Емський указ
Розпорядження про заборону друкувати в Росiйськiй iмперiï будь-якiкнижки украïнською мовою чи завозити ïх з-за кордону,
пiдписане 1876 Олександром II в нiмецькому мiстi Емсi, де вiн
вiдпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активiзацiєю
украïнського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на ранiше
розiсланий Валуєвський циркуляр. Киïвська громада
обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло
активну дiяльнiсть Пiвденно-Захiдне вiддiлення Росiйського географiчного
товариства, в якому об'єднали своï сили науковцi
Надднiпрящини. Експедицiя пiд керiвництвом П. Чубинського зiбрала
величезний фольклорно-етнографiчний матерiал, опублiкувавши його в 6
томах, вийшли зiбранi i поясненi В. Антоновичем i М. Драгомановим
Iсторичнi писнi украïнського народу, розпочав свою дiяльнiсть М.
Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на украïнських
сепаратистiв, у вiдповiдь на якi було створено комiсiю, до складу
якоï увiйшли мiнiстр внутрiшнiх справ Тимашов, мiнiстр освiти
Толстой, шеф жандармiв Потапов, помiчник куратора Киïвського
шкiльного округу Юзефович. Вона пiдготувала проетк указу, яким
передбачалося:
1)не допускати ввезення до iмперiï будь-яких книжок i брошур
украïнською
Мовою без спецiального дозволу Головного управлiння у справах друку;
2)заборонити друкування украïнською мовою оригiнальних i
перекладних
Творiв, за винятком iсторичних документiв i художнiх творiв, якi
дозволялося друкувати тiльки росiйським правописом i пiсля розгляду
рукописiв у Головному управлiннi у справах друку;
3)заборонити украïнськi вистави i друкування украïнських
текстiв до нот. За
Словами С. Єфремова, цей указ засуджував на смерть письменство
одного з найбiльших слов'янських народiв.
Проти нього протестував М. Драгоманов , звертаючись до Мiжнародного
конгресу лiтераторiв у Парижi 1878 й у Вiднi (разом з М. Павликом) 1881,
але вiн залишався чинним аж до 1905, коли пiд впливом неодноразових
звертань громадськостi Украïни i за рекомендацiєю
спецiальноï комiсiï Росiйськоï Академiï наук його
скасував уряд, виходячи з жовтневого манiфесту царя. У Надднiпрянськiй
Украïнi почала з'являтися украïномовна преса, лiтературно-
мистецькi журнали, але з початком першоï свiтовоï вiйни всi
вони знову були забороненнi.
Збiрка М. Костомарова Украïнськi балади — своєрiдна
спроба через освоєння народноï поезiï надати власнiй
творчостi рис народностi. Словесний фольклор став матерiалом для
реалiзацiï фiлософiï й теорiï романтизму про нацiональний
дух та колективну душу народу. Оскiльки народна поезiя мiстить у собi не
тiльки найголовнiшi риси нацiонального характеру, а й художнiй зразок,
стилiзацiя й лiтературна обробка пiсенних, легендарних сюжетiв та
переказiв, культивування фольклорних жанрiв набувають чинностi
лiтературноï теорiï. Балади Костомарова у згаданiй збiрцi
тематично близькi до побутових балад Л. Боровиковського i цим
вiдрiзняються вiд iсторичних балад А. Метлинського з ïхньою
дихотомiєю минулоï iсторичноï слави й сучасного занепаду
суспiльного життя i духу народу. У них немає виняткових характерiв
i обставин. Це здебiльшого побутовi драматичнi ситуацiï в
середовищi звичайних людей.
Народна поезiя стала не тiльки важливим формантом нових жанрiв, а й
нового стилю в украïнськiй романтичнiй лiтературi. Першим кроком до
цього була народнопiсенна стилiзацiя, родовi ознаки якоï несуть у
собi майже всi вiршi збiрки Украïнськi балади. Це
проявляється, зокрема, в автологiчнiй природно-подiйнiй
послiдовностi, хронiкальностi баладно-пiсенноï оповiдi, в
розгорнених пiсенних паралелiзмах, у перифразах, у прямих пiсенних
цитацiях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символiчних
клiше. Серед останнiх образи-символи: туман на синьому морi; стежка,
якою ходила мила; ворон-вiсник, кiнь-вiсник i свiдок смертi вершника.
