Роман Вершники — це вершина творчостi Ю. Яновского

Героï восьми романтичних новел, якi становлять роман, —
самовiдданi борцi за нове життя. Зiткнення старого й нового, до того ж в
однiй сiм'ï, приводить до трагедiï, що ламає долю
всiєï сiм'ï. Автор називає новелу, у якiй
розповiдається про цю трагедiю, — Подвiйне коло.
Починається новела так: Лютували шаблi, i конi бiгали без
вершникiв, i Половцi не дiзнавалися один одного….
Це дуже страшно, адже всi вони — вихiдцi зi знаменитого роду, що
не раз дивився смертi в очi. Виникає перед нами Андрiй, командир
загону добровольчоï армiï генерала Антона Денiкiна, i Оверкiй,
що вiв купу кiнного козацтва Симона Петлюри, i махновцi Панас i Сашко,
i, зрештою, Iван — командир кiнного загону iнтернацiонального
полку, червоноармiєць. Зштовхнулися брати разом зi своïми
загонами у степу пiд Компаниевкой, зштовхнулися — i почалася
кривава боротьба мiж класами, але в одному родi, в однiй сiм'ï. От
як зустрiчає свого брата Андрiя петлюрiвець Оверкiй: Тю-Тю, те це
брат?! Зневага й, глузування чутися в його словах. Але, вiдчувши за
плечима смерть, Андрiй, бiлогвардiйський офiцер, вiрнопiдданий служака,
надстроковий воïн за вiру, пануючи й батькiвщина, герой Саракамиша
й Эрзерума, нагадує Оверкiєвi слова батька — Мусiя
Половця: …того роду не буде перекладу, у якому брати живуть у
згодi. I насмiхається над цими словами петлюрiвець, не
розумiє ïх: Рiд — це основа, а насамперед —
держава, а коли ти держави не розумiєш, то рiд нехай плаче, тодi
брат брата зарубає…. И це не тiльки слова, тому що перейшли
вони в справу, хоча й проклинав Андрiй iм'ям брата й згодою роду свого
рiдного брата, а тепер заклятого ворога. Навiть природа
здригається вiд того, що роблять рiднi брати. Оверкiй —
черношличник — несе iз собою смерть, хоча, здається, не
повинен цього робити, тому що по просвiтах в Одесi на театрi грав i
вчительську семiнарiю пройшов. Невже цей освiчена, культурна людина
може вбити власного брата? Виявляється, може, якщо брат буде
заважати здiйсненню його задумiв. Але й Оверкiй не уник своєï
долi, що, начебто хури демонiв, прилетiла в особi Панаса, розсiкла йому
голову. Панас, махновець, виявився на мiсцi бою, маючи чорний прапор .
Чекав вiн, поки Андрiй i Оверкiй скiнчать битися, а вони й скiнчили
— один мертвий, а другий кволий, — а тодi напав, напав, як
чорний ворон на свiй видобуток. А вiн i є чорний ворон, тому що
б'ється пiд чорним прапором, а в минулому був контрабандистом. Не
досягають його чорноï душi прокльону Оверкiя, не доходять слова
батька: Того роду не буде перекладу, у якому брати живуть у згодi.
Вiдповiдає на це замислений Панас: …рiд наш рибальський, на
море колишнiй, рiд у державу вростає, у закон i обмеження, а ми
анархiю несемо на плечах, навiщо нам рiд, коли не треба держави, не
треба сiм'ï, а вiльне спiвжиття? Дивним здається, що брати,
якi вийшли з однiєï сiм'ï, не мають потреби в нiй, не
мають потреби друг у другу. Поруч iз Панасом перебуває й 14-лiтнiй
Сашко. Вiн ще романтик, i його залучила романтична анархiя, що на все
дає дозвiл. Але не завжди вiрним здається цьому юнаковi
вибраний ïм шлях. Коли вiн бачить пораненого Оверкiя, прокидаються
забутi почуття, пригадується старий будинок, тому й говорить Сашко
голосом староï Половчихи, пiдiйшовши до брата: Оверкiй, горе
моє. Гине рiд Половцiв, вiдбувається страшна трагедiя, що
болем вiдгукнеться в серцях батькiв; убивають рiднi брати один одного,
не розумiючи, що тiльки в сiм'ï можна вижити, що тiльки сiм'я
дає сили, дає любов
Наступає згодом i черга Iвана Половця, командира червоного
кiнного загону iнтернацiонального полку. Стояв тепер Панас перед Iваном,
стояв весь заболочений, розхлябаний, без шапки, довгi волосся спадали на
шию, висок i вгодований стояв вiн перед сухорлявим Iваном. Лише перед
смертю, що вже заглядала в очi, згадав махновець, уже, напевно, що був,
останнi слова Аверкияi: …а того роду не буде перекладу, у якому
брати живуть у згодi. Але не потрiбнi зараз цi слова Iвановi, нiчого для
нього вони не значать, тому що класова боротьба затьмарила всi людськi
почуття, зробила людини глухим до горя iнших. А що може бути страшнее,
чим людську байдужiсть, особливо до своïх братiв: От i бачиш сам,
що рiд розпадається, а клас коштує, i увесь свiт за
нас…? Невже цi люди, цi рiднi брати, можуть бути такими
безжалiсними, черствими? Можуть, тому що говорить Герт, — одного
роду, i не одного… класу. I це звучить як пiдсумок, як прикриття
вiйни, що йде мiж братами, якi коштують по рiзнi сторони революцiï.
Ця вiйна страшна навiть для природи, що пiсля чергового вбивства
стає усе бiльше дощовий.
Вiдбулася величезна трагедiя — трагедiя роду Половцiв; загинули
брати, поубивав один одного, тому що стояли мiж ними та держава, то
анархiя, то клас. Кожний iз братiв, умираючи, нагадує переможцевi
батькiвську приповiдку: Того роду не буде перекладу, у якому брати
живуть у згодi. Але змiст ïï з кожною наступною смертю усе
бiльше мерхне, поки остаточно не заперечується Iваном: Рiд
розпадається, а клас коштує. Клас i рiд — от той
подвiйне коло, з якого не змогли вийти брати Половцi, тому що обплутало
ïхнiм подвiйним кiльцем, затягло подвiйним вузлом; i тому ми робимо
висновок, що братовбивство — це теперiшня трагедiя, що нiколи не
повинна бiльше повторитися