А. С. Пушкiн Iсторiя Пугачова ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Дiï заколотникiв. — Маиор Заïвши. — Узяття
Iллiнською мiцностi. — Смерть Камешкова й Воронова. — Стан
Оренбурга. — Облога Яицкого мiстечка. — Бiй пiд Бердою.
— Бiбiков у Казанi. — Катерина II, помiщиця казанська.
— Думка Європи. — Вольтер. — Указ про будинок i
сiмейство Пугачова.
Розбиття Кара й Фреймана, погибель Чернишова й невдалi вилазки
Валленштерна й Корфа збiльшили в заколотниках зухвалiсть i
самовпевненiсть. Вони кинулися в усi сторони, розоряти селища, мiста,
обурюючи народ, i нiде не знаходили супротивления. Торнов iз шiстьома
стами людина збунтувала й ограбувала всю Нагайбацкую область. Чика, тим
часом, пiдступив пiд Уфу з десятитисячним загоном, i осадив ïï
наприкiнцi листопада. Мiсто не мало змiцнень подiбних оренбурзьким;
однак ж комендант Мясоєдов i дворяни, що шукали в ньому притулку,
зважилися оборонятися. Чика, не наважуючись на сильнi напади, зупинився
в селi Чесноковке в десяти верстах вiд Уфи, збунтував околишнi села,
большею частию башкирськi, i вiдрiзав мiсто вiд усякого повiдомлення.
Ульянов, Давидов i Бєлобородов дiяли мiж Уфою й Казанню. Тим часом
Пугачов послав Хлопушу з п'ятьома стами людина й iз шiстьома пушками
взяти мiцностi Iллiнську й Верхне-Озерну, до сходу вiд Оренбурга. Для
захисту цiєï сторони вiдряджений був, сибiрським губернатором
Чичериним, генерал-поручик Декалонг i генерал-маиор Станiславський. (48)
Перший прикривав границi сибiрськi; останнiй перебував в Орськой (49)
мiцностi, дiючи нерiшуче, втрачаючи бадьорiсть при найменшiй небезпецi,
i пiд рiзними приводами вiдмовляючись вiд виконання свого боргу.
Хлопуша взяв Iллiнську, на приступi заколовши коменданта поручика
Лопатина; але пощадив офiцерiв i не розорив навiть мiцностi. Вiн пiшов
на Верхне-Озерну. Комендант, пiдполковник Демарин, вiдбив його напад.
Довiдавшись про те, Пугачов сам поспiшив на допомогу Хлопуши й,
соединясь iз ним 26 листопада ранком, пiдступив ту ж годину до мiцностi.
Цiлий день пальба не вмовкала. Кiлька разiв заколотники спешась ударяли
в списи, але завжди були перекинутi. Увечерi Пугачов вiдступив у
башкирське село , за дванадцять верст вiд Верхне-Озерноï. Отут
довiдався вiн, що iз Сибiрськоï лiнiï йдуть до Iллiнською
трьох роти, вiдрядженi генерал-маиором Станiславським. Вiн пiшов
припинити ïм дорогу.
Маиор Заïвши, начальствовавший цим загоном, встиг однак зайняти
Iллiнську (27 листопада). Мiцнiсть, залишена Хлопушею, не була ïм
випалена. Жителi не були виведенi. Мiж ними перебувало кiлька полонених
конфедератiв. Стiни й деякi хати були ушкодженi. Вiйсько все було взято,
крiм одного сержанта й пораненого офiцера. Анбар був вiдчинений. Кiлька
чвертей борошна й сухарiв валялися надворi. Одна гармата кинута була у
воротах. Заïвши нашвидку зробив деякi розпорядження, розставив по
трьох бастiонах три пушки, що були в його загонi (на четвертий не
дiстало); також заснував варти й роз'ïзди, i став очiкувати ворога.
