Iгнатiй Лойола
Засновником ордена єзуïтiв був iспанський дворянин IгнатiйЛойола. Про цю iсторичну особистiсть вiдомi багато в чому суперечливi
вiдомостi. Майже винятково його бiографами є єзуïти, i
багато хто з них, розповiдаючи життя засновника ïхнього ордена,
наповнили ïï мiстичними вiдомостями. Ще його мати за
ïхнiми словами, передчувала, що зробить на свiтло божого улюбленця,
i тому народила нiбито не будинку, а в хлiву, як Богородиця —
Христа. Зустрiчаються в католицьких бiографiв i вказiвки, що з моменту
появи Лойоли на свiтi стали вiдбуватися чудеса, що виходять iз ряду
звичайного, а потiм кожний крок крихiтки виявляв його генiальнi
здатностi, властивi лише божественному обранцевi, i явне бажання бути
служителем єдиного Бога
З iншого боку, тобто з боку ворогiв єзуïтського ордена,
фiгура Iгнатiя Лойоли описане як втiлення самих огидних рис
iдеологiï й полiтики середньовiчних феодалiв. Завдяки цьому бiльш-
менш правдива бiографiя засновника ордена єзуïтiв, мабуть,
повинна бути iз пробiлами, через якi сам життєпис є
неповним, а тому особистiсть Лойоли не цiлком з'ясована
Лойола народився в 1491 роцi. Вiн був з родовитих, але небагатих дворян.
З'явившись тринадцятою дитиною в сiм'ï, вiн став обузою для
батькiв, i тi вiддали його вiдставному королiвському скарбниковi Хуану
Веласко, що, очевидно, був хресним батьком маленького Iгнатiя. Завдяки
збереженим зв'язкам при дворi, Веласко мав можливiсть помiстити хлопчика
пажем у свиту Фердинанда III. Дозвiльне життя серед пихата й багата
придворних, безлiч красунь, що оточували величну Iзабеллу Кастильскую,
читання лицарських романiв сформували молодого Iгнатiя по загальнiй
мiрцi. Це був парубок, спритний базiка, шанувальник жiнок, провина й
особливо вiйськовоï слави, для якому вразливий i самолюбний юнак
був готовий пожертвувати всiм. Утомясь бездiяльнiстю при дворi, вона
надiйшов у вiйськову службу. У царювання Фердинанда III воєннi
дiï майже не припинялися, а тому Iгнатiй був задоволений,
потрапивши у своє середовище. Докладних вiдомостей про його службу
не є. Вiдомо тiльки, що божевiльною хоробрiстю Iгнатiй звернув на
себе увага заступника — герцога й користувався славою блискучого
офiцера. У сiчнi 1516 року помер Фердинанд III i на престол вступив його
онук Карлос I, згодом оголошений iмператором Карлом V. В 1520 роцi Карл
V зважився почати вiйну проти Францiï. Iспанськi вiйська рушили з
Кастилiï в Капитонии, швидко скорили пiвденну Наварру. Мiцнiсть
найважливiшого мiста Наварри, Памплун, захищав вiд французiв
тридцятирiчний Лойола. У боï його важко ранило в обидвi ноги.
Пощаженний супротивником, вiн був з переломами вiдправлений на лiкування
додому, i незабаром з жахом довiдався, що одна кiстка зростається
криво. Це нещастя виявилося нестерпним, тому що не залишало надiй на
повернення до вiйськового життя. Покликанi хiрурги знайшли необхiдним
зламати кiстка, щоб зрощення йшло успешнее. Легко уявити, як болiсна
була операцiя при тодiшньому рiвнi хiрургiï; однак Лойола витримав
усе. Кiстка зламали, i вона срослась знову, але коли лубки зняли вдруге,
бiля колiна виявили шматок, що видавався, кiстки, що заважав ходити.
Хворий наполiг, щоб цей шматок вiдпиляли. Коли виявилося, що, завдяки
ранам, одна нога стала коротше iнший, те Лойола, сподiваючись ïх
зрiвняти, погодився, щоб йому витягали ноги особливим комiром. Нове
катування коштувало попереднiх, але знiвечена нога залишилася короткою
на все життя
Цю цiкаву iсторiю приводять всi церковнi бiографи Лойоли, щоб показати
силу його витримки, волi й спробувати тим самим знайти джерела
фанатичноï завзятостi, з яким вiн згодом переборював перешкоди, що
виникли iз самого почала перед єзуïтським орденом. Вiдмовити
Лойоле у визнаннi таких якостей, дiйсно, не можна — це була
вольова натура. Однак ця iсторiя навряд чи оповiдає про
прихильнiсть Лойоли похмурому аскетизму або iншим католицьким чеснотам ,
зразком яких вiн тодi нiтрохи не намагався прослить.
