Шкiльний твiр на тему: Мотиви ранньоï поезiï П. Г. Тичини

Початок XX сторiччя в украïнськiй лiтературi ознаменувалося
появою й твердженням цiлого сузiр'я поетiв. У ньому яскравою зiркою
засяяло талановите слово П.Г. Тичини. Це поет незвичайний, самобутнiй,
складний поет-гуманiст. Його потрiбно серцем вiдчути, розумом осягнути.
Сповнене фiлософським змiстом, художньо завершене слово поета звучить
нiжнiстю й любов'ю, правдою й добром. Максим Рильськ, характеризуючи
iндивiдуальну неповторнiсть поезiï Павла Тичини, дуже вдало назвав
ïï музичною рiкою.
Вiн мав на увазi насамперед те, що творчiсть одного з найбiльших
поетiв нашого столiття не просто дивно музично, виткано iз численних
пiсенних образiв, а й передає вiчний космiчний ритм миру,
переливається й пливе, як музична рiка. Сьогоднi ми говоримо про
неоднорiднiсть поезiï Тичини — поезiï не завжди
рiвноï, часто суперечливими, здавленими гнiтючими силами
тоталiтаризму. Але всi те краще, що створив наш поет, стало надбанням
украïнськоï культури. Бiльшу силу таланта Павла Григоровича
пiдтверджують його раннi добутки. Ця лiрика охоплює 20-i року
нашого сторiччя. Автор у нiй виступає як син своєï
землi, щирий i нiжний, вiрний i правдивий. Олесь Гончар високо й мудро
оцiнив особистiсть Тичини як художника слова:

• … Павло Григорович як людина була начебто продовженням своєï поезiï. Це один iз самих моральних наших поетiв, спiвак тiєï яблонецветности, що, переходячи з поколiння в поколiння, i нинi здатна хвилювати пiдростаюче юнацтво, очищати й надихати кожного, чия душа сприйнятлива для прекрасного.

Розглядаючи ранню лiрику поета, ми бачимо велике багатство його художнього миру. Емоцiйно пiднятим образом починається вiрш Тичини Молодий я, молодий, що не ввiйшло нi в перший, нi в наступнi збiрники. Ще помiтна в раннiх добутках печатка учнiвства, пошук свого шляху в поезiï. I була в них i свiтлу тональнiсть, що передає бентежнi очiкування юнакiв майбутнього. Можливо, найбiльше виразно духовний мир лiричного героя раннiх добуткiв розкривається в поемi Як не горю — я не живу. Цей вiрш передає хвилювання душi людини у виборi своєï життєвоï позицiï: Як не горю — я не живу. Як не люблю — я не спiваю. Але цього я ще не знаю, Тому що завжди я — Як полум'я. Життєва позицiя автора й визначає мотив його раннiх поем. Гордо зазвучав патрiотичний мотив у таких вiршах: Не знаю й сам я, за що так люблю…, Украïна моя, моя дорога Украïна, Не бував ти в наших краях. Тут з'явився одухотворений образ рiдноï землi. Саме з рiдною землею зв'язанi думи , мрiï, очiкування лiричного героя. Як син любить свою матiр, так юнак любить свою Украïну: тремтливо, нiжно й безкорисливо:

• За що ж так любити, за що так любити? Не знаю, не знаю! — але я люблю, И сили своï всi я ïй вiддаю, Ïй пiснi становлю, веселi: сумнi….

Юнацьке захоплення овiяноï мрiєю Украïною природно перемiняється гострою вiдповiддю й чужоземними недругами, i доморослим землячкам, якi намагалися посмiятися на патрiотичними почуттями героя, довести, що Украïна вмерла. Герой розумiє, що з людьми, якi вiдреклися вiд рiдноï матерi, не про що розмовляти. I тому у вiршi Ах, не смiйтеся ви надi ною вiн заявляє: Не торкайте — прошу Вас — мою Украïну: Тiльки це моя втiха одна!. Павло Григорович, будучи тонкою й нiжною натурою, не мiг не передати у своïх вiршах одне з найкращих людських почуттiв — любов. Ви знаєте, як липа шелестить?, Коли у твоï очi дивлюся, Я сказав тобi лише слово, — от тi перлини творчостi , у яких дзенькає струна серця. Майстернiсть поета проявляється тут у тiм, що вiн умiло передає трепет i надiï закоханих, глибину й щирiсть ïхнiх почуттiв:

• Коли у твоï очi дивлюся — Здається менi: Начебто бачу брильянтових зiрок цiле море, Що десь там горять — посмiхаються Чудовi, яснi!... Лiричний герой в очах улюбленоï, чудових, ясних, побачив i небо прозоре, i теперiшнє чудо — брильянтових зiрок цiле море!.

Але коштує ïй заговорити, як вiдразу ж розкривається щиросердечна вбогiсть обраницi, i вiдразу представляється затуманене осiннє поле. У вiршi протипоставленi почуття героя, викликанi зовнiшньою красою дiвчини, ïï внутрiшньому миру. Пiднесено звучить тема любовi в iншому вiршi — Я сказав тобi лише слово… Лiричний герой, серце якого спiває вiд щастя — радостi, зiзнається: Переповнений любов'ю, Я вiдкрив любовi книгу. Для Тичини мир був сповнений красою, сонцем, радостями. Сповнений так щиро, що все це й дотепер ллється через край — i вiчно буде литися, даруючи людям живу воду пiзнання й радостi.