На iнший день присмерком Пугачов з'явився перед мiцнiстю. Заколотники
приближились, i роз'ïжджаючи бiля ïï, кричали вартовим:
— не стрiляйте й виходите геть: тут государ. По вистрiлили
з гармати. Убило ядром один коня. Заколотники зникли, i через годину
здалися через гору, ськача врозсип пiд предводительством самого
Пугачова. Ïх вiдiгнали пушками. Солдати й полоненi поляки (особливо
останнi) з жаром просилися на вилазку; але Заïвши не погодився,
побоюючись вiд них зради. Залишайтеся тут i захищайтеся —
ськазав вiн ïм — а я вiд генерала виходити на вилазку
велiння не маю. 29-го Пугачов пiдступив знову, везучи два пушки на
санях i перед ними посуваючи кiлька возiв сiна. Вiн кинувся до бастiону,
на якому не було пушки. Заïвши поспiшив поставити там двi; але
колись, нiж встигли ïх перетягнути, заколотники розбили ядрами
дерев'яний бастiон, спешась, кинулися й доламали його, i зi звичайним
криком увiрвалися в мiцнiсть. Солдати розбудувалися й побiгли.
Заïвши, майже всi офiцери й двiстi рядових були вбитi. Iнших
погнали в ближнє татарське село. Полоненi солдати наведенi були
проти зарядженоï гармати. Пугачов, у червоному козацькому платтi,
приïхав верхи в супроводi Хлопуши. Тiльки вiн з'являться солдати
поставленi були на колiна. Вiн ськазав ïм: прощає вас бог i
я, ваш государ Петро III, iмператор. Вставайте! Потiм велiв обернути
пушку й випалити в степ. Йому представили капiтана Камешкова й
прапорщика Воронова. Iсторiя повинна зберегти цi смиреннi iмена. —
Навiщо ви йшли на мене, на вашого государя? запитав переможець. —
Ти нам не государ, вiдповiдали бранцi: у нас у Росiï
государиня iмператриця Катерина Олексiïвна й государ цесаревич
Павло Петрович, а ти злодiй i самозванець. Вони вiдразу були
повiшенi. — Потiм привели капiтана Башарина. Пугачов, не ськазавши
вже йому нi слова, велiв було вiшати i його. Але взятi в полон солдати
стали за нього просити. Коли вiн був до вас добрий, ськазав самозванець,
то я його прощаю. I велiв його так само, як i солдат, обстригти по-
казацки, а поранених вiдвезти в мiцнiсть. Козаки , що були в загонi,
були прийнятi заколотниками, як товаришi. На питання, навiщо вони
негайно не приєдналися до осаджуючоï, вони вiдповiдали, що
боялися солдатiв.
Вiд Iллiнською Пугачов знову звернувся д Верхне-Озерного. Нього
неодмiнно хотiлося неï взяти, тим бiльше, що в нiй перебувала
дружина бригадира Корфа. Вiн грозив неï повiсити, злобясь на
ïï чоловiка, що думав обдурити його брехливими переговорами.
(50)
30 листопада вiн знову оточив мiцнiсть, i цiлий день стрiляв по нiй з
гармат, замiряючись на приступ, то з тоï, то з iншоï сторони.
Демарин, для пiдбадьорення своïх, цiлий день стояв на валу, сам
заряджаючи пушку. Пугачов вiдступив, i хотiв итти противу
Станiславського, але, перехопивши оренбурзьку пошту, роздумав i вернувся
в Бердськую слободу.
Пiд час його вiдсутностi, Рейнсдорп хотiв зробити вилазку, i 30-го,
уночi, вiйсько виступило було з мiсту; але коня, виснаженi беськормицей,
падали й дохнули пiд вагою артилерiï, а трохи козакiв бiгло.
Валленштерн примушений був вернутися.
В Оренбурзi починав виявлятися недолiк у ïстiвних припасах.
