ЛИЦАРСЬКА (КУРТУАЗНА) ЛIРИКА

ЛИЦАРСЬКА (КУРТУАЗНА) ЛIРИКА (вiд франц. courtois ввiчливий, чемний)
рiзновид (поряд з лииарським романом) куртуазноï л-ри ХII-ХIII ст.
Виникла в Провансi в перiод розквiту феодалiзму в обстановцi
економiчного i культ, пiднесення кiн. XI ст. i досягла розквiту у 1-й
пол. ХП ст. в середовищi Прованс, трубадурiв. Трубадури (П рованс.
iгоЬаг знаходити), якi свiдомо вiдособились вiд професiйних спiвиiв
нижчого стану жонглерiв 'винаходили своï пiснi, оскiльки Прованс,
лiрика була заснована на єдностi поет, слова й пiсенноï
мелодiï. Центр, темою цiєï лiрики було реальне або
фiктивне поклонiння високороднiй одруженiй дамi, красу i чесноти
якоï трубадур славив у довершенiй худож. формi, водночас запевняючи
ïï у своïй лииарськiй вiдданостi та готовностi служити
ïй. Такий жанр Прованс, лiрики, як сирвента був спочатку саме
службовою пiснею i лише згодом набула сатир.- крит. рис.
Взаємовiдносини трубадура i високородноï дами багато в чому
нагадували взаємовiдносини васала i сеньйора, в яких був присутнiй
увесь складний комплекс iєрархiчних умовностей, притаманних даному
союзовi. I хоча шляхетна дама й зображувалась як о б єкт
платонiчного (а незрiдка й цiлком земного, жагучого кохання), вона
неодмiнно виступає як хранителька культури i вихователька лицарiв.
Тому поезiю трубадурiв не слiд розглядати як суто любовну лiрику. Це
була аристократична поезiя сусп. звучання з еротичною домiнантою, в якiй
знаходило вiдображення тодiшнє реальне становите, котре займала
аристократична володарка в феодальному сусп-вi Провансу, де чи не вперше
було здiйснено розкрiпачення» жiнки з виших сусп. кiл. Так, у XII
ст. управлiння низкою вел. феодiв графством Каркасонським, герцогством
Аквiтанським. вiконтствами Нарбонським. Нiмським та iн. опинилось в
руках жiнок. Високороднi дами вперше дiстали тодi право успадкування
майна, право денного володiння i т.д., що майже повнiстю урiвнювало
ïх в соц. вiдношеннi з чоловiками. Попри все це кохання, яке
оспiвують трубадури то. як правило, «заборонене» кохання,
сутнiсть якого складала подружня невiрнiсть (адюльтер). Основнi форми
Прованс, лiрики апьба пiсня вранiшньоï зорi, серена пiсня
вечiрньоï роси, пасторела пастуша пiсня, сестина (секстина), балада
танцювальна пiсня, тенсона поет, диспут, але особливо канцона i
сирвента. Дослiдники нараховують пять поколiнь Прованс, поетiв.
Найстарiший з вiдомих трубадурiв герцог Гiльйом Аквiтанський (помер
1127). вiд якого збереглися 11 пiсень. До наступноï генерацiï
належать Д ж ауфре Рюдель. в пiснях якого оспiвувалась любов до
далекоï i неприступноï графинi Трiполiйськоï (даний мотив
втiлили пiзнiше Л.Уланд. Г.Гайне), i Маркабрю (бл. 1129-1150), автор
понад 40 пiсень, який був вихiдцем з нижчих верств сусп-ва i виступав
проти концепцiï «фальшивого кохання» аристократiв (вiн
строрив першу Прованс, пасторелу). Найвищий злет поезiï трубадурiв
припадає на сер. XII ст., з появою третього поколiння. Це
передусiм Бернарт де Вентадорн (помер 1195) найвидатнiший з трубадурiв i
неперевершений майстер каниони, Раймбаут Оранжський (бл. 1140-117.3).
Арнаут Данiель (бл. 1150-пiсля 1210). Пейре дАльвернський (1138-1180).
