С. Н. Булгаков Героïзм i подвижництво III

Вiдкидаючи християнство й установлюванi ïм норми життя, разом з
атеïзмом або, краще ськазати, замiсть атеïзму наша
iнтелiгенцiя сприймає догмати релiгiï человекобожества, у якому-
небудь iз варiантiв, вироблених i захiдноєвропейським
просвiтительством (i притiм ще в спрощенiй азбучнiй формi). Основним
догматом ïï, властивим всiм ïï варiантам, є
вiра в природну доськоналiсть людини, у неськiнченний прогрес,
здiйснюваний силами людини, але разом з тим механiчне його розумiння.
Тому що всi зло пояснюється зовнiшнiм безладдям людського
гуртожитку й тому немає нi особистоï провини, нi
особистоï вiдповiдальностi, те все завдання суспiльного влаштування
полягає в подоланнi цих зовнiшнiх непристроïв, звичайно,
зовнiшнiми ж реформами. Заперечуючи Провидiння i який-небудь
споконвiчний план, що здiйснюється в iсторiï, людина ставить
себе тут на мiсце Провидiння й у собi бачить свого рятiвника. Цiй
самооцiнцi не перешкоджає i явно суперечне ïй механiчне,
iнодi грубо матерiалiстичне розумiння iсторичного процесу, що зводить
його до дiяльностi стихiйних сил (як в економiчному матерiалiзмi);
людина залишається все-таки єдиним розумним, свiдомим
агентом, своïм власним провидiнням. Такий настрiй на Заходi, де
воно з'явилося вже в епоху культурного розквiту, вiдчутоï моцi
людини, психологiчно пофарбовано почуттям культурного самовдоволення
розбагатiлого буржуа. Хоча для релiгiйноï оцiнки це самообожнювання
європейського мiщанства — однаково як у соцiалiзмi, так i
iндивiдуалiзмi — представляється огидним самовдоволенням i
духовним розкраданням, тимчасовим притупленням свiдомостi, але на Заходi
це человекобожество, що мало свiй Sturm und Drang, давно вже стало
(нiхто, втiм, не ськаже, чи надовго) ручний i спокiйним, як i
європейський соцiалiзм. У всякому разi, воно неспроможно поки
розхитати (хоча з повiльноï неуклонностью й робить це) трудовi
пiдвалини європейськоï культури, духовне здоров'я
європейських народiв. Вiкова традицiя й iсторична дисциплiна працi
практично ще перемагають розкладницький вплив самообожения. Iнакше в
Росiï при розривi, що наступив тут, зв'язку iсторичних часiв.
Релiгiя человекобожества i ïï сутнiсть — самообожение в
Росiï були прийнятi не тiльки з юнацьким запалом, але й з отрочним
невiданням життя й своïх сил, одержали майже гарячковi форми.
Надихаючись нею, iнтелiгенцiя наша вiдчула себе покликаноï зiграти
роль Провидiння щодо своєï батькiвщини. Вона усвiдомлювала
себе єдиною носителькою свiтла i європейськоï
освiченостi в цiй краïнi, де всi, здавалося ïй, було охоплено
непроглядною тьмою, усе було настiльки варварським i далеким. Вона
визнала себе духовним ïï опiкуном i вирiшила неï
врятувати, як розумiла i як умiла.
Iнтелiгенцiя стала стосовно росiйськоï iсторiï й сучасностi в
позицiю героïчного виклику й героïчноï боротьби,
опираючись при цьому на свою самооцiнку. Героïзм — от те
слово, що виражає, на мою думку, основну сутнiсть iнтелiгентського
свiтогляду й iдеалу, притiм героïзм самообожения. Вся економiя
ïï щиросердечних сил заснована на цьому самопочуттi.
Iзольоване положення iнтелiгента в краïнi, його вiдiрванiсть вiд
ґрунту, суворе iсторичне середовище, вiдсутнiсть серйозних знань i
iсторичного досвiду роздували психологiю цього героïзму.