Знаходимо народнопоетичнi поняття-клiше: сира земля, краснi лiта, сизийголуб та iн., персонiфiкованi звертання персонажiв балад до явора,
верби, вiтру, дощу, птахiв, коника тощо. Загалом, оволодiвши головними
засобами стилiзацiï народноï пiснi, ïï
композицiйними ходами, образною мовою, ритмiкою, Костомаров, однак, не
позбувся ще характерних для тогочасноï украïнськоï
лiтератури рецидивiв бурлеску. Вiрш його iнколи збивається з
ритму, стилiзацiï надмiрно розтягненi й позбавленi органiчностi та
природностi народноï пiснi.
Найголовнiше в новiй збiрцi поява рефлективноï лiрики (Соловейко,
Кульбаба, Дiвчина, Туга, Хмарка). Це здебiльшого спогади про минулi
подiï, що нерiдко постають у зорових образах, осмислення урокiв
пережитих рокiв, фiлософськi роздуми про сенс людського життя, про
особливе життєве призначення поета.
Поява рефлективноï лiрики типове явище в украïнськiй
поезiï 30-40-х рокiв, коли в нiй з'являється нова тематично-
стильова течiя, представлена iменами О. Афанасьєва-Чужбинського,
М. Петренка, В. Забiли та iн.
Фiлософську лiрику Костомарова, як i iнших поетiв-романтикiв, позначено
мотивами свiтовоï туги, гiркими роздумами про одвiчну загадку життя
й смертi, неприйняттям холодного сну могили, схиланням перед вiчною
красою природи. Для вираження фiлософських роздумiв i лiричних рефлексiй
народнопiсенна поетика стає вже тiсною, i поет шукає нових
барв, ритмiв i тонiв. За принципового тяжiння до традицiйноï
народнопоетичноï образностi у цих творах звужується сфера
застосування ïï як композицiйних, так i лексичних засобiв,
вiдчувається вiдхiд вiд наспiвного вiрша, з'являються образ-
переживання, розгорненi метафори та нетрадицiйнi порiвняння, домiнують
жанри елегiï i медитацiï.
Костомаров у збiрцi Вiтка робить крок вiд епiчноï описовостi балади
й iмперсональностi народнопiсенних стилiзацiй до iнтимiзацiï
суб'єктивноï форми лiрики до аналiзу психологiчного стану
особистостi. У розвитку украïнськоï романтичноï
поезiï не було, по сутi, нове явище, оскiльки в таких попередникiв
Костомарова, як Боровиковський i Метлинський iнтимноï лiрики не
було.
В iнтимнiй лiрицi Костомарова вiдбилося як особливостi його характеру,
так i вплив загальноï романтичноï концепцiï кохання .
Любов виступає як найвища духовна цiннiсть, явище iдеальне,
божественне, це сама поезiя, молитва серця, пiднесення душi на небо,
духовна єднiсть, позбавлена живоï пристрастi. Звiдси
неподiльнiсть любовного почуття, яке приходить єдиний раз i
зберiгається як духовна цiннiсть на все життя.
Покровителем кохання є найвища животворна сила Бог. Християнська
благоснiсть богоугодного почуття в любовнiй лiрицi Костомарова
перебуває в повнiй гармонiï з народнопоетичними засобами
малювання iдеального кохання з його образно-символiчним свiтом i
душевною розчуленiстю. Для поета кохання явище швидше умоглядне,
єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, в небо пiшли,
спарувавшись, палаючi гнотики в оливi панiкадила. Пiд кiнець життя, коли
А. Крагельська й М. Костомаров, нарештi, з'єдналися шлюбом,
з'являється вiрш Восени лiто як знак реального осмислення розбитих
любовних мрiй i пiзнього лiта восени, в яке повернулася колишня майова
зозуля.
На схрещеннi лiро-епiки як схильностi до подання явища в його iсторичнiй
конкретицi та суб'єктноï лiрики з ïï образом-
перживанням народжується громадянська лiрика Костомарова як iще
один етап у художньому розвитку поета. Для другого поколiння
украïнських романтикiв типовим було загострення уваги на певних
iдеологiчних формулах, на доборi певних тем, на способах опрацювання цих
тем, що iнодi радикально змiнювало звичайнi жанри, наближаючи ïх до
типу громадянськоï лiрики. Прикладом саме такоï
iдеологiзацiï iсторичноï теми , осмислення минулого в свiтлi
нових iдейних настанов є в Костомарова поезiï Еллада i
Давнина.
