Мiркування на тему: шукайте й бережiть друзiв

Цi слова Шота Руставели — золотi. Адже без друзiв людин не може
жити. До кого ти пiдеш, коли на душi важко? До друга, звичайно. У нас
зараз входить у моду мати свого психотерапевта, до якого можна сходити,
розповiсти про щось наболiлому. Але я думаю, що не кожний зможе вилити
душу перед практично незнайомою людиною. А от близький друг у нас
— немов рiдний. Вiн вас i вислухає, i допоможе чим-небудь
Я вважаю, що життя без друзiв дуже нудний. Ну що це за життя: навчання,
будинок i знову навчання або робота?! Так само голова навкруги пiде
Добре мати друзiв, але краще, коли маєш деяких друзiв, але таких,
якi за тобою у вогонь i воду пiдуть, чим багато друзiв “на
хвилинку”. Коли в тебе є що ïм дати, або коли вони тебе
бояться, тому що ти сильнiше. Таких друзiв потрiбно побоюватися. Є
дуже гарне прислiв'я: “Явний ворог — полбеди, а невiрний
друг — теперiшнє лихо”.
И ще один аспект — старiсть. Поки ти молодий, повний сил, ти з
головою йдеш у роботу, у сiм'ю. I вiдсутнiсть друзiв непомiтно. Але коли
ти постарiв, пiшов на пенсiю, дiти роз'ïхалися — ти
залишаєшся один, без друзiв. Але ж самiтнiсть наближає
смерть. Ти постiйно один, на всiх гарчиш, сидиш у чотирьох стiнах, i
тобi хочеться вмерти. А тi, у кого є друзi, постiйно гуляють
разом, ходять друг до друга в гостi — ïм добре, i старiсть не
так помiтна
Люди, пiклуйтеся про себе — шукайте й бережiть друзiв!
Був такий випадок. У редакцiю однiєï молодiжноï газети
прийшов парубок. Вiн готовий був заплатити бiльшi грошi за те, щоб
надрукували одну-єдиний рядок: “Лариса, я люблю тебе, прости
мене! Сашко”. Оголошення було надруковано. Наступного дня почалося
щось неуявне. Телефони в редакцiï не вмовкали. Дзвонили дiвчини,
вiд яких пiшов улюблений, жiнки, що втратили своïх чоловiкiв.
Дзвонили з дiтьми й без, замужнi й розведенi. Дзвонили Лариси, волею
долi розлученi зi своïми Сашами. Дзвонили й благали, просили,
вимагали назвати прiзвище або адресу автора оголошення У мiстi з
мiльйонним населенням тисячi Ларис i тисячi Саш. А ще є Людмили,
Олени, Наташи й Коли, Дмитрика, Сережи. I в кожного — гострий
щиросердечний бiль i очiкування щастя. I скiльки ïх, що люблять, що
втратили один одного в цьому величезному свiтi, що розмiнялися по
дрiб'язках, що забули про головний: “Я люблю тебе!” А
навколо — “куплю”, “продам”…
“Прости мене!” А поруч — “Голосуйте за
мене” i “Сам дурень!” Чому ж люди так дурнi? Не
цiнують свого щастя? Чому?! Адже всi так просто: “Я люблю
тебе!” — i нiяких проблем. “Прости мене!”
— i хочеться бiгти сломя голову до нього, забувши про усiм: про
справи, про проблеми, про гордiсть… У Марини Цветаевой
героïня ïï “Повести про Сонечке” говорить
приблизно так: “Ну чому вони такi жадiбнi, чому?! Я ж нiчого не
прошу. Тiльки скажи одне-єдине слово: люблю. I все. I я повiрю.
Часто думаю: “Ти тiльки скажи, я перевiряти не буду!” А йому
легше гори перевернути… Ну чому ж вони такi жадiбнi?!”
Дiйсно, чому? Iнодi хочеться закричати: “Люди! Зупинитеся! Не
потрiбно бiльше розлук! Не потрiбно бiльше жертв!.. Умiйте любити!
Дорожите любов'ю! I не розставайтеся з улюбленими…” Адже потрiбний^-
те всього одна фраза: “Прости мене, я люблю тебе”.

• ПРО, любовi шалений розбiг,
• Життя, що обпалює й тривожить!
• Людина, коли вiн людина,
• Без любовi на свiтi жити не може

А ми живемо, собi ж всупереч. Кидаємо улюблених, розстаємося, iдемо й лише потiм розумiємо, що втратили щастя, розумiємо, коли вже пiзно. Але ж рiшення дуже простоï: “З улюбленими не розставайтеся”. Протягом багатьох столiть повторюють цю iстину. У творчостi майже кожного письменника можна знайти ïï вiдгомони. От хоча б А. С. Грибоєдов , “Горi вiд розуму”. Звичайно цей добуток не розглядається в такому аспектi. Може, i сам автор про це не думав. Але вiн створив добуток, i воно живе окремим життям. Особисто я звернула увагу на цю сторону. Чацкий i Софiя . Вiн приïжджає з надiєю, з вiрою, з любов'ю, але його гарячi пориви прохолоджує Софiя, повертає його на землю iз краïни мрiй i мрiянь. Чацкий розчарований, спустошений, навiть почуває себе несправедливо скривдженим. Здається, як не поспiвчувати йому, бiдному, нещасному, вiдкинутому? Але немає. Пошкодувати трошки, звичайно, можна, однак:

• Три роки не писав двох слiв!
• И гримнув раптом, як соблаков.

З мовлень Чацкого можна укласти, що колись, до розлуки, Софiя його любила. Тiльки вiн би не три роки пропадав по закордонах, а рокiв десять — може, ще бiльше полюбила б? Чоловiка дуже часто вишукують досить дивнi способи вираження своєï любовi. А потiм виявляється, що жiнки легковажнi, невiрнi, пiдступнi й т.д. Але ж потрiбно тiльки вчасно згадати: “З улюбленими не розставайтеся” або “Любов'ю дорожити вмiйте”. Як складно часом буває знайти вiрний шлях вiд душi до душi! Згадаємо знамените лермонтовское вiрш, у якому мова йде про напускну взаємну холоднiсть закоханих:

• Вони любили один одного так довго й нiжно
• З тугою глибокоï й пристрастю безумно заколотноï!
• Але, як вороги, уникали признанья й зустрiчi,
• И були порожнi й хладни ïх короткi мовлення
• Вони розсталися в безмовному й гордому страданье,
• И милий образ у снi лише порию видали.

Подiбну ситуацiю ми можемо спостерiгати в “Пiснi пiсень” Шолома-Алейхема.
Молодi люди приховували любов не тiльки друг вiд друга, але й вiд себе
теж. А потiм Шилик виïхав. I втратив своє щастя, втратив
навiки. Вiн повернувся, а Буза — наречена. Чиясь наречена, не
його. Хоча любила його й продовжує любити. I в пiдсумку —
замiсть “романтичноï подорожi” по життю —
“розбите серце”. А що провиною? Те, що люди забувають цю
вiчну й прекрасну iстину: “Любов'ю дорожити вмiйте”. Невже
всього цього мало, щоб довести ïï справедливiсть?