С. Ф. Платонов вiдомий iсторик кiнця XIX — початку ХХ в

Помiщений нижче уривок узятий з 5 глави Повного курсу лекцiй по
росiйськоï iсторiï. З огляду на ськладнiсть для юних читачiв
роботи з науковим i бiльшим по обсязi текстом, текст був нами
адаптований: ськорочений, розбитий на логiчнi сюжети iз заголовками, у
дужках або виноськах данi необхiднi пояснення, виправлений застарiлий
правопис окремих слiв. Нiяких iнших змiн у текст не вносилося.
Остаточний розпад єдностi Киïвськоï Русi
Чернiгiвськi князi не могли протестувати (проти втримання нащадками
Володимира Мономаха великокнязiвського киïвського престолу), тому
що вони були неспроможнi, поки мир панував у родi Мономаха. У князювання
Ярополка, однак, цей мир був порушений. Перед смертю (в 1132 р.)
Мстислав поставив за обов'язок своєму братовi й спадкоємця
Ярополка вiддати Переяславль його старшому синовi Всеволодовi
Мстиславовичу. Вступивши на великокнязiвський престол, Ярополк виконав
передсмертну волю брата, але це викликало невдоволення з боку молодших
синiв Мономаха — Юрiя Ростовського й Андрiя Володимиро-
Волинського.
Довiдавшись про перемiщення племiнника в Переяславль, вони порахували це
кроком до старшинства крiм них i поспiшили вигнати Всеволода з
Переяславля. Тодi Ярополк оселив туди другого Мстиславича —
Изяслава, що княжили в Полоцьку. Але й це розпорядження не
заспокоïло молодших князiв: у кожному племiннику, що сидiв у
Переяславле, вони бачили спадкоємця старшинства, майбутнього князя
киïвського. Щоб заспокоïти братiв, Ярополк вивiв i Изяслава з
Переяславля й послав туди брата свого В'ячеслава, але той незабаром сам
залишив цю область, i вона була вiдступлена Юрiю Ростовському.
Ворожнечею мiж дядьками й племiнниками в потомствi Мономаха не
сповiльнили ськористатися Святославичи й пред'являли своï права на
велике князювання. Обставини зложилися сприятливо для Святославичей:
Ярополк Володимирович помер в 1139 р. i мiсце його заступив брат його
В'ячеслав, людина безхарактерний i нездатний. Такою незначнiстю великого
князя ськористалися Святославичи в особi Всеволода Ольговича; вiн
пiдступив до Києва й зайняв його. В'ячеслав не сперечався з ним
великого князювання, i Всеволод не тiльки сам залишився в Києвi до
своєï кончини, але й змiцнив там пiсля себе брата свого
Iгоря. Але ледь Iгор вокняжился, як кияни вiдправили посольство кликати
на киïвський стiл Изяслава Мстиславича. Останнiй негайно рушив до
Києва, оголосивши, що терпiв на старшому столi Всеволода, як
чоловiка старшоï сестри своєï, але що iнших Ольговичей
на киïвському столi не потерпить. Кияни перейшли на його сторону.
Iгор був узятий у полон i вигин, а Изяслав зайняв великокнязiвський
стiл.
Остаточний розпад єдностi Киïвськоï Русi Юрiй
Володимирович — четвертий син Володимира Мономаха, породжений уже
не англосаксонською принцесою Гитой (першою дружиною Мономаха), а його
другою дружиною. Батько не внiс Юрiя у своєму заповiтi в список
спадкоємцiв киïвського стола. Таким чином, Юрiй з волi батька
повинен був випасти iз черги претендентiв на великокнязiвський трон.
Киïв закрiплювався за старшими синами i ïхнiми нащадками. Юрiй
ще при життi батька одержало в долю Ростово-Суздальську землю. Юрiй,
зрештою, втягся в боротьбу за Киïв. Взагалi вiн був дуже активний i
навiть агресивний полiтик, за що й увiйшов в iсторiю пiд прiзвиськом
Довгорукий.
Юрiй Довгорукий у боротьбi за Киïв
В особi Изяслава рiд Мономаха знову восторжествував над родом
Святослава. Але самовiльне захоплення Изяславом киïвського стола
озброïв проти нього двох старших Мономаховичей, двох його дядькiв
— В'ячеслава, що був вигнаний Всеволодом Ольговичем, i Юрiя, князя
Ростовського. Юрiй, незадоволений тим, що старшинство дiсталося його
племiнниковi, а не братовi, почав з Изяславом боротьбу й узяв гору.
Изяслав вийшов у Володимир-Волинський, а в Києвi став княжити
Юрiй. Але й вiн недовго удержав за собою киïвський стiл; Изяславу
вдалося вигнати його й знову повернути собi Киïв, а щоб забезпечити
себе вiд обвинувачень у беззаконному захопленнi престолу, воно запросив
у Киïв старшого дядька В'ячеслава, що, задовольняючись пошаною,
надав всю владу племiнниковi.
Однак Юрiй не залишив своïх домагань на Киïв, незважаючи на
те, що Изяслав обставив справу цiлком законно, ськористався першою
зручною мiнутою й пiдступив до Києва. Изяслав i В'ячеслав залишили
мiсто, i Юрiй удруге заволодiв ним, знов-таки ненадовго. Киïвськi
громадяни любили Изяслава й при першiй його появi перейшли на його
сторону. Юрiй знову виïхав з Києва, а Изяслав, вiрний
колишньому намiру, став княжити iм'ям В'ячеслава. В 1154 р. Изяслав
умер; старий В'ячеслав викликав iншого свого племiнника —
Ростислава Смоленського, i кияни присягнули йому, уклавши, однак,
договiр, що вiн буде шанувати свого дядька В'ячеслава, як робив це його
покiйний брат.
Пiсля ж смертi В'ячеслава кияни прийняли Изяслава Давидовича,
представника Святославичей, але отут знову з'явився Юрiй, i престол,
втретє перейшовши до нього, залишається за ним до його
смертi. В 1157 р. Юрiй умирає, i кияни, що не любили цього князя,
хоча вiн i був Мономахович, знову кличуть на киïвський стiл
Изяслава Давидовича. Тодi один з молодших Мономаховичей, Мстислав
Изяславич Володимиро-Волинський, побоюючись, що киïвський стiл пiде
з рук Мономаховичей, вигнав Изяслава з Києва й оселив там свого
дядька Ростислава, а пiсля смертi його в 1168 р. сам зайняв
великокнязiвський престол. У той же час претендентом на Киïв
є син Юрiя — Андрiй, якого Мстислав обiйшов, як ранiше
батько його Изяслав обiйшов дядька свого Юрiя. Перемога в боротьбi
залишилася на сторонi Андрiя: в 1169 р. Киïв був ïм узятий, а
Мстислав вийшов у свою Волинську область. Киïв був пограбований i
спалений, а сам переможець не залишився в ньому й пiшов на пiвнiч.
Пiдсумки й висновки про стан полiтичного життя Русi середини XI —
середини XII вв.
Такi факти полiтичного життя так званого Киïвського перiоду. Iз
усього ськазаного ми можемо зробити висновок, що тепер визнавався
правильним порядок спадкування й володiння родовий — вiд брата до
брата й вiд дядька до племiнника, i що цей порядок у перший же час свого
iснування терпiв порушення. Подiï часу онукiв i правнукiв Ярослава
ясно показують, що цi порушення були надзвичайно частi й що спадкування
столiв заплутувалося до надзвичайностi.