Рейнсдорп вимагав оних вiд Декалонга й Станiславського. Обоє
вiдговорювалися. Вiн щогодини очiкував прибуття нового вiйська, i не
одержував про нього нiякоï звiстки, будучи вiдрiзаний отовсюду,
крiм Сибiру й киргиз-кайсацких степiв. Для пiймання мови висилав вiн
iнодi до тисячi чоловiк, i те нерiдко без успiху. Здумав вiн, за порадою
Тимашева, розставити капкани бiля вала, i як вовкiв ловити заколотникiв,
що роз'ïжджають уночi бiля мiста. Самi обложенi глузували з сiяю
вiйськовоï хитростию, хоча ïм було не до смiху; а Падуров, в
одному зi своïх листiв, уïдливо дорiкав губернатора його
невдалою вигадкою, пророкуючи йому загибель i глумливо радячи ськоритися
самозванцевi. (51)
Яицкой мiстечко, це перше гнiздо бунту, довго не виходив з покори,
зляканий вiйськом Симонова. Нарештi частi пересилання з бунтiвниками й
неправдивi чутки про узяття Оренбурга пiдбадьорили прихильникiв
Пугачова. Козаки, що вiдряджаються Симоновим з мiста для змiсту варт,
або для пiймання возмутителей, що пiдсилаються з Бердськой слободи,
почали явно робити непокора, звiльняти схоплених бунтiвникiв, в'язати
вiрних старшин i перебiгати в табiр до самозванця. Рознiсся слух про
наближення заколотницького загону. У нiч iз 29 на 30 грудня старшина
Мостовщиков виступив противу його. Чрез кiлька годин троє з
колишнiх з ним козакiв приськакали в мiцнiсть i оголосили, що
Мостовщиков у семи верстах вiд мiста був оточений i захоплений
численними юрбами бунтiвникiв. Сум'яття в мiстi було велике. Симонов
оробел; до счастию, у мiцностi перебував капiтан Крилов , людина рiшучий
i розсудливий. Вiн у першу мiнуту безладдя прийняв начальство над
гарнiзоном i зробив потрiбнi розпорядження. 31 грудня загiн
заколотникiв, пiд предводительством Толкачева, увiйшов у мiсто. Жителi
прийняли його iз захватом, i вiдразу вооружась чим не потрапило, з ним
з'єдналися, кинулися до мiцностi iз всiх провулкiв, засiли у
високi хати, i почали стрiляти з вiконець. Пострiли, говорить один
свiдок, сипалися подiбно дроби биткою десятьома барабанщиками. У
мiцностi падали не тiльки люди, що стояли на очах, але й тi, якi на
мiнуту приподимались через заплоти. — Заколотники, безпечнi в
десяти сажнях вiд мiцностi, i большею частию гулебщики (мисливцi)
попадали навiть у щiлинi, з яких стрiляли обложенi. Симонов i Крилов
хотiли запалити найближчi будинки. Але бомби падали в снiг i вгасали,
або негайно були заливаеми. Жодна хата не загорялася. Нарештi троє
рядових викликалися запалити найближчий двiр, що ïм i вдалося.
Пожежа швидко поширилася. Заколотники вибiгли; з мiцностi почали по
стрiляти з гармат; вони вийшли, несучи вбитих i поранених. До вечора
пiдбадьорений гарнiзон зробив вилазку, i встиг запалити ще кiлька
будинкiв.
У мiцностi перебувало до тисячi гарнiзонних солдатiв i Слухняних;
задоволена кiлькiсть пороху, але мало ïстiвних припасiв.
Заколотники осадили мiцнiсть, завалили колодами обгорiлу площу й ведучi
до неï вулицi й провулки; за будовами звели до шiстнадцяти батарей;
у хатах, пiдданих пострiлам, поробили подвiйнi стiни, засипавши промiжок
землею, i почали вести пiдкопи. Обложенi намагалися тiльки вiддалити
ворога, очищаючи площу й нападаючи на укрiпленi хати. Цi небезпечнi
вилазки вироблялися щодня, iнодi два рази в день i завжди з успiхом:
солдати були остервенени, а слухнянi не могли очiкувати пощади вiд
заколотникiв.
Положення Оренбурга ставало жахливим. У жителiв вiдiбрали борошно й
крупу, i стали ïм робити щоденну роздачу. Коней давно вже годували
хмизом. Бiльша частина ïхнього пала й ужита була в ïжу. Голод
збiльшувався. Лантух борошна продавався (i те самим таємним
образом) за двадцять п'ять рублiв. За пропозицiєю Ричкова
(академiка, що перебував у той час в Оренбурзi) стали жарити бичачi й
кiнськi шкiри, i дрiбно порубавши, заважати в хлiби. Вiдбулися хвороби.