Iнтелiгент, особливо часом, упадав у стан героïчного екстазу, з
явно iстеричним вiдтiнком. Росiя повинна бути врятована, i рятiвником
ïï може й повинна з'явитися iнтелiгенцiя взагалi й навiть
iм'ярек зокрема, i крiм його немає рятiвника й немає
порятунку. Нiщо так не затверджує психологiï героïзму,
як зовнiшнi переслiдування, гонiння, боротьба з ïï
перипетiями, небезпека й навiть погибель. И — ми знаємо
— росiйська iсторiя не ськупилася на це, росiйська iнтелiгенцiя
розвивалася й росла в атмосферi безперервного мучеництва, i не можна не
схилитися перед святинею страждань росiйськоï iнтелiгенцiï.
Але й преклонiння перед цими стражданнями в ïх неосяжному минулому
й важкому сьогоденнi, перед хрестом вiльн або мимовiльним, не
змусить мовчати про те, що все-таки залишається iстиною, про що не
можна мовчати хоча б в iм'я пiєтету перед мартирологом
iнтелiгенцiï. Отже, страждання й гонiння найбiльше канонiзують
героя й у його власних очах, i для навколишнiх. I тому що внаслiдок
сумних особливостей росiйського життя ця доля осягає нерiдко вже в
юному вiцi, те й самосвiдомiсть це теж з'являється рано, i
подальше життя тодi є лише послiдовним розвитком у прийнятому
напрямку. У лiтературi й iз власних спостережень кожний без працi знайде
багато прикладiв тому, як, з одного боку, полiцейський режим калiчить
людей, позбавляючи ïхньоï можливостi корисноï працi, i
як, з iншого боку, вiн сприяє виробленню особливого духовного
аристократизму, так ськазати патентованого героïзму в його жертв.
Гiрко думати, як багато вiдбитого впливу полiцейського режиму в
психологiï росiйського iнтелiгентського героïзму, як велике
був його вплив не на зовнiшнi тiльки долi людей, але й на ïхнi
душi, на ïхнiй свiтогляд. У всякому разi, впливу захiдного
просвiтительства, релiгiï человекобожества й самообожения знайшли в
росiйських умовах життя несподiваного, але могутнього союзника. Якщо
юний iнтелiгент — ськажемо, студент або курсистка — ще
має сумнiв у тiм, що вiн дозрiв уже для iсторичноï мiсiï
рятiвника батькiвщини, то визнання цiєï зрiлостi з боку м.
вн. буд. звичайно усуває цi сумнiви. Перетворення росiйського
юнака або вчорашнього обивателя в тип героïчний по внутрiшнiй
роботi, що вимагається для цього, є неськладний, большею
частиною короткочасний процес засвоєння деяких догматiв
релiгiï человекобожества й quasi-науковоï програми i
вiдповiдна змiна власного самопочуття, пiсля якоï виростають
героïчнi котурни. Надалi розвитку страждання, озлоблення внаслiдок
жорстокостi влади, важкi жертви, втрати довершують вироблення цього
типу, якому тодi вже може бути властиво що завгодно, тiльки не сумнiву у
своïй мiсiï.
Героïчний iнтелiгент не задовольняється тому роллю ськромного
працiвника (навiть якщо вiн i змушений нею обмежуватися), його мрiя
— бути рятiвником людства або принаймнi росiйського народу. Для
нього необхiднiсть (звичайно, у мрiяннях) не забезпечений мiнiмум, але
героïчний максимум. Максималiзм є
Невiд'ємна риса iнтелiгентського героïзму, з такою разючою
яснiстю, що виявилася в час росiйськоï революцiï. Це —
не приналежнiсть якоï-небудь однiєï партiï,
немає — це сама душа героïзму, тому що герой взагалi не
мириться на малому. Навiть якщо вiн i не бачить можливостi зараз
здiйснити цей максимум i нiколи ïï не побачить, у думках вiн
зайнятий тiльки iм. Вiн робить iсторичний стрибок у своïй уявi й,
мало цiкавлячись перепригнутим шляхом, вперяет свiй погляд у свiтлу
крапку на краю iсторичного обрiю. Такий максималiзм має ознаки
iдейноï одержимостi, самогiпнозу, вiн ськовує думку й
виробляє фанатизм, глухий до голосу життя. Цим дається
вiдповiдь i на те iсторичне питання, чому в революцiï трiумфували
самi крайнi напрямки, причому безпосереднi завдання моменту визначалися
всi максимальнее й максимальнее (аж до здiйснення соцiальноï
республiки або анархiï). Отчого цi бiльше крайнi i явно божевiльнi
напрямку ставали усе сильнiше й сильнiше й при загальному полiвiннi
нашого боягузливого й пасивного суспiльства, що легко пiдкоряється
силi, вiдтиськували собою усе бiльше помiрне (досить згадати ненависть
до кадетiв з боку лiвого блоку).