Пройшло час гострих страждань i важких операцiй, але хворий не мiг
залишати постелi, очiкуючи остаточного видужання. Яснiсть думок i спрага
дiяльностi повернулися, але доводилося спокiйно лежати. Тодi Лойола
накинувся на читання й зажадав лицарських романiв. Чиясь рука, може бути
матерi, враженою хворобою сина, подала йому житiя святих i
життєпис Iсуса Христа. Незабаром читання його зацiкавило. Бiографи-
Єзуïти розповiдають, що у свiдомостi Лойоли пiд впливом цього
читання вiдбувся раптовий перелом — вiн прийшов до впевненостi у
своєму надприродному покликаннi стати рятiвником церкви. Але як би
те не було, скорiше думка про можливiсть прославитися на духовному
поприщi змусила Лойолу вiдмовитися вiд усього минулого й почати нове
життя в славу Добродiï Бога, Iсуса Христа й Пресвятоï Дiви
Марiï, лицарем якоï вiн зважився оголосити себе Прийнявши
твердий намiр почати нове життя, Iгнатiй Лойола в березнi 1522 року
тайкома покинув рiдний дiм. Своï новi плани вiн почав здiйснювати
так, як пiдказували житiя i лицарськi романи: переночував у каплицi
богородицi, що обрав своєю покровителькою, залишив зброю, потiм
перемiнив офiцерський мундир на лахмiття, став злидарювати. Уничижая
себе у фанатизмi, вiн дiйшов до думки, що всього цього мало, i
розташувався в печерi недалеко вiд Манреси. Саме в нiй вiн написав книгу
Духовнi вправи , що єзуïти зробили одним з найголовнiших
своïх практичних руководств. У цей час, за словами
єзуïтських бiографiв, у нього були надприроднi осяяння i
бачення .
У лютому 1523 року Лойола, оголосивши своïм друзям —бенедиктинцам про свiй намiр вiдправитися на поклонiння трунi Господню в
Єрусалим i потiм перетворити в християнство всiх сарацинiв-
мусульман, покинув Манресу. У чому полягало мусульманське вiровчення вiн
зовсiм не знав, та й про католицький, як вiдомо, у нього було неясне
подання. I все-таки Лойола рушив впуть.
У Єрусалим вiн прибув у вереснi 1523 року. Там перебувало
представництво ордена францисканцiв. Коли Лойола з'явився туди
познайомитися, його пiдняли на смiх. Францисканцi спробували пояснити,
що витiвка його безглузда — що його не зможуть вислухати, що змiст
його майбутнiх проповiдей сумнiвно з католицькоï точки зору. Цiлком
iмовiрно, що францисканцi були до того ж незадоволенi появою цього
красномовного конкурента. Як би те не було, наляканий i що розгубився
Лойола пустився у зворотне плавання
Анiтрошки непохитний роком невдач, Iгнатiй Лойола зрозумiв, що з його
вбогими пiзнаннями не досягти мети й, повернувшись у Барселону,
насамперед засiв за латинь, про яку мав саме мрячне подання, тодi як на
цiй мовi середньовiчноï вченостi були написанi богословськi й
богослужбовi книги. Паралельно з навчанням Лойола став здiйснювати свiй
iнший план — вербування спiвтоваришiв; мало того, вiн не залишив
староï звички виправляти согрешивших повчаннями й проповiдями,
подаючи приклад строгим способом життя. У мiстi незабаром заговорили про
суворого проповiдника моральностi, i довкола нього став утворюватися
кружок ревних послiдовникiв. Лойола вибрав собi чотирьох учнiв i цим
поклав основу духовному товариству. Молодi дворяни не переставали
зубрити латинську граматику. Через два роки, не закiнчивши курсiв, вони
вiдправилися в Алкалу, щоб надiйти вуниверситет.