Ремство голоснiшало. Побоювалися заколоту.
У цiй крайностi Рейнсдорп зважився ще раз спробувати счастия зброï,
i 13 сiчня всi вiйська, що перебували в Оренбурзi, виступили з мiста
трьома колонами, пiд предводительством Валленштерна, Корфа й Наумова.
Але темрява зимового ранку, глибина снiгу й виснаження коней
перешкоджали дружному сприянню вiйськ. Наумов перший прибув до
призначеного мiсця. Заколотники побачили його, i встигли зробити
своï розпорядження. Валленштерн, що долженствовали зайняти висоти в
дороги з Берди в Каргале, був попереджений. Корф був зустрiнутий сильним
гарматним вогнем; юрби заколотникiв почали заïжджати в тил обом
колонам. Козаки , залишенi в резервi, бiгли вiд них, i приськакавши до
колони Валленштерна, зробили загальне безладдя. Вiн опинився мiж трьох
вогнiв; солдати його бiгли; Валленштерн вiдступив; Корф йому пiшов;
Наумов, що спочатку дiяв досить вдало, страшачись бути вiдрiзаним,
кинувся за ними. Все вiйсько бiгло безладно до самого Оренбурга,
втративши до чотирьох-стiльник убитими й пораненими, i оставя
п'ятнадцять знарядь у руках розбiйникiв. Пiсля цiєï невдачi,
Рейнсдорп уже не насмiлювався дiяти наступально, i пiд защитою стiн i
гармат став очiкувати свого звiльнення.
Бiбiков прибув у Казань 25 грудня. У мiстi не знайшов вiн нi
губернатора, нi головних чиновникiв. Бiльша частина дворян i купцiв
бiгла в губернiï ще безпечнi. Брант був у Козмодемьянське.
Приïзд Бiбiкова пожвавив унивший мiсто; жителi, що виïхали,
стали вертатися. 1 сiчня 1774 року, пiсля молебню й слова, говоренного
казанським архiєреєм Венiамiном, Бiбiков зiбрав у себе
дворянство й вимовив розумну й сильну мову, у якiй зобразивши сьогодення
нещастя й пiклування уряду про припинення оного, звернувся до стану, що
разом з урядом приречений було на загибель крамолою, i вимагав сприяння
вiд його ретельностi до батькiвщини й вiрностi до престолу. Мова ця
зробила глибоке враження. Збори вiдразу поклали на свiй рахунок ськласти
й озброïти кiнне вiйсько, поставя iз двохсот душ одного рекрута.
Генерал-маиор Ларионов, родич Бiбiкова, був вибраний у начальники
легiону. Дворянство симбирськое, свияжськое й пензенське пiшло сему
прикладу: були ськладенi ще два кiнних загони й дорученi начальству
маиоров Гладкова й Чемесова, i капiтана Матюнина. Казанський магiстрат
також озброïв на своє втримання один еськадрон гусар.
Iмператриця виявила казанському дворянству монархове благоволiння,
милiсть i заступництво, i в особливому листi до Бiбiкова, iменуючи себе
казанською помiщицею, викликалася взяти участь у мiрах, що вживаються
спiльними силами. Дворянський проводир Макаров вiдповiдав iмператрицi
мовою, ськладеноï гвардiï пiдпоручиком Державiним, що
перебував тодi при головнокомандуючому. (52)
Бiбiков, намагаючись пiдбадьорити його жителiв, що оточували, i
пiдлеглих, здавалося байдуже й веселим; але занепокоєння, досада й
нетерпiння терзали його. У листах до графа Чернишову, фон-визину й
своïм родичам вiн жваво зображує затруднительность свого
положення. 30 грудня писав вiн своïй дружинi: Навiдавшись про
всi обставини, справи тут знайшов преськверни, так що й описати, буде б
хотiв, не можу; раптом себе побачив набагато в гiрших обставинах i
турботi, нiж як спочатку в Польщi iз мною було. Пишу день i нiч, пера з
рук не випуськаючи: роблю все можливе, i прошу добродiï про
допомогу. Вiн єдиний виправити може своею милостию. Правда,
поздненько кинулися. Вiйська моï прибувати почали вчора; баталион
гренадер i два еськадрони гусарiв, що я велiв везти на поштi, прибутку.