Кожний герой має свiй спосiб порятунку людства, повинен виробити
свою програму. Звичайно для цього приймається одна iз програм
полiтичних партiй або фракцiй, що, не розрiзняючись у своïх цiлях
(звичайно вони заснованi на iдеалах матерiалiстичного соцiалiзму або,
останнiм часом, ще й анархiзму), вiдрiзняються у своïх шляхах i
засобах. Помилково було б думати, щоб цi програми полiтичних партiй
психологiчно вiдповiдали тому, що вони являють собою в бiльшостi
парламентських партiй захiдноєвропейського миру; це є щось
набагато бiльше, це — релiгiйне credo, самовернейший спосiб
порятунку людства, iдейний монолiт, якому можна тiльки або прийняти, або
вiдкинути. В iм'я вiри в програму кращими представниками
iнтелiгенцiï приносяться жертви життям, здоров'ям, волею, щастям.
Хоча програми цi звичайно оголошуються ще й науковими, чим
збiльшується ïхня чарiвнiсть, але про ступiнь дiйсноï
науковостi ïх краще й не говорити, та й, у всякому разi,
найбiльш гарячi ïхнi адепти можуть бути, по ступенi свого розвитку
й освiченостi, поганими суддями в цьому питаннi.
Хоча всi почувають себе героями, однаково покликаними бути провидiнням i
рятiвниками, але вони не сходяться в способах i шляхах цього порятунку.
I тому що при програмних розбiжностях у дiйсностi зачiпаються самi
центральнi струни душi, те партiйнi розбрати стають зовсiм
непереборними. Iнтелiгенцiя, що страждає якобинизмом, що
прагне до захоплення влади, до диктатури в iм'я порятунку
народу, неминуче розбивається й розпорошується на ворогуючi
мiж собою фракцiï, i це вiдчувається тим гострiше, чим вище
пiднiмається температура героïзму. Нетерпимiсть i
взаємнi звади суть настiльки вiдомi риси нашоï партiйноï
iнтелiгенцiï, що про цьому досить лише згадати. З iнтелiгентським
рухом вiдбувається щось начебто самоотруєння. Iз самоï
сутi героïзму випливає, що вiн припуськає пасивний
об'єкт впливу — рятується народ, що, або людство, тим
часом герой — особист або колективний — мислиться завжди
лише в однинi. Якщо ж героïв i героïчних засобiв
виявляється трохи, то суперництво й ворожнеча неминучi, тому що
неможливо трохи диктатур зараз. Героïзм, як загальнопоширене
мироотношение, є початок не збирає, але що
роз'єднує, вiн створює не спiвробiтникiв, але
суперникiв (2).
Наша iнтелiгенцiя, що поголовно майже прагне до колективiзму, до
можливоï соборностi людського iснування, по своєму укладi
представляє собою щось антисоборне, антиколективiстичне, тому що
несе в собi початок, що роз'єднує, героïчного
самоствердження. Герой є певною мiрою надлюдин, що стає
стосовно ближнiм своïм у гордовиту й зухвалу позу рятiвника, i при
всьому своєму прагненнi до демократизму iнтелiгенцiя є лише
особливий рiзновид духовного аристократизму, що гордовито
протиставляє себе обивателям. Хто жив в iнтелiгентських
колах, добре знає цю зарозумiлiсть i зарозумiлiсть, свiдомiсть
своєï непогрiшностi й зневага до iнакомислячого й цей
вiдвернений догматизм, у який вiдливається тут усяке навчання.
