Весiльна обрядовiсть, ïï виникнення та становлення

Весiльна обрядовiсть це система драматично-ритуальних дiй та
пов´язаних з ними пiсенно-поетичних текстiв, що виконуються з
нагоди шлюбу хлопця та дiвчини як початку ïх спiльного життя з
метою створення сiм´ï.
Весiлля як зародження новоï сiм´ï має довгу
передiсторiю виникнення, що пов´язано з рiзними етапами
становлення дослов´янських та праслов´янських племен на
територiï сучасноï Украïни.
Найдавнiшим перiодом був час гетеризму (термiн введений Е. Тайлором),
коли, мужчини i жiнки жили статевим життям цiлими групами чи громадами,
не вирiзняючись попарно, як чоловiк i жiнка, подружжя. Тодi дiтей
виховувала громада. Це була найархаïчнiша форма доплемiнного життя
та суспiльного укладу. Вона стала основою формування молодiжних
органiзацiй, на що вказує М. Грушевський: Очевидно,
органiзацiï нежонатоï молодiжи в якихось формах iснували у нас
ще перед розселенням, так як iснують в родоплемiннiй стадiï рiзних
примiтивних народiв147. М. Сумцов висловлює думку, що
слов´янськi вечорницi-досвiтки є своєрiдною формою
пробного шлюбу. Про його пережитки в окремих реґiонах Украïни
пише й Г. Лозко: Залишки пробного шлюбу подекуди побутували в
Украïнi довгий час… Пробний шлюб був своєрiдною
перевiркою придатностi жiнки до подружнього життя та дiтонародження.
Часто молодi переïздили в дiм нареченого, коли наречена була вже
вагiтна. Таке пояснення є не зовсiм слушним, оскiльки записи
обрядiв свiдчать, що в новiтню добу в бiльшостi регiонiв Украïни
незайманiсть нареченоï мала надзвичайно важливе значення.
На окремих слов´янських територiях до 17 ст. збереглися елементи
весiльноï традицiï перiоду матрiархату, коли iнiцiатором шлюбу
була дiвчина, а не парубок. Такий звичай зафiксований у записах Г.-Л.
Боплана (1650 p.), який, зокрема, писав: На Украïнi, нiби всупереч
всiм народам, не хлопцi сватаються до дiвчат, а дiвча та пропонують
ïм руку i рiдко не досягають своєï мети; ïм
допомагає своєрiдний забобон, який суворо
пильнується…. Описуючи цей обряд, Боплан зазначав, що
дiвчина, яка покохала парубка, приходить до його хати, коли вiн i його
батьки є вдома, i звертається з проханням до парубка
одружитися з нею, а до його батькiв погодитись на цей шлюб. Якщо вони не
дають своєï згоди, вона говорить, що лише смерть розлучить
ïï з милим обранцем, i вiдмовляється покинути ïхню
домiвку до того часу, поки не отримає згоди. Через кiлька тижнiв
батьки змушенi не тiльки погодитись на шлюб, а вже навiть умовляють сина
покохати дiвчину, тобто одружитись з нею; а парубок, бачачи, з якою
завзятiстю дiвчина зичить йому добра, дивиться на неï як на
майбутню свою володарку…. При цьому вiдмовити дiвчинi не можна
було, оскiльки вважалося, що таким чином вони накличуть на себе гнiв
Божий.
Наступним важливим iсторичним етапом становлення народноï
обрядовостi був перiод переходу чоловiчих громад у вiйськовi
органiзацiï (час передкняжоï та княжоï доби). З цього
приводу М. Грушевський писав: Соцiальнi факти, якi приносяться з
органiзацiєю парубоцькоï верстви й використуванням
ïï в iнтересах оборони i взагалi воєнноï сили, з
свого боку, додають новi психологiчнi мотиви, якi заволодiння дiвчиною
зв´язують спецiально з воєнним заняттям i роблять еротику
одною з приналежностей чи окрас воєнноï спецiальностi. Вiльна
любов i свобiднi зносини з дiвчатами вважаються привiлегiєю
сеï верстви, … i тим твориться подвiйна етика сексуальних
вiдносин: одна в межах верстви парубоцькоï, друга в межах того
громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено
нежонатiй молодiжи, спецiально парубоцтву, трактується як вчинок
неморальний, необичайний в тiй частинi роду-племенi, яка живе в родинi,
в сiм´ï161. У цей час поширеним було явище викрадання
(умикання) дiвчини в час весняних чи лiтнiх iгрищ в гаï, лiсi, бiля
водоймищ або в iнший час коли вона заблукала в лiсi (iти дiвчинi до лiсу
по ягоди чи гриби вважалося великою необачнiстю, оскiльки саме в лiсi
будувались тереми житла вiйськових громад). Дiвчина, що потрапляла в цей
терем, ставала сестрицею, спiльною дружиною громади, де ставлення до
неï було непогане: воïни з вiйськових походiв привозили
ïй найдорожчий одяг та ïжу, повиннi були виконувати всi
ïï бажання. З часом ïï видавали замiж за чужинця,
який проходив лiсом, або ж за одного з членiв дружини, пiсля чого вони
переселялися жити у рiд.