Але до утушению зарази, цього дуже мало, а зло таке, що схоже
(пам'ятаєш) на петербурзькоï пожежу, як у рiзних мiсцях
раптом горiло, i як було поспiвати всюди важко. З усiм тим, з надеждою
на бога, буду робити що тiльки в моïй можливостi буде. Бiдний
старий губернатор, Брант, так замучений, що насилу вже тягається.
Вiддасть боговi вiдповiдь у пролитiй кровi й погибелi великоï
кiлькостi людей безневинних, хто ськоростию перекапостив тутешнi справи
й оголив вiд вiйськ. Втiм я здоровий, тiльки пити не ïсти не
хочеться, i цукровi страви на розум нейдут. Зло велико, прежахливо.
Панотця, милостивого государя, прошу про батькiвськi молитви, а праведну
(53) Євпраксiю нерiдко поминаю. Ух! погано.
Справдi, положення справ було жахливо. Загальне збурювання башкирцев,
калмикiв i iнших народiв, неуважних по тамтешньому краï, отвсюду
припиняло повiдомлення. Вiйсько було нечисленно й ненадiйно. Начальники
залишали своï мiсця й бiгли, забачачи башкирца iз сайдаком або
заводського мужика з дубиною. (54) Зима збiльшила утруднення. Степи
покритi були глибоким снiгом. (55) Неможливо було рушити вперед, не
запасшись не тiльки хлiбом, але й дровами. (56) Селища були порожнi,
головнi мiста в облозi, iншi зайнятi зграями бунтiвникiв, заводи
розграбованi й випаленi, чернь ськрiзь хвилювалася й злодействовала.
Вiйська, посланi iз всiх кiнцiв держави, посувалися повiльно. Зло, нiчим
не перепинене, розливалося швидко й широко. Вiд Илецкого мiстечка до
Гур'єва Яицкие козаки бунтували. Губернiï Казанська,
Нижегородського й Астраханська (57) минулого наповненi зграями
розбiйникiв; полум'я могло ввiрватися в самий Сибiр; у Пермi починалися
занепокоєння; Єкатеринбург був у небезпецi. Киргиз-кайсаки,
користуючись вiдсутнiстю вiйськ, почали переходити через вiдкриту
границю, грабувати хутора, вiдганяти худоба, захоплювати жителiв. (58)
Закубанськi народи ворушилися, порушуванi Туреччиною; навiть деякi з
європейських держав думали ськористатися ськрутним станом, у якому
перебувала тодi Росiя. (59)
Винуватець цього жахливого сум'яття привертав загальну увагу. У
Європi приймали Пугачова за знаряддя турецькоï полiтики.
Вольтер, тодiшнiй представник пануючих думок, писав Катеринi: C'est
aparemment le Chevalier de Tott qui a fait jouer cette farce, mais nous
ne sommes plus au temps de Demetrius, et telle piиce de thивtre qui
rйussissait il y a deux cents ans est sifflйe aujourd'hui.
Iмператриця, досадуючи на плiтки європейськi, вiдповiдала
Вольтеровi з деяким нетерпiнням: Monsieur, les gazettes seules font
beaucoup de bruit du brigand Pougatschef, lequel n'est en relation
directe, ni indirecte avec M-r de Tott. Je fais autant de cas des canons
fondus par l'un, que des entreprises de l'autre. M-r de Pougatschef et
M-r de Tott ont cependant cela de commun, que le premier file tous les
jours sa corde de chanvre et que le second s'expose а chaque instant au
cordon de soie. (60)
Незважаючи на своє презирство до розбiйника, iмператриця не
упуськала жодного засобу образумить ослiплену чернь. Розiсланi були
всюди увещевательние манiфести; обiцяний десять тисяч рублiв за пiймання
самозванця. Особливо побоювалися зносин Яïка з Доном. Отаман
Єфремов був змiнений, а на його мiсце вибраний Семен Сулин.