Внаслiдок свого максималiзму iнтелiгенцiя залишається малодоступна
й доводам iсторичного реалiзму й наукового знання. Самий соцiалiзм
залишається для неï не збiрним поняттям, що позначає
поступове соцiально-економiчне перетворення, що ськладається з
ряду приватних i цiлком конкретних реформ, не iсторичним рухом,
але надiсторичноï конечною метою (по термiнологiï
вiдомоï суперечки з Бернштейном), до якоï треба зробити
iсторичний стрибок актом iнтелiгентського героïзму. Звiдси недолiк
почуття iсторичноï дiйсностi й геометрична прямолiнiйнiсть суджень
i оцiнок, горезвiсна ïх принциповiсть. Здається, жодне
слово не вилiтає так часто з вуст iнтелiгента, як це, вiн про усiм
судить насамперед принципово, тобто насправдi абстрактно, не
вникаючи в ськладнiсть дiйсностi й тим самим нерiдко звiльняючи себе вiд
труднощiв належноï оцiнки положення. Кому доводилося мати справа з
iнтелiгентами на роботi, тому вiдомо, як дорого обходиться ця
iнтелiгентська принципова непрактичнiсть, що приводить iнодi до
отцеживанию комара й поглинання верблюда.
Цей же ïï максималiзм становить найбiльшу перешкоду до
пiдняття ïï освiченостi саме в тих питаннях, якi вона
вважає своею спецiальнiстю, у питаннях соцiальних, полiтичних.
Тому що якщо вселити собi, що мета й спосiб руху вже встановленi, i
притiм науково, те, звичайно, слабшає iнтерес до вивчення
посереднiх, найближчих ланок. Свiдомо або несвiдомо, але iнтелiгенцiя
живе в атмосферi очiкування соцiального чуда, загального катаклiзму, в
есхатологичеськом настроï. (Немає потреби показувати,
наськiльки ця атеïстична есхатологiя вiдрiзняється вiд
християнськоï есхатологiï.) Героïзм прагне до порятунку
людства самотужки й притiм зовнiшнiми засобами; звiдси виняткова оцiнка
героïчних дiянь, у максимальному ступенi воплощающих програму
максималiзму. Потрiбно щось зрушити, зробити щось понад сили, вiддати
при цьому найдорожче, своє життя — така заповiдь
героïзму. Стати героєм, а разом i рятiвником людства можна
героïчним дiянням, що далеко виходить за межi повсякденного боргу.
Ця мрiя, що живе в iнтелiгентськiй душi, хоча здiйсненна лише для
одиниць, служить загальним масштабом у судженнях, критерiєм для
життєвих оцiнок. Зробити таке дiяння й незвичайно важко, тому що
вимагає побороти найсильнiшi iнстинкти прихильностi до життя й
страху, i незвичайно просто, тому що для цього потрiбне вольове зусилля
на короткий порiвняно перiод часу, а якi мається на увазi або
очiкуванi результати цього вважаються так великi. Iнодi прагнення пiти з
життя внаслiдок непристосованостi до неï, безсилля нести
життєвий тягар зливається до нерозрiзненостi з
героïчним самозреченням, так що мимоволi запитуєш себе:
героïзм це або самогубство? Звичайно, iнтелiгентськi святци можуть
назвати багато таких героïв, якi все своє життя робили
подвигом страждання й тривалоï вольовоï напруги, однак,
незважаючи на розходження, що залежать вiд сили окремих
iндивiдуальностей, загальний тон цей залишається той же.
Очевидно, таке мироотношение набагато бiльше пристосовано до бур
iсторiï, нiж до ïï затишку, що млоïть героïв.