Iдея рiвностi людей перед природою, що виступає в просвiтникiв
еталоном людськоï поведiнки, в романтикiв поширюється на цiлi
народи, якi розумiються як збiрнi одиницi зi своïм iндивiдуальним
лицем та iсторiєю. У зв'язку з цим змiнюється й ставлення до
античного свiту i його культури як незмiнного класичного зразка. Ïх
перестають розумiти як наднацiональнi взiрцi й розглядають як конкретно-
iсторичну життєдiяльнiсть грекiв чи римлян. Античнiсть як золотий
час природноï свободи й мистецтва втрачає свiй магiчний ореол
i бачиться романтиками як конкретне суспiльство. Таким проявом нового
розумiння античностi, ïï iдеологiзацiï є у
Костомарова Еллада, де, звертаючись до стародавньоï Грецiï,
поет розвiює серпанок ïï iдеалiзацiï класицистами.
Коли для iсторичноï лiро-епiки Костомарова характернi спогади-
роздуми, безпосередньо не спiввiднесенi з нинiшнiм станом Украïни,
то в громадянськiй лiрицi (Спить Вкраïна та руïни…) поет
наближається до iдеологiчних формул про минулу славу Украïни
й нiнiшню руïну, суголосних творчостi М. Маркевича, А.
Метлинського, Т. Шевченка. Ми бачимо ту саму поетизацiю святоï дiдiвщини-
старовини, славних гетьманiв, козацькоï слави й могил, образ
сердешноï небоги — матерi Украïни, ту саму за вольною
волею нацiональну тугу, яка усю землю криє.
Украïнськi поети-романтики другого поколiння, до якого належить i
Костомаров, у своïй лiро-епiцi перебували переважно на зовнiшнiй,
вiдстороненiй позицiï щодо персонажа, внаслiдок чого авторська мова
у них є адекватною мовi персонажа. Вони не створили вагомий образ
лiричного героя як органiзувального центру суб'єктних форм
вираження авторськоï свiдомостi. Поетичний свiт Костомарова, на
вiдмiну вiд Шевченка, не об'єднаний образом самого автора.
Костомаров виступає здебiльшого як епiк, схильний до творення
зорових образiв-картин, а не до безпосереднього виявлення
авторськоï позицiï.
Суб'єктнi форми, як i в Метлинського, представлено в Костомарова
порiвняно слабо. Власне, автор виступає в iнтимнiй та
громадянськiй лiрицi, яка немислима без розгорненоï
суб'єктноï форми. Однак жанровi форми суб'єктного вияву
й на рiвнi героя досить звуженi: елегiя , медитацiя, менше iнвектива.
При цьому iнтимна лiрика рiдко звертається до сьогочасного живого
почуття; це, як правило, переживання-спогад, рефлексiя, осмислення
минулого.
Дуже слабко виражене й багатоголосся в лiро-епiцi, суб'єктнi форми
я i ми, майже вiдсутнiй народний оповiдач, що значною мiрою
пояснюється й жанровим складом поетичноï творчостi (балада ,
пiсенна стилiзацiя), ïï малими формами. У рефлективнiй лiрицi
Костомарова домiнує внутрiшнiй монолог, без авторських емоцiйно-
оцiночних спалахiв та оцiнкових характеристик.
Просторово-часова картина поетичного свiту Костомарова
характеризується космiчнiстю, розiмкненiстю на весь видимий i
невидимий свiт, на вiчний мiфiчний свiт i мiстерiйний час майбутнього.
Символiчна насиченiсть часу сягає вiд швидкоплинного явища й
моментальноï думки, переходу вiд весняного цвiтiння до смутку
осiннього вмирання, до по-фiлософському осмислюваного протистояння
вiчного в часi та неосяжного в просторi космiчно-небесного (iдеального)
скороминущому й тлiнному земному.