Послане в Черкаськ велiння спалити будинок i майно Пугачова, а сiмейство
його, без усякоï образи, вiдправити в Казань, для викриття
самозванця у випадку пiймання його. Донське начальство в точностi
виконало слова найвищого указу: будинок Пугачова, що перебував у
Зимовейськой станицi, був за рiк перед цим проданий його женою,
пришедшею в крайню бiднiсть, i вже зламаний i перенесений на чужий двiр.
Його перевезли на колишнє мiсце, i в присутностi духiвництва й
всiєï станицi спалили. Кати розвiяли попiл на вiтер, двiр
обкопали й огородили, оставя на вiка в запустiння, як мiсце прокляте.
Начальство, вiд iменi всiх зимовейських козакiв, просило дозволу
перенести ïхню станицю на iнше мiсце, хоча б i менш вигiдне.
Государиня не погодилася на настiльки збитковий доказ ретельностi, i
тiльки перейменувала Зимовейськую станицю в Потемкинськую, покривши
похмурi спогади про заколотника славою iм'я нового, уже люб'язного
ïй i батькiвщинi. Дружина Пугачова, син i двi дочки (всi троє
малолетние) були вiдiсланi в Казань, куди вiдправлений i рiдний його
брат, що служив козаком у другiй армiï. Тим часом вiдiбранi
наступнi докладнi вiдомостi про лиходiя, що коливав державу. (61) Омелян
Пугачов, Зимовейськой станицi служивий козак, був син Iвана Михайлова,
що вмерло в давнiх роках. Вiн був сорока рокiв вiд роду, росту
середнього, смаглявий i сухорлявий; волосся мав темнорусие, бороду
чорним, невелику й клином. Верхнiй зуб був вишибен ще в хлоп'яцтвi, у
кулашном бою. На левом ськронi мав вiн бiла пляма, а на обох грудях
знаки, що залишилися пiсля хвороби, називаноï черною немiччю. (62)
Вiн не знав грамоти й хрестився по-раськольничьи. Рокiв тому десять
женився вiн на козачку Софiï Недюжиною, вiд якоï мав п'ятеро
дiтей. В 1770 роцi був вiн на службi в другiй армiï, перебував при
узяттi Бендер i через рiк вiдпущений на Дон, через хворобу. Вiн
ïздив для лiкування в Черкаськ. По його поверненнi на батькiвщину,
зимовейський отаман запитував його на станичному збору, звiдки взяв вiн
карого коня, на якiй приïхав додому? Пугачов вiдповiдав, що купив
неï в Таганрозi; але козаки , знаючи його безпутне життя, не
повiрили, i послали його взяти тому письмове свiдчення. Пугачов
виïхав. Тим часом довiдалися, що вiн пiдмовляв деяких козакiв,
оселених пiд Таганрогом, бiгти за Кубань. Покладено було вiддати
Пугачова в руки уряду. Возвратясь у груднi мiсяцi вiн ховався на
своєму хуторi, де й був пiйманий, але встиг утекти; ськитался
мiсяця три неведомо де; нарештi, у великому постi, один раз увечерi
прийшов таємно до свого будинку й постукався у вiконце. Дружина
впустила його, i сповiстила про нього козакам. Пугачов був знову
пiйманий, i вiдправлений пiд вартою до детектива, старшинi Макарову, у
Нижню Чирськую станицю, а звiдти в Черкаськ. З дороги вiн бiг знову, i з
тих пор уже на Донi не був. З показань самого Пугачова, наприкiнцi 1772
року наведеного в Канцелярiю палацових справ, вiдомо вже було, що пiсля
своєï втечi, ховався вiн за польською границею, у
раськольничьей слободi Гiлцi; потiм взяв паспорт iз Добрянського
форпосту, позначившись вихiдцем з Польщi, i пробрався на Яïк,
харчуючись милостинею. — Всi цi звiстки були оприлюдненi; тим
часом уряд заборонив народу тлумачити про Пугачова, якого iм'я хвилювало
год ернь. Ця тимчасова полiцейська мiра мала силу закону до самого
восшедствия на престол покiйного государя, коли дозволено було писати й
друкувати про Пугачова. (63) Донинi старi свiдки тодiшнього сум'яття
неохоче вiдповiдають на питання цiкавих.