Лойола надiйшов на курси в унiверситет i повiв той же спосiб життя, який
вiн вiв у столицi Каталонiï. Довкола нього стали збиратися
розкаюванi, про нього заговорили по мiсту. Тут Лойола був арештований
святейшей iнквiзицiєю: на нього донесли як на єретика
— настiльки дивне враження робили його мовлення навiть в
Iспанiï, що видали всякi зразки проповiдницькоï
запопадливостi. Однак усе обiйшлося благополучно — у нього не
виявилося за душею нiчого, крiм фанатизму, слiпоï вiдданостi татовi
й марнославства
У Саламанке, куди Лойола вiдправився пiсля того, як учнi вiдреклися вiд
нього щоб одержати навчання, вiдбулося те ж саме. Записавшись на
унiверситетськi курси, Лойола вiв той строгий спосiб життя, що в Алкале.
Iнквiзицiя всполошилась пiсля того, як у мiстi заговорили про суворого
ревнителя моральностi. Пiсля арешту Лойоли була розглянута його книга
Духовнi вправи , у якiй не було знайдено нiчого противохристианского в
дусi католицизму, до того ж книгу оцiнили як невмiло написану
У сiчнi 1528 року Лойола прибув у Париж. Як зробив вiн своя подорож, що
трапилося з ним дорогою, залишається невiдомим, хоча вчасно
своєï появи в Парижу вiн у багатьох вiдносинах змiнився.
Залишаючись колишнiм ревнителем християнства, що розумiється
своєрiдно, i моральностi, Лойола практично поумнел, перестав
пiддавати себе публiчному осмiянню. Тiльки в Парижу й змiг Лойола по-
справжньому побачити скрутний стан церкви. Це були роки пiдйому
антифеодальних i реформацiйних рухiв. Сорбонские богослови щосили
намагалися спростувати навчання Лютера, Цвингли, Виклефа, Гуса —
нових i старих протестантських вождiв. У Парижу друкувалися твори проти
протестантiв, проникали сюди також протестантськi книги проти
католицизму й папства; один богословський диспут перемiнявся iншим
И Лойола прийшов до думки, що прийшов час для подвижництва зовсiм
особливого, що потрiбний орден ще небувалий, котрий став би надежнейшей
опорою тат у боротьбi з ворогами католицькоï церкви. Знадобилося
кiлька рокiв, поки Лойола обмiркував цей задум, завербував групу
послiдовникiв i зiбрав суму грошей, потрiбну для початку
15 серпня 1534 року Лойола й шестеро його прихильникiв зiбралися в однiй
з паризьких церков i принесли чернечi обiтницi, додавши до них нова
обiтниця беззаперечноï покори татовi. Цей день, властиво, i варто
було б уважати першим в iсторiï ордена єзуïтiв
На римському престолi в цей час був Павло III. Вiн не був схильний
збiльшувати число духовних орденiв: позначався вплив його найближчих
радникiв, ссилавшихся на те, що вже є досить орденiв i що взагалi
пристрiй нових орденiв заборонено курiєю. Тато, зрозумiло,
схвалював фанатичну запопадливiсть послiдовникiв Лойоли, якi на той час
уже встигли вирiзнитися в словеснiй боротьбi iз протестантизмом; вiдомо
навiть, що, прочитавши начерк уставу затiяного ними ордена, Павло
викликнув: Це перст божий! — проте вiн ще довго коливався, i орден
єзуïтiв був офiцiйно затверджений лише 27 вересня 1540 року
Заснувати орден тата спонукав всi страх, що зростав, перед успiхами
протестантизму й не спалахiв, що припинялися, народних рухiв. Ватикан
збирав для рiшучого контрудару всi реакцiйнi сили, здатнi пiдтримати
церква й авторитет папськоï влади. У планах Лойоли Павло III
побачив можливiсть виконати своє давнє бажання —
створити щось подiбне до загону папських яничарiв, якi беззастережно
служили б своєму володаревi в боротьбi з єресями й iз
церковниками, що вимагали обмежити влада тат. Вiн уважав важливим те, що
Лойола з товаришами вiддавали себе в його цiлковите розпорядження, i не
упустив указати це в установчiй буллi, де пiдкреслив, що вони присвятили
своє життя на вiчне служiння… Христу, нам i
спадкоємцям нашим — римським первосвященикам .
Саме тому, зважившись затвердити новий орден, названий Суспiльством
Iсуса , Павло III заспiшив i навiть не став чекати, поки буде остаточно
написаний устав. Лойола тiльки почав становити устав майже через рiк.
Треба було писати по-латинському, але тому що вiн не змiг вивчитися
офiцiйнiй мовi католицькоï церкви, то складав по-iспанськи, а iншi
перекладали на латинь
Своєрiднiсть єзуïтського ордена вiдразу впадало в око.
