ВIДРОДЖЕННЯ, або РЕНЕСАНС

ВIДРОДЖЕННЯ, або РЕНЕСАНС (франи Renaissance) самобутня цiлiсна iст.-
культ. доба переходу вiд Сер-вiччя до H o b . часу, яка
вiдзначається надзвичайно потужним сплеском iнтелектуально-
креативноï енергiï та стрiмким злетом твор. духу, шо явив себе
у вишуканiй досконалостi сонетiв Ф.Петрарки, неосяжнiй чарiвностi
«Мони Лiзи» /1. да Вiнчi, фiлос. смутку генiальних трагедiй
В.Шекспiра. Синтезуючи ант. та cep-вiч. традицiï, Ренесанс не
тiльки сформував оригiнальний якiсно нов. тип культури, але й створив
плiднi стимули подальшого культуротворення, накреслюючи магiстральнi
шляхи багатовiкового розвитку європ. цивiлiзацiï. Iманентна
сутнiсть ренесансного типу культури зумовлена тим. шо створюючи зону
взаємного контакту двох основоположних начал європ.
духовностi (античностi та християнства), вiн постає водночас i як
тип перехiоний, i як тип новаторський. Ця амбiвалентнiсть
спричинює глибиннi внутр. протирiччя, i певну типол. цiлiснiсть
даного типу культури, який зачаровує необмеженою розкутiстю твор.
уяви, грандiознiстю iнтелектуальних прозрiнь i вражає тим, шо
полярнi сторони людського буття (верх i низ) одержали статус
рiвноправних об'єктiв мист. уваги. Ренесанс характеризується
унiверсалiзмом (мiцною спаянiстю, вiдносною нерозчленованiстю культ,
аспектiв), а також певними просторово- регiональними та хронологiчними
вiдмiнностями нац. проявiв. Ренесансознавство сукупнiсть рiзноманiтних
гуманiтарних студiй, об'єктом дослiдження яких виступає доба
В,, взята як цiлiснiсть чи у будь- якому iз своïх багатогранних
аспектiв i на зорi свого iснування (Лiбрi, Ж.Мiшле. Г.Фойгт,
Я.Буркхардт, П.Бiциллi та iн.), i на суч. етапi розвитку має
яскраво виражений дискусiйний характер. Стартовою точкою процесу
вивчення В. вважають етико-фiлос. та естет, працi ренесансних мислителiв
(зокрема Л.Валли, Л.Б.Альбертi. Ульрiха фон-Руттена, Еразма з
Роттердаму, Н.Макiавеллi, М.Фiчiно та iн.), якi не тiльки чiтко
усвiдомлювали принципову вiдмiннiсть своєï доби вiд
попереднiх, але й намагалися окреслити сутнiсть тих сусп.-полiт.,
свiтоглядних i духов. змiн, безпосереднiми свiдками яких вони виступали.
Потужний масив саморефлексiй, вiдгомiн численних дискусiй, що проривався
на сторiнки тогочасних лiт. тв., є по сутi своєрiдним
поглядом iз середини, який дозволяє наблизитися до хронологiчно
вiддаленоï культ, лоби, вiдчути нервово напружене пульсування сусп.
думки, затамувати подих вiд передчуття несподiваних знахiдок i
вiдкриттiв. Слово «ренесанс» (renascita) ввiв до наук, обiгу
iтал. iсторик мист-ва Дж. Базарi («Життєпис найвизначнiших
живописцiв, скульпторiв та зодчих», 1567), Вiн використав ией
термiн для означення нов. фази в iсторiï малярства, шо воскресила
ант. норми прекрасного i знаменувала собою остаточне подолання кризових
явиш, характерних для попередньоï стадiï розвитку мист-ва
(стадiï суцiльного занепаду). Як термiн поняття
«ренесанс» фiгурує на тих сторiнках другого видання
«Загального словника» (1701) А.Фюретьєра, де йдеться про
iсторiю малярства. Розширенням семантичних меж термiну завдячуємо
авторовi Iсторiï математичних наук в Iталiï з часiв Ренесансу
(1838) Лiбрi, який уперше застосовує поняття renaissance для
характеристики духов. розвитку у певний хронологiчний перiод.
Чiткоï конкретизацiï, загал ьнокультурологiчноï
iнтерпретацiï термiн набуває 1855, коли виходить друком
«Вiдродження» Мiшле, де зроблено перший крок до
концептуального осмислення сутностi тих культуротвiрних процесiв, шо
розгорталися у Зх. вропi XIV XVI ст., i сформульовано провiднi мотиви
Ренесансу ствердження цiнностi земного буття, апологетика
iндивiдуалiзму, вiдкриття нов. уявлень про свiтобудову i мiсце людини в
нiй. Перша спроба комплексного наук, аналiзу проблем ренесансного
гуманiзму провiдноï iдеологiï доби була здiйснена 1859
Г.Фойгтом у монографiï Вiдродження класичноï древностi, або
Перше столiття гуманiзму. Що ж до славнозвiсного мiфу про В., нарiжнi
каменi якого закладалися ше самими гуманiстами, то його формуванню
значною мiрою сприяла фундаментальна праця швайцарського iсторика
культури Я.Буркхардта Культура Iталiï в епоху Вiдродження»
(1860). Ця кн. не тiльки створила, так би мовити, хрестоматiйний образ
Ренесансу (розквiт мистецтв оптимiстична тональнiсть сусп настроïв
культ античностi апологетика освiченостi та iндивiдуалiзму Вел.
