною й Заходом, тепер з полегшеною совiстю
рiшучiше й смелее пiшли своєю дорогою. Особливо сильна дiя в цьому
напрямку зробив розкол на самого перетворювача. В 1682 р. незабаром
пiсля обрання Петра в царi, старообрядники повторили свiй заколотний рух
в iм'я старовини (суперечка в Грановитой палатi 5 липня) . Це рух, як
враження дитинства на все життя урiзалося в душу Петра й нерозривно
зв'язало в його свiдомостi подання про рiдну старовину, розкол i
заколот: старовина — це розкол; розкол — це заколот; отже,
старовина — це заколот. Зрозумiло, у яке вiдношення до старовини
ставила перетворювача такий зв'язок подань
На закiнчення кiлька висновкiв. Як було показано в рефератi, церковна
реформа в Росiï в цiлому закiнчилася поразкою. Це, звичайно,
звучать парадоксально — адже новi канони, новi обряди були
затвердженi, вони ввiйшли в церковну практику й збереглися до наших
днiв, коли православна церква переживає новий розквiт пiсля семи
десятилiть забуття. Але тодi, у серединi XVII столiття, розкол мав два
безпосереднiх результати: зняття з поста iдеолога реформи патрiарха
Никона й вiдхiд вiд офiцiйноï церкви великоï частини вiруючих-
старообрядникiв. Пiсля Никона в Росiï не було нiколи настiльки
впливових патрiархiв, здатних перешкодити монархам-реформаторам у
здiйсненнi ïх перетворень
Таким чином, в особi Никона православна церква XVII столiття зазнало
подвiйноï поразки — у прагненнi стати вище царя й у спробi
протиставити захiдному впливу пожвавлення впливу грецького,
вiзантiйського, не небезпечного для православноï традицiï й
панування самоï православноï церкви встране.
Поразка церкви означало зняття самоï потужноï перешкоди на
шляху європейського впливу в Росiï, того впливу, що
здiйснилося повною мiрою через реформи Петра Великого на початку XVIII
столiття. Цей приклад доводить, що успiх глибинних реформ у такiй
складнiй краïнi, як Росiя, можливi лише в тому випадку, якщо
корiнним перетворенням в економiцi, полiтичному ладi, способi життя
передує серйозна пiдготовка суспiльноï свiдомостi (у тому
випадку — релiгiйного) протягом декiлькох десятилiть. У противному
випадку краïну чекає не розквiт петровской Русi
динамiчноï, спрямованоï в майбутнє , а черги глибоких
криз у сферi економiки, полiтики, а також у сферi суспiльноï
свiдомостi. От чому дана концепцiя подiй iсторiï Росiï
середини XVII столiття менi здається актуальноï сьогоднi, у
серединi 90-х рокiв XX столiття Лiтература:
1. Ключевский В. О. с/с в 9 тт. т. 3 М. Думка 1988
2. Костомаров Н. И. Росiйська iсторiя в життєписах ïï найголовнiших дiячiв. М. 1991
2. Рибалок Б. А. Iсторiя СРСР iз найдавнiших часiв до кiнця XVIII
столiття. М. 1983
