Дослiдники народiв i мов Пiвночi

Держава чжурчэней було постiйним суперником киданьской iмперiï.
Зрештою перемога залишається за чжурчэнями: вони захоплюють всi
п'ять столиць киданей, беруть у полон ïхнього iмператора. Частина
киданей пiсля цього йде на захiд i засновує державу Каракидань,
тобто чорних киданей. Вiд нього йде назва Китай, що спочатку ставився до
киданям i лише пiзнiше перенесеного на сучасний Китай i китайцiв, якi
називають себе хань. У державi чжурчэней користувалися трьома мовами:
китайським, киданьским i чжурчэньским, для якого була винайдена особлива
писемнiсть. З ïï допомогою створювалися оригiнальнi твори ,
переводилася лiтература сусiднiх народiв
Культурний розвиток молодоï держави був перерваний монгольським
завоюванням. Однак чжурчэни уникли долi половцiв або киданей, вони не
зникли з особи землi й не розчинилися в середовищi iнших племен i
народностей. Писемнiсть пережила падiння держави бiльш нiж на два
сторiччя. В устя Амуру знайдена чжурчэньская напис, що ставиться до 1413
року. А розмовна мова чжурчэней, бути може, лiг в основу
маньчжурськоï мови
Маньчжури вийшли на арену iсторiï в XVII столiттi: вони захоплюють
владу в Китаю, маньчжур Нурхачу стає його iмператором i
приймає титул Призначений Небом, Нурхачу винаходить писемнiсть,
верней, пристосовує монгольський алфавiт для маньчжурськоï
мови
Проходить бiльше сторiччя, i iнший iмператор-маньчжур на китайському
престолi проводить чергову реформу листа. Переказ затверджує, що
вiн вибрав кращий з 32 варiантiв листа. Маньчжурською мовою створюються
численнi художнi твори, на нього, як нiколи на чжурчзньский мова,
переводиться лiтература сусiднiх народiв
Однак у нашi днi маньчжурська мова майже повнiстю вимерла. У Китайськiй
Народнiй Республiцi живе бiля трьох мiльйонiв маньчжуров, але лише
зовсiм деякi зберегли свою мову, побут, нацiональну писемнiсть. Бiльша
частина ïх китаизирована.
Маньчжури — близькi родичi, а можливо, навiть нащадки древнiх
чжурчэней. Порiвнюючи ïхнi мови, неважко побачити, що велика
кiлькiсть слiв у них звучить дуже близько або повнiстю збiгається
(наприклад, емуджи означає самотнiй i в маньчжурському й у
чжурчэньском мовах; по-чжурчэньски око звучить яшi, по-маньчжурски
— яса й т.д.). Але не тiльки маньчжури є нащадками або
родичами чжурчэней. Середньовiчнi китайськi iсторики, говорячи про
чжурчэнях, вiдзначали, що цей народ дiлиться на кiлька груп. Вiд
пiвденних чжурчэней, можливо, вiдбулися сучаснi маньчжури
Пiвнiчнi чжурчэни, видимо, є предками декiлькох невеликих
народностей, що населяють долину Амуру. Бiльшiсть iз них живе на
територiï нашоï краïни й говорить мовами: ульчском,
орочському, орокському удэгейском, нанайском, близьких до
маньчжурського; ульчи, чисельнiсть яких по останньому переписi населення
близько 2000 чоловiк, живуть у Хабаровськом краï, де для них
видiлений особливий Ульчский район. Частина орочей живе на узбережжя
Татарськоï протоки, а частина — неподалiк вiд Комсомольска-на-
Амуре (орочську мову вважають рiдним менш 500 чоловiк). Ороки,
чисельнiсть яких ще менше, нiж орочей (близько 350 чоловiк), живуть на
Сахалiнi. Удэгейци живуть на Амурi. Хоча письменник А.