Iнодi викрадення дiвчини було нелегкою справою, тому в ньому брала
участь вся громада побратимiв. При цьому парубок, для якого викрадалась
дiвчина, очолював похiд, називаючись князем. М. Гру-шевський подає
цiкавий обряд, який донедавна зберiгався у весiльнiй традицiï, був
пов´язаний з викраденням нареченоï, i трактувався як присяга
дружини на вiрнiсть i солiдарнiсть в походi: …дружко на рушнику
веде молодого, одягненого в кожух, до походу; той другою рукою держить
одного з молодцiв, якi всi також держаться за руки, i так ся процесiя
тричi обходить наоколо столу, на котрiм стоïть миска з горiлкою i
ложкою-черпаком. По кожнiм разi всi п´ють ложкою горiлку з миски,
пiд кiнець просто з миски. Се пиття з одноï чашi якогось
ритуального напитку (правдоподiбно, меду, заступленого в новiшiм обрядi
горiлкою, що з´явилась у нас уже в добi козацькiй) дiйсно живо
нагадує, напр., спiльну чашу, котру пили побратими,
зав´язуючи братство. По сiм дружина виïздить, причiм пiснi
рекомендують переïздити можливо тихо, щоб не звернути
нiчиєï уваги. Декотрi пiснi ясно представляють завдання
походу оружний напад i насильне захоплення дiвчини, тим часом як iншi
вплiтають символiчнi мотиви ловецтва, полювання на дiвчину як на рiдкого
звiря i т. д.. Часом нападник чи завойовник дiвчини називався
ïï судженим, оскiльки бували випадки, що вiн викрадав крайню
дiвчину в хороводi чи ту, яка була ближча до води. Його назва суджений-
ряжений, очевидно, походить вiд звичаю вдягати при цьому обрядi маски
звiрiв, якi у прадавнi часи були невiд´ємним атрибутом всiх
язичницьких ритуалiв.
Серед деяких праслов´янських племен iснувала альтернативна форма
шлюбу продавання дiвчини iншому родовi за викуп. Оскiльки ця традицiя
iснувала ще до запровадження грошей (першi срiбнi та золотi монети в
Киïвськiй Русi почали карбувати в 10 ст. вже пiсля прийняття
християнства), тому у той час здiйснювалась так звана мiнова торгiвля,
де одиницями мiри були корови, воли, конi, вiвцi тощо.
З iсторичним розвитком суспiльства, формуванням людськоï
свiдомостi, а, разом з тим, новим християнським поглядом на мораль,
сiмейне життя та ставлення до жiнки, архаïчнi весiльнi
традицiï замiнюються новими. Найпоширенiшою стає практика
укладання шлюбу за згодою закоханих парубка та дiвчини з попередньою
ïх домовленiстю. Але ще довго траплялись випадки одруження дiтей за
бажанням батькiв, якi могли домовлятись без попередньоï на те згоди
наречених чи одного з них. Часто при цьому вирiшальну роль вiдiгравав
майновий стан зацiкавлених сторiн, заради якого приносилось в жертву
особисте щастя молодого подружжя. Ще гострiше ця проблема поставала у
тому разi, коли при цьому парубок чи дiвчина насильно розлучались iз
тим, кого справдi любили. Ця тема знайшла вiдображення у народнiй
лiрицi.
Слов´янське весiлля перiодiв Киïвськоï держави та
козацтва формувалось пiд впливом багатьох чинникiв,
захiдноєвропейських (зокрема римських) та азiатських запозичень.
Але елементи перiодiв мисливства (ловитви нареченоï як дорогого
звiра), княжого укладу (весiлля як розiгрування драми княжого двору),
викупу нареченоï, ïï викрадення тощо збереглися у
весiльнiй системi обрядiв, що свiдчить про ïх тiсний зв´язок
з архаïчною традицiєю на рiзних етапах становлення
суспiльного життя. Вони залишили свiй вiдбиток i на iнших жанрах
усноï народноï творчостi , зокрема в календарнiй обрядовостi,
баладнiй лiро-епiцi, народнiй лiрицi, героïчному та казковому
епосi, паремiографiï.