творчiсть якого дуже високо цiнував Данте Алiгєрi. знаменита
трубадурка Беатрiс де Дiа. яка переадресовує мотиви i формули
канцони представникам чоловiчоï статi. Четверте поколiння складають
Гiрауг де Борнель (помер пiсля 1216). сирвенти якого сповненi бойових
закликiв i полiт, випадiв проти окр. володарiв, за шо Данте помiстив
його у «Пеклi» з вiдтятою головою (про його стосунки з
Рiчардом Левине Серце оповiдає балада Улакда). вiдомий своïм
авантюрним життям Пейре Вiдаль (помер пiсля 1210). Д о останньоï
Генерацiï належать Пейре Карденаль (бл. 1180-бл. 1278), якому
приписують понад 100 пiсень, чимало з них сатир, характеру, шо
спрямованi проти посилення у Провансi франц. впливу, а також Гiрауг
Рiкє (бл. 1230-1292), який намагався захищати традицiï
трубадурiв у той час, коли соц. база ïхньоï творчостi вже була
пiдiрвана. Поет, спадщина куртуазноï Прованс, лiрики налiчує
сьогоднi бiля 2500 пiсень (бл. 250 мелодiй) понад 350 трубадурiв, серед
яких видiляють тв. представникiв т.зв. ясного стилю i поетiв темного
стилю. Останнi схилялися до ускладенних поет, конструкцiй,
зашифрованоï образностi, вишуканих метр, форм, шо стало, зрештою,
однiєю з причин занепаду Прованс, лiрики, Iн. причиною зникнення
цiєï квiтучоï поет, культури були альбiгойськi вiйни.
Позаяк бiльшiсть трубадурiв спiвчували альбiгойцям (послiдовники
єретичного вчення в сер-вiч. християнствi), то вони також зазнали
переслiдувань, коли пiд приводом викорiнення єресi у Прованс
увiйшли пн-франц. вiйська. Однак це сприяло водночас поширенню Прованс,
поезiï в пн-франц. землях. Видатну ролю в цьому процесi вiдiграла
широко освiчена Альєнора Аквiтанська (1120-1204), дружина Людовiка
VII, а пiзнiше англ. короля Генрiха II Плантагєнета. Пн-франц.
спiвцi звалися труверами (ст-франц. truuer знаходити) i продовжували
куртуазнi традицiï трубадурiв. При дворi дочки Альєнори
Аквiтанськоï Марiï Шампанськоï сформувались такi видатнi
трувери, як Кретьєн де Труа та Конон де Бетюн. Вел. популярностi
набули також Гас Брюле (1160- 1203). Блондель де Нель (сер. XII ст. бл.
1210), Адам де ла Аль (1235-1288), Тiбо де Шампань (1201-1253). Близькою
до куртуазноï Прованс, лiрики була каталанська вчена поезiя в
Iспанiï, яка до кiн. XIII ст. писалась Прованс, мовою. В XII ст.
виникла також куртуазно-лицарська вчена поезiя на галiсiйсько-порт.
дiалектi, зразки якоï збереглися в зб. XV ст.. шо називалися
«Кансьонєро (напр. Кансьонєро Баени»,
Кансьонєро Стуньïги). Пiл впливом трубадурiв та труверiв
виник мiннезанг в Нiмеччинi. Мiннезiнгери (нiм. Minnesдnger спiвцi
кохання), вихiднi з феод, класу (лицарi, мiнiстерiали) також
утверджували норми куртуазноï етики i передусiм служiння шляхетнiй
дамi. Тут, як i в Прованс, поезiï, пiсня часто не стiльки виражала
безпосереднє любовне почуття, як втiлювала зумовлену куртуазними
законами рольову» функцiю, шо приписувала поетовi страждати вiл
нероздiленого кохання i благати даму свого серця пошадити його виявом
своєï прихильностi. Вже з сер. XII ст. першi зразки
мiннезангу зявляються у творчостi Кюренбергера, Дiтмара фон Айста (1139-
1171), Фрiдрiха фон Гаузена (1150-1190), а такi мiннезiнгери, як Гайнрiх
фон Морунген (1150-1222), Райнмар фон Гагенау (1160-1210), Вальтер ф он
дер Фогельвайде (1170-1230). Конрадфон Вюрцбурґ (1220-1287)
надають йому тематичноï визначеностi i довершених форм. Особливо
популярнi серед мiннезiнгерiв пiсня (альба, пасторелла), куртуазний
шпрух з любовними мотивами, зрiдка зустрiчається ле. Розроблялася
також рел. поезiя (пiснi про дiву Марiю, пiснi хрестових походiв). Пiсля
фон дер Фогельвайде мiннезанг стає обєктом епiгонського
наслiдування (Ульрiх фон Лiхтенштейн, 1198-1246, Таннгойзер, 1205-1276,
Штайнмар фон Клiнгнау, 1251-1293), шо засвiдчує його кризу. В XIV
ст. форми мiннезангу дiстали нове тематичне наповнення в творчостi
майстерзiнгерiв представникiв мiського цехового ремiсництва. У 1-й пол.