Фадєєв i створив книгу Останнiй з удэге, насправдi
чисельнiсть цього народу перевищує тисячу чоловiк. Нарештi,
самоï численноï iз цих малих народностей є нанайци, або
гольди, ïх близько 10 000. У роки Радянськоï влади була
створена нанайская писемнiсть. Iншi з названих народностей добре знають
росiйську мову й своєï писемностi не мають. Правда, для удэге
вченi намагалися створити свiй лист, але воно не узвичаïлося
— занадто вуж мало удэгейцев. Перерахованi мови ставляться до
особливоï сiм'ï; тунгусо-маньчжурськоï, що складає
iз трьох галузей. Перша, маньчжурська, складається iз древнього
чжурчэньского й маньчжурськоï мов; друга, амурська,- з нанайского,
удэгейского, орочського, орокського, ульчского. Є й третя галузь
— тунгусская, представлена чотирма мовами: негидальским (мова
невеликих народностей у Хабаровськом краï), солонским (у КНР, по
правому березi Амуру), евенським (на пiвнiчному сходi Сибiру, до
Охотського моря) i евенкiйським
До 1917 року евенки були вiдомi як тунгуси. Звiдси й пiшли назви великих
сибiрських рiк — припливiв Єнiсею: Нижня Тунгуска,
Подкаменная Тунгуска й Верхня Тунгуска (Ангара). Фритьоф Нансен, великий
дослiдник Пiвночi, уперше зштовхнувшись iз евенками, був уражений
ïхньою смiливiстю, вiдвагою, витривалiстю, разючим знанням
навколишньоï природи. Вiн зрiвняв ïх з iндiанцями
Пiвнiчноï Америки й пошкодував, що не найшлося сибiрського Фенимора
Купера, який би змiг прославити евенкiв так само, як Купер прославив
iрокезiв або делаваров. Не тiльки Нансен, але й багато iнших
мандрiвникiв i вченi, що зiштовхувалися з евенками, давали ïм самi
утiшнi характеристики. Мужнiстю й людством i змiстом тунгуси всiх що
кочують i в юртах живучих перевершують, — писав росiйський
мореплавець XVIII столiття лейтенант Харитiн Лаптєв. Вони мають
вiдому поставу, виконанi пристойностi, спритнi, заповзятливi до вiдваги,
живi, вiдвертi, самолюбнi, мисливцi наряджатися, а разом з тим
загартованi фiзично, — писав вiдомий мандрiвник XIX столiття
академiк А. Ф. Миддендорф. А в знаменитого дослiдника народiв i мов
Пiвночi В. И. Иохельсона ми читаємо: Вiдданi й послужливi до
раболiпства, тунгуси вмiють зберiгати власне достоïнство й бути
гордими без чванства. Вони нехтують неправду й можуть служити зразком
чесностi. Iншi очевидцi повiдомляють про те, що евенк може обходитися,
навiть пiд час лютих морозiв, кiлька днiв без ïжi, зберiгаючи при
цьому енергiю й бадьорiсть, вiн зберiгає веселiсть в убогостi й не
сумує нi перед якими лихами й негодами з вiдкритою, добродушною й
безтурботною особою
Такi особистi якостi евенкiв. I цей народ зробив великий подвиг,
вiдкривши й освоïвши колосальнi простори сибiрськоï тундри й
тайги вiд берегiв Тихого океану до Єнiсею, а бути може, i аж до
Уральського хребта (якщо правильно гiпотезу про те, що назва Урал
походить iз мови евенкiв). Збройнi луком, на оленях або просто пiшки,
евенки проникнули в самi глухi куточки Сибiру в пошуках нових мiсць,
богатих дичиною й хутром. Раз рушивши в шлях, тунгуси звичайно не швидко
зупинялися, i частий рух, почате у вiдомому напрямку окремими особами
або сiм'ями, тривають цiлi роки й десятки рокiв, охоплюючи все бiльшу й
бiльшу частину тунгусiв вiдомоï мiсцевостi,- свiдчить росiйський
етнограф С. Патканов.
Але не тiльки багатство нових мiсць тягло евенкiв у мандрiвки. Кочiвлi
— це поезiя тунгусiв — цi слова дуже точно визначають той
стимул, що змушував евенкiв знiматися з обжитих мiсць i йти в незвiданий
мир тайги
Звiдки ж рушили евенки у свiй великий шлях освоєння тайгового
океану? I коли вони його почали? Академiк Мiллер, перший iсторик Сибiру,
уважав тунгусiв першими мешканцями тих краïн, якi вони займають
понинi. Iншi вченi думали, що батькiвщина евенкiв у Китаю,
Монголiï, Приамур'ï
Цiкаву гiпотезу про походження евенкiв висунула радянська дослiдниця
Глафiра Макарьевна Василевич, бiля чотирьох десяткiв рокiв життя
посвятившая вивченню евенкiв. На ïï думку, бiля п'яти тисяч
рокiв тому в районах гiрськоï тайги, на околицях Байкалу, з'явилися
мисливськi племена, вигляд яких був близький вигляду евенкiв. Це й були
ïх далекi прапрапредки. У перших столiттях новоï ери в
Прибайкалля з'являються курукани — народ, що Г. М. Василевич
уважає тюрко^-язичним. Цiлком можливо,- пише вона в
монографiï Евенки,- що вихiд тюркомовних груп до Байкалу дав перший
поштовх до розселення тунгусоязичних мисливцiв по тайзi на захiд i схiд
вiд Байкалу й на пiвнiч по Ленi.
Другий поштовх дало переселення монголiв. На початку XIII столiття
монголи об'єдналися й створили державу, що перетворилася потiм у
гiгантську iмперiю Чингисхана. У Прибайкалля з'явилися предки бурять, а
предки сучасних якутiв рушили вниз по Ленi, на пiвнiч, у Якутiю, що вже
була заселена евенками. У живучих на рiцi Ленi тунгусiв є переказ,
успадкований вiд своïх предкiв, що коли якути прибутку в тi мiсця,
предки ïх вчинили сильний опiр непрошеним гостям i не хотiли
ïх пустити, але були переможенi, — пише академiк Мiллер в
Iсторiï Сибiру. Евенкам довелося вiдiйти далi на пiвнiч, по Ленi,
на схiд, аж до Тихого океану, i на захiд, за Єнiсей
Нарештi, третiй поштовх тунгусской одиссее був даний появою росiян у
Сибiру. Долини Єнiсею, Лени, Ангари стали освоюватися селянами й
перестали бути мисливськими вгiддями. Евенки вiдiйшли вiд бiльших рiк i
рушили в глиб тайги, у малодоступнi мiсця, де дичина була непугана. А
тому що й у рядi цих мiсць iз другоï половини минулого столiття
стали вiдкриватися золотi копальнi, то евенки пiшли вже в зовсiм
недоступнi й дикi мiсця, пройшовши практично весь океан великоï
сибiрськоï тайги