Старi ордена мали своï монастирi — у єзуïтiв
ïх не було. Iншi ченцi обов'язково носили ряси —
єзуïт мiг ходити й у свiтському одязi, якщо цього вимагали
iнтереси церкви; вiн мiг навiть приховувати свою приналежнiсть кордену.
Але головне розходження полягало не в цих зовнiшнi рисах
Старi ордена теж прагнули змiцнити престиж, що похитнувся,
католицькоï церкви. У свiй час тата намагалися прикрити
срiблолюбство, обжерливiсть i розпуста церковноï верхiвки грубими
рясами ченцiв жебручих орденiв i строгiстю монастирських уставiв. I все-
таки охопило церква розкладання наочнiше всього виявилося саме в
монастирях. Вчасно Лойоли вони повсюдно здобували недобру славу як
безжалiснi визискувачi селян, оплоти дикого мракобiсся
Однак i тi бузувiри-ченцi, якi всерйоз вiддавалися аскетичним подвигам ,
у цю епоху найсильнiших соцiальних потрясiнь уже не приносили
великоï користi церкви як войовничоï органiзацiï;
потрiбнiше подвижникiв ïй були потрiбнi вимуштруванi монахи-солдати
Про те, як добре зрозумiв Лойола новi вимоги папства, свiдчать багато
документiв, написанi ïм самим або при його участi. Насамперед це
орденський устав, потiм ще ранiше написана Лойолой книга Духовнi вправи
i ïм же закiнченi в 1555 роцi Конституцiï ордена. Уже цi три
основних документи є переконливим доказом гостроти дворянського
класового чуття Лойоли i його сподвижникiв
Устав пропонує найсуворiшу субординацiю, вимагає слiпоï
покори старшим, розглядає головнi сторони дiяльностi ордена.
Лойола дав єзуïтам назва воïнiв христових . Бути
воïном христовим значило бути по-воєнному дисциплiнованим,
бiльш того — бути рабськи слухняним. Настiльки крайнiй ступiнь
дисциплiни ґрунтувався на звеличуваннi авторитету начальника.
Нарештi, Лойола вимагав, щоб заради змiцнення церкви й влади римського
тата єзуïти не зупинялися навiть перед здiйсненням найтяжчих
грiхiв
Члени єзуïтського ордена зобов'язанi бути байдужними й рiшуче
розiрвати всi своï родиннi зв'язки. Устав забороняє
єзуïтам яку б те не було духовну або свiтську дiяльнiсть,
якщо вона не дозволена орденським начальством. Єзуïтовi
заборонено володiти особистою власнiстю, щоб вiн не вiдволiкався
мирськими iнтересами вiд iнтересiв ордена. Iнша справа — орден як
такий: сам Лойола чимало зробив для його таємного збагачення,
справедливо бачачи в етом один зi шляхiв до влади єзуïтiв над
церквою й до впливу на все суспiльство
Лойола зробив аскетичнi вправи обов'язковою частиною
єзуïтського виховання й бачив у них випробуваний засiб
розпалення фанатизму. Але не менше цього цiнував вiн аскетизм як
дисциплiнуюче й засiб, що загартовує, а тому вiн прохолоджував
запал тих своïх послiдовникiв, чиє захоплення аскетизмом
починало шкодити iнтересам ордена. Так, всупереч всiм церковним
правилам, хворих єзуïтiв Лойола змушував ïсти в пост
м'ясне й сам подавав у цьому приклад, хоча у звичайних умовах не могло
бути й мовлення про порушення поста
Молитва по кiлька ночей пiдряд, самокатування, довге утримання вiд
ïжi вважалися в єзуïтiв спасенними заняттями, але Лойола
не дозволяв переходити мiру. Вiн думав, що єзуïт, що занадто
багато думає про власну душу, стає неповноцiнним як член
войовничого ордена
Органiзацiйний пристрiй i внутрiшнi правила ордена ретельно обдуманi у
всiх подробицях. Кожному єзуïтовi покладено пройти
багаторiчний проба — кiлька ступенiв присвяти. За цей час
перевiряються його якостi й здатностi. Тут усе розраховано так, щоб до
меж розвити в молодому єзуïтi фанатизм, самовладання, фiзичну
витривалiсть i так далi.