Поєднання мiфiчного й конкретно-iсторичного часу не вступає
в суперечнiсть, оскiльки час мiфу для його хранителя є вiчним, а
отже, й сьогоднiшнiм. Поєднання вiчного мiфiчного часу й
сьогодення надає в рядi поезiй Костомарова статусу вiчного й
самому явищу. Звiдси притчевiсть, параболiчнiсть у змалюваннi явища,
яке, залишаючись конкретно-iсторичним, набуває статусу
типологiчного, вiчного. У широкосяжнiй природi хронотопу Костомарова, в
наявностi свого й чужого театрiв дiï чи ïх паралельностi, у
поверненнi в далеке минуле, у виходi в невiдоме (не обмежене простором i
часом) майбутнє вiдбився вiдхiд мистецтва вiд наïвно-
емiпричноï концепцiï подiйного часу, його лiнiйностi до
стереоскопiчностi.
Перенесення центру просторово-часових координат у внутрiшнiй свiт
героïв, звернення до пам'ятi персонажа як до внутрiшнього простору
зображуваних подiй тiсно пов'язувалося з розвитком лiрицi поета, в його
медитацiях, де процес осягнення сутнiсних закономiрностей буття,
загадковостi людськоï долi немов повертав саму медитацiю до
ïï iсторичних витокiв релiгiйних переживань. Серед
версифiкацiйних засобiв, якими найбiльше користувався поет, утверджуючи
ïх в украïнськiй поезiï, — багатство ритмiки й
метру (численнi переходи в межах одного твору, що стало звичайним явищем
для Шевченка), вiдсутнiсть регулярноï строфiки, наявнiсть
коломийкового вiрша, який нерiдко чергується з говiрним,
використання гекзаметра. Великого поширення набули в нього хореïчнi
метри (чотиростоповий, шестистоповий, семистоповий), характернi для
народноï поезiï (iсторичнi пiснi, спiванки-хронiки).
Костомаров запровадив до украïнськоï поезiï п'ятистоповий
ямб, часто вживаний у другiй половинi ХIХ ст. Багато поезiй у нього
написано бiлим вiршем iз широким застосуванням переносу, що надає
творовi епiчноï плавностi.
Для громадянськоï лiрики характернi ораторсько-публiцистичнi
iнтонацiï, риторичнi засоби. У лiро-епiцi поет широко
використовує анафору, амебейнi композицiï, апострофу,
емоцiйну градацiю, рiзноманiтнi повтори й паралелiзми.
Хоча Костомаров i виступав проти кованих слiв в украïнськiй
поезiï, вiн сам є автором досить вдалих неологiзмiв, якi
розширювали образну мiсткiсть епiтета (круглоокий птах, вiтряна тiнь,
щиро-блакитне море, срiбронога дiвчина, хитромовнi речi, людоïдна
вiйна та iн.).
Тиранiя i свобода, пiдступнiсть i прямодушнiсть, зрада i вiрнiсть
громадянському обов'язку типовi дихотомiчнi пари, характернi для
художньоï творчостi Костомарова. У рiзних аспектах (залежно вiд
конкретних iсторичних умов) вони наявнi й в усiх його драматичних
творах.
Наукове сумлiння Костомарова-iсторика, його глибокi знання та
об'єктивнiсть забезпечують стереоскопiчнiсть i художню
переконливiсть бачення життя.
Iсторичнi романи, повiстi й оповiдання М. Костомарова посiдають помiтне
мiсце в росiйськiй та украïнськiй лiтературi не тiльки своïми
художнiми якостями, а й глибоким, вiрогiдним вiдтворенням iсторичних
епох, характерiв, побуту, вiрнiстю iсторичнiй правдi.
Микола Костомаров виявив себе як активний учасник громадсько-культурного
життя, визначний письменник, вчений i публiцист, на працях i творах
якого виховалося не одне поколiння дiячiв вiтчизняноï культури.
Виступаючи як поборник суспiлного прогресу, головною дiйовою силою якого
вiн бачив народнi маси, як непримирений ворог самодержавного деспотизму,
пропагандист демократичного федералiзму, єднання вiльних
слов'янських народiв, Костомаров великою мiрою прислужився
консолiдацiï демократичних сил усiєï колишньоï
Росiйськоï iмперiï. Обстоюючи права украïнського народу
на самостiйне iсторичне життя i вiльний розвиток нацiональноï
культури, вiн (за всiх його вимушених хитань) займає почесне мiсце
в пантеонi дiячiв украïнськоï культури минулого, якi (кожний в
мiру своïх сил) наближали сьогоднiшнiй день вiльноï,
незалежноï Украïни.
