Корифей украïнськоï лiтератури М. Старицький

М. П. Старицький — один з корифеïв украïнськоï
драматургiï. Вiн залишив глибокий слiд в украïнськiй культурi.
Крiм драматичних добуткiв, писав вiршi й прозу, був видатним актором,
талановитим режисером, сумлiнним суспiльним дiячем. Виходець iз
незаможноï помiщицькоï сiм'ï, де у великiй пошанi були
журнали Сучасник, Вiтчизнянi записки, добутку росiйських i закордонних
письменникiв, Кобзар Шевченко й збiрника украïнських фольклорних
добуткiв, юнак уже в студентськi роки сформував своï суспiльно-
полiтичнi й естетичнi погляди. Працюючи пiсля закiнчення унiверситету в
Киïвському iсторичному архiвi, М. Старицький починає свою
лiтературну дiяльнiсть i одночасно вдосконалює знання декiлькох
iноземних мов: англiйськоï, нiмецькоï, французькоï.
Пiзнiше створює украïнську трупу, що швидко придбала бiльшу
(можна сказати, свiтову) славу
И по станi здоров'я через десять рокiв вiн залишає трупу й цiлком
вiддається лiтературнiй справi
Мене вразило те, що все своє життя М. Старицький пiдкорило
високоï мети душею й думкою послужить рiдному народу У листi до И.
Франко, своєму товаришевi по перу, вiн писав: Це бажання, цей
напрямок керували мною все життя, i я не зрадив ïх до могили, тому
що вiрую, що тiльки тодi ушанує своя мова народ, коли вiн стане
знаряддям культури й науки, коли на ньому понесе народ iнтелiгентний
гурт i звiльнення вiд економiчного рабства й полiпшення долi… Як
це актуально звучить сьогоднi! Своє вiдношення до фiгури М.
Старицького я хочу обґрунтувати орiєнтуючись на його
драматургiчну спадщину (письменник залишила нам 25 п'єс). З
лiтературноï критики нам вiдомо, що як драматург М. Старицький
зростав на прогресивних традицiях украïнськоï, росiянцi й
закордоннiй класицi. Очолюючи украïнську трупу, вiн виявив себе i
як режисер, i як сценарист, i як автор уже вiдомих на той час
драматичних добуткiв. Щоб збагатити репертуар украïнського театру,
вiн iнсценує, крiм того, повести росiйського письменника М.
Гоголя, створюй польських письменникiв Ожешка й Крашевского,
переробляє сценiчнi драми И. Нечуя-Левицького, П. Мирного,
перекладає на украïнську мову драму В. Шекспiра Гамлет.
У п'єсах Михайло Старицький торкнувся рiзних проблем: нещаслива
любов сiльськоï дiвчини, критика популярноï в тi роки
iдеï злиття пана з мужиком, соцiальнi взаємини в
украïнському пiсляреформеному селi, творчих буднiх акторiв, нацiонально-
визвольна боротьба украïнського народу, поступове наростання
невдоволення iснуючими порядками й т.п.. Серед п'єс М.
Старицького, найбiльший слiд у пам'ятi залишили такi, як Не судилося,
Доля, Ой не ходу, Григорiєвi, та й на вечiрницю, Остання нiч.
П'єса Не судилося, назва якоï для приглушення соцiального
напрямку автор змiнював кiлька разiв, увiйшла в так званий золотий фонд
нашоï лiтератури. Головна героïня п'єси —
селянська дiвчина Катерина. Вона закохалася в панича. Iсторiя
традицiйна, i вона дала можливiсть письменниковi порушити актуальну
проблему того часу: огидну суть суспiльства, заснованого на соцiальнiй
нерiвностi. Письменник не просто висвiтлює проблеми, а й
виражає своє вiдношення до описуваного, викриває
панський лiбералiзм i псевдопатриотизм у стилi Великого Кобзаря. За
особистою драмою головних героïв автор побачив розтлiнну панську
мораль, носiєм якоï в п'єсi виступає Михайло
Ляшенко.
Образ Катерини запам'ятовується надовго. Вона щиро любить i хоче
з'єднатися з паничем навiки, проте своïм селянським розумом
знає, що женяться тiльки рiвнi. У душi дiвчини є надiя на
гарну розв'язку. У вiдповiдь на застереження Дмитра вона говорить: Не
звiр же вiн?!. I вiдбулося не так, як сподiвалася: Катерина стала
жертвою свого щирого почуття Сильна й вольова, iз глибокими
щиросердечними почуттями, не змогла дiвчина здолати пасивнiсть панича,
що не здатний боротися за свою любов. Iдея драми нагадує основну
думку добутку А. Тесленка Страчене життя: у свiтi, де панує
жадiбнiсть наживи, де процвiтає лицемiрство й користолюбство,
жорстокiсть i розпуста, немає мiсця нiчому свiтлому. Дмитро
Вибоïн щиро любить Катерину й ненавидить паничiв. Вiн знає
добре, що паничi завжди жили неправдою. У гнiвi юнак убиває панича
Михайла
Тему любовi М. Старицький переносить i на сторiнки соцiально-
побутовоï драми Ой не ходи, Григорiєвi, та й на вечiрницю.
Проте в цiй драмi тема любовi переростає в тему соцiальних
розбiжностей мiж працюючим людом i сiльськими багатiями. Головнi
героï драми — вiсiмнадцятирiчна дiвчина Маруся й пристарелий
Фома, що хоче одружитися з Марусею, намагаючись красу, любов замiнити
грiшми. Фома дiє мерзенними засобами: вiн розбиває щастя
закоханих (Марусю щиро любить Григорiй), що приводить до отруєння
хлопця й божевiлля дiвчини. Ця драма , позначена широким використанням
музично-пiсенного фольклору, i сьогоднi входить у сценiчний репертуар
украïнських театрiв
Видне мiсце у творчiй спадщинi М. Старицького займають добутки на
iсторичнi теми: Богдан Хмельницький , Оборона Бушевi, Маруся Богуславка,
Остання нiч i Юрiй Довбиш. Письменник-драматург художньо дослiджував
iсторичне минуле й тим самим надихнув сучасникiв у ïхнiй боротьбi
за незалежнiсть рiдного краю. Щирим патрiотом землi виступає
Степан Братковский у п'єсi Остання нiч. Вiн — непiдкупний i
не розумiє тих, хто вiддає вiтчизну свою. З його вуст
зриваються болiснi слова, зверненi до Украïни: Що вiдбудеться з
тобою, Краïна, коли тебе найкращi сини — заради страху,
заради наживи — зрадять?.
Драму Доля М. Старицький присвятив популярнейший акторцi у свiй час
Марiï Заньковецькой, що стала прототипом Марiï Лучицькой
— головноï героïнi драми. Лучицька хоче нести свiтле
мистецтва широким масам, виховувати ïх. Однак на ïï шляху
багато перешкод: бездарна Квятковська, деспот Котенко, продажний
журналiст Юркович. Лучицька — вольова жiнка. Вона знаходить у собi
сили й вертається ктеатру.
П'єса закiнчується трагiчно: талановита акторка
вмирає. Таким гiрким був ïï талант, такою гiркою була
ïï доля. Творчiсть М. Старицького заслуговує
високоï оцiнки. На думку Лесi Украïнки , вiн все столiття
пiклувалося, щоб наше слово не вмирало. Його багатогранна творча
дiяльнiсть була пiдпорядкована високому завданню пiдйому
украïнськоï нацiональноï культури на свiтовi рiвнi,
пробудженню приспаних нацiональних почуттiв, що є й на
сьогоднiшнiй день досить актуальним