Найбiльша можливiсть героïчних дiянь, iррацiональна пiднесенiсть
настрою, екзальтованiсть, сп'янiння боротьбою, що створює
атмосферу деякого героïчного авантюризму,- все це є рiдна
стихiя героïзму. Тому так велика сила революцiйного романтизму
серед нашоï iнтелiгенцiï, ïï горезвiсна
революцiйнiсть. Не треба забувати, що поняття революцiï
є негативне, воно не має самостiйного змiсту, тому пафос
революцiï є ненависть i руйнування. Але ще один з найбiльших
росiйських iнтелiгентiв, Бакунин, формулював ту думку, що дух руйнуючий
є разом з тим i дух що творить, i ця вiра є основний нерв
психологiï героïзму. Вона спрощує завдання iсторичного
будiвництва, тому що при такому розумiннi для нього потрiбнi насамперед
мiцнi муськули й нерви, темперамент i смiливiсть, i, обдивляючись
хронiковi росiйськоï революцiï, не раз згадуєш про це
розумiння…
Психологiï iнтелiгентського героïзму найбiльше iмпонують такi
суспiльнi групи й положення, для яких вiн найбiльш природний у всiй
послiдовностi прямолiнiйного максималiзму. Найбiльш сприятливу
комбiнацiю цих умов представляє в нас чнiвський молодь. Завдяки
молодостi з ïï фiзiологiєю й психологiєю, недолiку
життєвого досвiду й наукових знань, замiнним палкiстю й
самовпевненiстю, завдяки привiлейованостi соцiального стану, що не
доходить, однак, до буржуазноï замкнутостi захiдного студентства,
наша молодь виражає з найбiльшою повнотою тип героïчного
максималiзму. I якщо в християнствi старчество є природним
втiленням духовного досвiду й руководительства, те серед нашоï
iнтелiгенцiï таку роль природно зайняла чнiвський молодь. Духовна
педократия (панування дiтей) — є найбiльше зло нашого
суспiльства, а разом i симптоматичний прояв iнтелiгентського
героïзму, його основних рис, але в пiдкресленому й перебiльшеному
видi. Це виродливе спiввiдношення, при якому оцiнки й думки чнiвський
молодi виявляються керiвними для найстарших, перевертає нагору
ногами природний порядок речей i однаковою мiрою згубно й для старших, i
для молодших. Iсторично ця духовна гегемонiя коштує у зв'язку з
тоï дiйсно передовою роллю, що грала чнiвський молодь своïми
поривами в росiйськоï iсторiï, психологiчно ж це
пояснюється духовним ськладом iнтелiгенцiï, що
залишається на все життя — у найбiльш живучому i яськравому
своєму представниках — тою же чнiвський молоддю у
своєму свiтоглядi. Звiдси те глибоко сумна й звична байдужiсть i,
що набагато гiрше, мовчазне або навiть вiдкрите схвалення, з яким у нас
дивляться, як наша молодь без знань, без досвiду, але iз зарядом
iнтелiгентського героïзму береться за серйознi, небезпечнi по
своïх наслiдках соцiальнi досвiди й, звичайно, цiєю
своєю дiяльнiстю тiльки пiдсилює реакцiю. Навряд чи в
достатнiй мерi звернув на себе увага й оцiнена факт досить низького
вiкового ськладу груп з найбiльш максималiстськими дiями й програмами.
I, що набагато гiрше, це багато хто знаходять цiлком у порядку речей.
Студент стало загальним iм'ям iнтелiгента в днi революцiï.
Кожний вiк має своï переваги, i ïх особливо багато
має молодiсть iз силами, що таяться в нiй. Хто радеет про
майбутнє , той найбiльше стурбований молодим поколiнням. Але
перебувати вiд нього в духовнiй залежностi, пiдлещуватися перед ним,
прислухатися до його думки, брати його за критерiй — це свiдчить
про духовну слабiсть суспiльства. У всякому разi, залишається
сигнатурою цiлоï iсторичноï смуги й усього щиросердечного
укладу iнтелiгентського героïзму, що iдеал християнського святого,
подвижника тут змiнився образом революцiйного студента.