Твiр мiркування: Достоєвський наш сучасник

Виступаючи на похоронах Некрасова, Достоєвський сказав: Це було
поранене серце, раз на все життя, i не рана, що закривається, ця й
була джерелом всiєï його поезiï, всiєï
жагучий до мучення любовi цiєï людини до всього, що
страждає вiд насильства, вiд жорстокостi неприборканоï волi,
що гнiтить нашу росiйську жiнку, нашоï дитини у росiйськiй
сiм'ï, нашого простолюдина в гiркоï, так часто, частцi його.
Легко помiтити, що це ж можна сказати не тiльки про Некрасова, але й про
самий Достоєвського
У центрi багатьох творiв Достоєвського — соцiальнi й
психологiчнi контрасти капiталiстичного мiста. Вiн сам усвiдомлював себе
письменником нового соцiального середовища. Одержимий тугою за поточний,
вiн бачив, як замiсть колишнiх дворянських сiмейств iз ïхньою
зовнiшньою благопристойнiстю, закiнченими формами життя в пiсляреформену
епоху з'являється випадкове сiмейство, позбавлене вже мiцних
родових традицiй. Його розлад i розбрiд перегукуються iз загальним
розладом i розбродом, у якому перебуває тепер росiйське життя. У
добутках письменника багато похмурого, важкого. Один iз критикiв (Н.
Михайлiвський) статтю про Достоєвського назвав Жорстокий талант.
И все-таки через всi творчiсть письменника проходить мрiя про золоте
столiття. Вiн вiрив у можливiсть щастя на землi, а не тiльки в
загробному свiтi, вiрив у людину й болiсно шукав шляхи до досягнення
гармонiï й справжнього розквiту людськоï особистостi. Автор
Злочину й покарання прагнув, за його словами, до вiдновлення
загиблоï людини. Тому в лiтературознавствi затвердилося подання про
Достоєвського як про гуманiста, тому що його критика
буржуазноï дiйсностi, що нiвелює людини, що визначала його
знеособлювання й розпад, була критикою з позицiй людяностi
Ненавидячи власницький мир, Достоєвський був переконаний, що
Росiя не прийме капiталiстичний порядок i зможе вказати людству iнший
шлях, що веде до бiльше високого суспiльного устрою. Вiн не мiг собi
ясно представити, як саме це може вiдбутися, якi реальнi рушiйнi сили
зможуть сприяти здiйсненню його мрiï, навiть сподiвався в цьому
випадку на релiгiю. Але мрiя була, i зв'язана вона була насамперед з
думами про щастя всього народу: Я нiколи не мiг зрозумiти думки,- писав
вiн,- що лише одна десята частка людей повинна одержати вищий розвиток,
а iншi дев'ять десятих повиннi лише послужити до того матерiалом i
засобом, а самi залишатися в мороцi. Я не хочу мислити й жити iнакше, як
з вiрою, що всi нашi дев'яносто мiльйонiв росiян (або там скiльки
ïх тодi народиться) будуть усе коли-небудь утворено, олюдненi й
щасливi… Вiрую навiть, що царство думки й свiтла здатно
встановитися в нас, у нашiй Росiï, ще скорiше, може бути, чим будь-
де, тому що в нас i тепер нiхто не захоче стати за iдею про необхiднiсть
озвiрiння однiєï частини людей для добробуту
iншоï… Достоєвському був властивий особливий тип
фiлософського й психологiчного реалiзму, що сам письменник назвав
фантастичним не тому, що вiн протистояв реальнiй дiйсностi, а тому, що
був заснований на загостренiй увазi до найбiльш складних i суперечливих
форм буття й суспiльноï свiдомостi, самим заплутаним, фантастичним
фактам щиросердечного життя, що вiдбивало загальнi процеси iсторiï
людства новоï епохи. Тому Достоєвський, говорячи про
своï добутки, вiдзначав: …те, що бiльшiсть називає
майже фантастичним i винятковим, то для мене iнодi становить саму
сутнiсть дiйсностi. Про американського письменника Эдгаре По
Достоєвський писав: Вiн майже завжди бере саму виняткову
дiйснiсть, ставить свого героя в самий винятковий зовнiшнiй або
психологiчний стан i з какою силою проникливостi, з какою поражающею
вiрнiстю розповiдає вiн, про стан душi цiєï людини!
Настiльки точне пояснення художньоï манери цiлком можна вiднести й
до творчостi генiального росiйського письменника
Достоєвський увiйшов в iсторiю росiянцi й свiтовiй лiтературi
насамперед як автор чудових романiв, що стали досить помiтним явищем в
iсторiï цього жанру. Його романи вiдрiзнялися проникненням у
глибини людськоï душi й збагненням соцiальноï природи
суспiльства. Для них характернi стрiмкiсть розвитку дiï,
незвичайнiсть подiй. Композицiйним центром романiв часто виступала яка-
небудь катастрофiчна подiя, нерiдко карний злочин. Жанр роману
насичувався драматичними елементами, що перетворюють його у
своєрiдний роман-трагедiю.
У романах Тургенєва, Гончарова, Л. Толстого сюжетний час може
тривати багатьма мiсяцями, навiть роками, у Достоєвського ж воно
триває найчастiше всього кiлька днiв. Це цiлком пояснюється
його художнiми принципами. У Достоєвського характери дiючих осiб
данi вже сформувалися, тому письменниковi й не потрiбна бiльша тимчасова
дистанцiя, щоб показати ïхню поступову еволюцiю. Поетика
Достоєвського будується на iншому принципi, що у
дослiдницькiй лiтературi позначається словом раптом (дiйсно, часто
в нього що зустрiчається). Цей принцип рiзких зрушень, порушення
розмiряного плину життя, принцип алогiчностi пронизує всю
структуру романiв Достоєвського. I поводження, i психологiя
героïв у нього найчастiше непередбаченi. Вони часто роблять раптом
щось несподiване, неймовiрне. Тому й самi образи героïв звичайно
далекi вiд ординарностi, тому що вони заздалегiдь не запрограмованi, не
сконструйованi письменником на основi чiтко позначеноï iдеï
або теорiï. Як вiдомо, з погляду Гончарова, повноцiнним
об'єктом художнього зображення можуть бути тiльки вже устоянi
явища життя, що ясно позначилися в життi типи, конфлiкти й т. д.
У Достоєвського, навпроти, вся увага придiляється явищам
нестiйким, неясним, важким для вiдтворення, тому що вони тiльки лише
позначаються в самiй дiйсностi. Саме росiйське життя представлялося йому
не завжди що ясно визначилася, поточноï. У передмовi до роману
Брати Карамазови вiн писав про Алеше: Це, мабуть, i дiяч, але дiяч
невизначений, що не з'ясувався. Втiм, дивно було б вимагати в такий час,
як наше, вiд людей ясностi.