Мужня муза Василя Стуса

Василь Семенович Стус… Це iм'я довго замовчувалося: непотрiбне
воно було владi. Трагедiя В. Стуса один iз тисяч кривавих злочинiв
сталiнiзму в його брежнєвських формах. Увесь творчий доробок
письменника присвячений Украïнi. Любов до неï у поета була
всеохоплюючою й такою могутньою, що майже не залишила мiсця для iнших
тем. Життя й творчiсть В. Стуса це дорога через терни до зiрок, i якщо
ми сьогоднi уявно пройдемо ÏÏ стежками, то доторкнемося серцем
до великоï людськоï трагедiï та водночас до високоï
вiрностi музi, iдеаловi:

• Що тебе клясти, моя недоле?
• Не клену. Не кляв. Не проклену.
• Хай життя одне стернисте поле,
• але перейти не помину.

Поезiя В. С. Стуса то сама правда в ïï iсторичних i трагiчних ознаках, живий нерв Украïни, ïï безталанна доля. Щедро обдарований, чесний i наполегливий, Василь Семенович.мiг би стати не тiльки великим поетом, а й лiтературознавцем чи вченим. Але уряду не потрiбнi були генiï. Василя Стуса виключили з аспiрантури, бо в жовтнi 1966 року разом зi своïми друзями вiн у кiнотеатрi Украïна пiсля перегляду кiнофiльму за повiстю М. Коцюбинського Тiнi забутих предкiв звернувся до громадськостi iз закликом виступити проти арештiв творчоï iнтелiгенцiï Украïни. I з того часу почалися випробування: В. С. Стуса переслiдували з єдиною метою зламати. У 1972 роцi разом iз iншими iнакодумцями його засуджено, i почався шлях поета на Голгофу через мордовськi та пермськi жахливi концтабори.
Що в життi Украïни найбiльше хвилювало Стуса? А ось що.
Невiдповiднiсть мiж реально-iсторичним i громадсько-полiтичним. Саме це
викликало в поета гнiвний протест, збудження й обурення, яке вiн
висловлює у своïй поезiï. Цi думки автор втiлює у
вiршах, якi увiйшли до збiрникiв Зимовi дерева та Присмерковi сутiнки
опали. Але його не друкують, рукописи лежать у видавництвi Радянський
письменник. Розпач проникає в саме серце поета, викликає
гнiв:

• Отак живу: як мавпа серед мавп,
• Чолом прогрiшним iз тавром зажури
• Все б'юся об твердi камiннi мури,
• Як ïхнiй раб, як раб, як ниций раб.

У такi години з'являються думки зберегти якось те, що створено, щоб духовнi зусилля не були марними. Поет, як i великий Шевченко , мрiє про те, щоб його вiршi в майбутньому знайшли вiдгук у людських серцях. Усвiдомлення самотностi й вiдiрваностi вiд рiдного краю iнодi приходять до музи поета. У табiрному зошитi В. Стуса читаємо: Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусив творити зi свого зболiлого серця. Коли, знаходячись у карцернiй камерi, Василь Семенович вiдчуває наближення смертi, вiн з болем пише: Прощай, Украïно, моя Украïно, Чужа Украïно, навiки прощай.
Сьогоднi немає серед нас великого поета, але вiн живе своïми
творами, своєю безприкладною стiйкiстю. Урядовi мужi нарештi
повернулися до нього обличчям: постановоюРади Мiнiстрiв у вереснi 1991
року поетовi присуджена Державна премiя за збiрку поезiй Дорога болю.
Настали, як бачимо, iншi часи. Часи, якi своïм життям готував
Василь Стус. Нинi украïнський народ має змогу ознайомитися з
творчiстю свого мужнього сина, вiдчути ту безодню болю, печалi, гнiву,
якi переповнювали його серце. Вiршi Василя Стуса загартовують нашу волю,
пiднiмають дух, пробуджують совiсть i сумлiння.