XIII ст. досягає розквiту куртуазна лiрика на пд. Iталiï при
дворi сицилiйського короля Фрiдрiха II Гогенштауфека (сицилiйська
поетична школа). Бiля ïï джерел стояли Прованс, трубадури, якi
потрапляли на Сииилiю, рятуючись вiд альбiгойських воєн. Вони
немовби передали поет, естафету сицилiйським лiрикам П'єтро делла
Вiнья (1190-1249), Якопо да Лентiнi (помер в 1233) та iн., котрi в
сонетах i канионах оспiвували куртуазне кохання до неприступноï i
невмолимоï красунi. В сер. XIII ст. сицилiйська куртуазна поезiя
знайшла послiдовникiв i в Тосканi, але на той час там уже сформувалась
мiська л-ра, яка проповiдувала зовсiм iн. iдеï. Тому Д.л. дуже
швидко почала вироджуватись в словесну розвагу. Однак сицилiйська поет,
школа вiдiграла згодом важливу ролю у формуваннi iтал. поезiï
«нов. солодкого стилю, шо оспiвувала пiднесене платонiчне кохання
до жiнки (донни) виняткових моральних якостей i незрiвнянноï краси,
образ якоï в спiритуальному, майже мiстичному поривi незрiдка
зливався з образом Богоматерi, Данину цiй фiлос. поезiï
екзальтованого почуття вiддали такi поети, як Г.Гвiнiцеллi (1230-1276),
Г.Кавалькантi (1255- 1300), молодий Данте (1265-1321), Чiно да Пiстойя
(1270-1336), Д.Фрескобальдi (1271-1316), Дж.Дапо (1250-1328). При цьому
варто зауважити, що поезiя «нового солодкого стилю не тiльки
продовжувала традицiï Д.л., але й не меншою мiрою заперечувала
ïх, оскiльки концепцiя трансцендентного кохання i обожнювання
донни, як вона втiлена, скажiмо, в Новому життi Данте, являла собою, по
сутi, аскетичну iдею i була породжена христ. пошуками духов.
досконалостi, а не лицарськоï чуттєвоï насолоди. В цьому
сенсi вiд куртуазноï поезiï вiдштовхувався й петраркiзм. На
загал значення Д.л. полягає в ïï гуманiстичних
тенденцiях, розкрiпаченнi людських почуттiв, прагненнi передати свiт
iнтимних переживань. виробленнi способiв психол. зображення i, не в
останню чергу, в розвитковi версифiкацiйноï майстерностi, розробцi
нових метр, структур, жанр, збагаченнi європ. лiрики. Л.л.
має аналогiï в л-рах iн. регiонiв. На типол. пiдгрунтi
виникали й безпосереднi або опосередкованi (багатоступiнчастi)
взаємодiï. Прованс. Л.л. постала пiд впливом араб,
поезiï VII- XIII ст., котра в свою чергу типол. (на думку акад.
М.Конрада, певно й контактологiчно) спорiднена з вiдповiдними феноменами
в л-рах краïн далекосх. регiону; Китай, Японiя. П ет ро Рихло