Вступ в орден починається довгою муштрою в спецiальних навчальних
закладах. Лише деякi члени ордена, що зарекомендували себе як самi
страшеннi вороги науки, культури й усякого прогресу, можуть досягти
звання професса. Але й ця добiрна єзуïтська верхiвка дiлиться
на розряди: переходячи в другий, останнiй розряд, професс за прикладом
перших єзуïтiв на додаток до звичайних чернечих обiтниць
дає особливу обiтницю — коритися татовi
Перехiд члена ордена вiд одного ступеня присвяти до iншоï можливий
лише при тiм умовi, що начальники досконало знають i схвалюють всi його
помисли й схильностi й переконанi в його вiдданостi
єзуïтськiй справi. Вiдбору надiйних для просування на вищий
щабель допомагають довiра, що вселяється єзуïтам,, а
також система обов'язкового шпигунства й доносiв усiх на всiх
Орден поєднує навколо себе своïх численних прихильникiв
— свiтських єзуïтiв . Перебувають вони в рiзних шарах
суспiльства, дiють в умовах строгоï конспiрацiï й тому, як
правило, не знають друг друга
Що стосується внутрiшнього управлiння ордена, то на чолi його
коштує генерал обира_ верховною радою або конгрегациею довiчно й
затверджуваний папою. Дiяльнiсть глави ордена полягає в
безперервному керiвництвi й контролi всiх дiй членiв
Для зручностi керування дiяльнiстю єзуïтiв, розкиданих по
рiзних краïнах, орден роздiлив увесь свiт на особливi райони
— провiнцiï. На чолi кожноï з них коштує так
званий провiнцiал, якому пiдкоряється мiсцева орденська
iєрархiя. Провiнцiï об'єднанi в ассинстенции,
начальники яких є свого роду мiнiстрами при главi
єзуïтiв
Першим генералом єзуïти обрали Лойолу. Спочатку вiн порахував
потрiбним привселюдно показати приклад смиренностi й вiдмовитися вiд
посади. Лише пiсля декiлькох голосувань вiн соблаговолил дати згоду. За
статутом генерал залежить вiд своєï таємноï ради
— генеральноï конгрегацiï , що складає з
найближчих його помiчникiв. Члени цiєï ради формально вправi
при вiдомих обставинах навiть скинути генерала й обрати нового. Але за
всю iсторiю єзуïтського ордена такого випадку не було.
Необхiдно додати, що генерал владний змiстити будь-якого члена
конгрегацiï й самостiйно змiнити статтi уставу, забезпечуючи собi
повну безкарнiсть
У порiвняннi з iншими орденами Суспiльство Iсуса спочатку було
нечисленно. Швидкого збiльшення числа єзуïтiв, мабуть, не
чекали: засновуючи орден, тато Павло III навiть заборонив приймати в
нього довше 60 чоловiк. Однак незабаром обмеження скасували, i в рiк
смертi Лойоли орден мав уже бiля тисячi членiв рiзних ступенiв
Орден рiс i поширювався в тiй мерi, у який цього вимагали його особливi
завдання органiзатора й натхненника контрреформацiï: була потрiбна
не стiльки численна, скiльки спецiально пiдiбрана й навчена органiзацiя.
Орден єзуïтiв завжди вмiв обходитися невеликими силами. До
того ж Лойола вмiв знаходити короткi шляхи кцели.
Найважливiшою справою для ордена була обробка впливових представникiв
панiвного класу. Серйозне значення Ватикан надавав також втручанню
єзуïтiв у мiжнародну полiтику. Ще один шлях —
мiсiонерство, яким займалися й майже всi iншi ордена, щоб перетворювати
в католикiв тих, хто нiколи ними не був, а головне — щоб
уловлювати впертi протестантськi душi й повертати ïх пiд папське
ярмо
Система, прийнята Лойолою, була нехитра, але в цiй простотi й полягала
вся ïï велич; придя до переконання, що виховання й утворення,
що дається паствi без строгого контролю пастиря, веде до
вiльнодумства, вiн вирiшив, що виховання й утворення повиннi бути
зосередженi в надiйних руках. А для того, щоб орден єзуïтiв i
був цими надiйними руками , Лойола створив зразкову органiзацiю пристрою
ордена. Таким чином, головним завданням товариства Iсуса було опанувати
вихованням i утворенням молодi, викладанням у нижчих, середнiх i вищих
навчальних закладах
З найпершого рокiв iснування Суспiльства Iсуса де б не з'являлися
єзуïти, вони прагнули негайно ж улаштувати своï школи
— колегiï. У них викладали начатки арифметики,
геометрiï, астрономiï; особлива увага придiлялася наукам,
потрiбним для проповiдникiв: латинськiй i грецькiй граматицi, а також
риторицi й дiалектицi. Над всiм цим стояло, зрозумiло, богослов'я
У єзуïтських навчальних закладах застосовувалися
изощреннейшие види духовноï муштри. Людина, роками такоï
педагогiки, що жив пiд гнiтом, , поступово вiд страху божого
перетворювався в марiонетку своïх наставникiв Особливе значення
єзуïти надавали вищим школам. Унiверситети були охранителями
реакцiï в науцi. У них безроздiльно панувала схоластика, i пiд
видом наукових проблем вивчалися вимисли богословiв, що пiдмiнювали
дослiдження природи марними мiркуваннями
Єзуïти розробили систему моралi , яку варто назвати системою
виправдання аморальних цiлей i засобiв. У тi часи дiяло — де
фактично, а де й офiцiйно — правило: чия влада, того й вiра , воно
вимагало обертати пiдданих у вiру ïхнього владаря i юридично
виправдувало всi насильства, що вiдбувалися при цьому. Єзуïти
вiдмiнно зрозумiли. Що при таких обставинах можна багато чого досягти,
постаравшись завоювати насамперед самого феодала, щоб потiм напустити
його на пiдвладних єретикiв . Для народу були приготовленi у
випадках опору на вибiр або хрестинна свята вода, або знаряддя катування
й страти
Iсторiя поширення єзуïтiв по будь-якiй краïнi
Захiдноï Європи в цьому змiстi одноманiтна. Ïï
початковий перiод по всiх усюдах — боротьба за вплив на королiв,
аристократiю, дворянство взагалi. Домiгшись ïхньоï
прихильностi, єзуïти дiяли за допомогою ïхнiх грошей i
солдат
В навчаннi єзуïтiв про мораль найбiльше повно виражалася сама
сутнiсть моралi феодальноï. Успiхи пропаганди єзуïтiв у
панiвному класi залежали найбiльше вiд того, що вона освячувала
феодальнi вiдносини. Характерно, що єзуïтськi моралiсти
порiвняно мало займалися конкретними питаннями класових вiдносин; у цiй
областi для них усе було ясно й так: iснуючий лад установлений Богом, i
всякий порушник феодальних законiв робить найтяжчий грiх. Цим духом була
перейнята вся єзуïтська мораль, i найбiльше саме за це
цiнували єзуïтiв владики феодального мира
Єзуïти ретельно розробили теорiю пробабiлiзму, суть якого
полягає в тому, що при розбiжностi авторитетiв про дозвiл або
недозволеннiсть якого-небудь учинку можна обрати будь-яку ïхню
думку й керуватися тiльки iм. Бiльше того: в одних умовах припустимо
ґрунтуватися на однiй iз суперечливих думок, в iнших же — на
будь-якому iншому, навiть якщо воно у всiм протилежно першому
Система моралi , вiдповiдно до якоï можна грiшити й одночасно
робити грiх недiйсним, стала в руках єзуïтiв гнучким засобом
до уловлення душ , до розбещення великоï кiлькостi людей, до
змiцнення впливу єзуïтського ордена й до пiдтримки влади, що
похитнулася, римських тат
Такi були першi роки життя ордена єзуïтiв, створеного
Лойолою. В 1549 роцi вмер Павло III i на престол вступив Юлiй III; цей
тато також захищав ордену й дав йому ще кiлька привiлеïв. Юлiя III
перемiнив Марцелл в 1555 роцi, що прожив на престолi всього 23 дня, i
потiм папою був вибраний недруг Лойоли, кардинал Караффа пiд iм'ям Павла
IV. Новий первосвященик ставився до ордена стримано. Хворий генерал
помер 31 липня 1556 року, не призначивши собi спадкоємця.
Претендентами на верховенство в орденi з'явилися Паланка, Бобадилья й
Лайнец. Останнiй узяв гору на виборах 2 липня 1558 року, i Павло IV
визнав його другим генералом єзуïтiв
Використана лiтература:
- Д. Е. Михневич Нариси з
iсторiï католицькоï церкви (Єзуïти) , Москва, 1953
- г.
- С. Г. Лозинский Iсторiя папства , 1986 г.
- М. М.
Шейнман Папство , 1961 г. - А. А.
Бикiв И. Лойола, його життя й суспiльна дiяльнiсть , 1890 г.