географiчнi вiдкриття нова картина свiтоустрою свiтськiсть культури
обмирщення рел. свiдомостi нове розумiння земного призначення
особистостi), а й запустила надзвичай потужний механiзм наук,
полемiзування, покликаного, з од. боку, уточнити, скорегувати i
доповнити буркхардтiвську вiзiю В., заповнюючи тi бiлi плями», яких
чимало на створеному Буркхардтом полотнi, з iн. концептуально
переосмислити деякi з положень, обгрунтованих швайцарським вченим. Хвилi
дискусiй навколо проблематики Ренесансу, якi сколихнули iнтелектуальний
простiр гуманiтарних наук ше наприкiнцi XIX поч. XX ст. (Г.Тоде,
К.Бурдах, Л.Куражо, О.Ренаде, Е.Джудичи, Й.Гейзiнга та iн.), не
затихають протягом багатьох десятилiть, сприяючи кристалiзацiï
чiтких концепцiй. На сьогоднi остаточно зясованi соцiокульт. та
гносеологiчнi передумови Ренесансу, сутнiсний змiст та iст. перспектива
кардинальних змiн, шо вiдбувалися в європ. iнтелектуально-духов.
просторi за часiв В. Виникнення та стрiмкий розвиток ренесансних
тенденцiй безпосереднiм чином пов'язанi з зародженням
ранньокапiталiстичних вiдносин, шо прийшли на змiну феодалiзму, який вже
майже вичерпав власнi потенцiï. Розхитування усталених корпоративно-
станових кордонiв, напружено драм, зiткнення приватних, громадських, рел,-
конфесiйних та державних iнтересiв, стрiмкий розвiй мануфактури i мережi
нов. сусп. вiдносин, пожвавлення торгiвлi, а також iнтенсифiкацiя полiт,
життя все вiдкривало широкi обрiï перед енергiйним i активним
iндивiдуумом, що усвiдомлював i смiливо вiдстоював власне право на
iнiцiативу. Вiдбувалося пробудження самотностi духу (Г.В .Ф .Гегель), а
людська особистiсть, ïï внутр. свiт i багатоманiтнiсть
ïï зовн. проявiв постали рiвноцiнними об'єктами мист.
уваги. Долаючи iєрархiзм сер-вiч. мислення, згiдно з яким
благородство корелювалося зi знатним походженням, ренесанснi гуманiсти
обгрунтували принципово вiдмiнний погляд на природу шляхетностi й
висунули iдеал яскравоï, сильноï, гармонiйноï
особистостi, яка органiчно поєднує внугр. духов. красу,
вихованiсть, ерудицiю i етико- моральну досконалiсть. Такий тип людини,
що прийшов на змiну сер-вiч. iдеалам (святий, аскет- ченець, воïн-
лицар), був спроможний зiйти на пiдготовлений для нього п'єдестал
стати справжнiм вiнцем творiння». Суттєво трансформувалися i
уявлення про унiверсум. Сер-вiч. доктрина, шо спиралася на концепцiю
свiтобудови, сформульовану й обгрунтовану Августином Блаженним, почала
здавати своï позицiï пiд натиском гуманiстичноï
фiлософiï та природничих i точних наук, якi розвивалися надзвичайно
стрiмкими темпами. За словами тогочасного фiлософа П.Рамуса, впродовж
одного сторiччя суч. наука здiйснила бiльш грандiознi та успiшнi кроки,
нiж нашi предки протягом попереднiх чотирнадцяти вiкiв.
Птолемеïвська картина свiтоустрою (геоцентризм), освячена
авторитетом Арiстотеля i Кат. Церкви, не витримала конкуренцiï з
нов. уявленнями, якi репрезентувалися у космологiчних теорiях
М.Копернiка, Дж.Бруно, Г.Галiлея, i врештi-решт поступилася мiсцем
гелiоцентричнiй системi. Подорожi вiдважних мореплавцiв, найвiдомiшими з
яких були
X.Колумб, В. да Гама i Ф .Магеллан, привели ло Вел. географiчних
вiдкриттiв, вел. як за масштабнiстю, так i за iст.-культ, ролею. Цi
вiдкриття iстотно розширили обрiï вiдомого тогочасним
європейцям свiту i довели, шо Земля має форму кулi.
Руйнування ст. системи географiчних та космографiчних уявлень
супроводжувалося зростанням скептицизму i критицизму щодо теологiчних
догм, а також активiзацiєю єретичних рухiв, спрямованих
на реформування iнституту Римо-Кат. Церкви. Поширення вiльнодумства,
боротьба зi схоластикою, формування i розквiт гуманiстичноï
iдеологiï стимулювали секуляризацiю мист-ва та сприяли подоланню
духов, монополiï Кат. Церкви. У центрi нов. системи культ,
цiнностей було поставлено земне життя людини, величноï i
прекрасноï у своïй iндивiдуальностi. Кардинальнi змiни
спостерiгаються в усiх сферах життя Зх. вропи : утворюються
центраiiзованi най. держави, формуються i набувають високого статусу
най. мови: трактати «Роздуми у прозi про пар. мову (1525)
П.Бембо, Захист i уславлення франц. мови (1549) Ж. дюБелле.
«Захистпоезiï (1595) Ф.Сiднi та iн. вiдбувається
становлення нац. л-р, нац. за формою, за духом, за масштабнiстю. Для
абсолютноï бiльшостi ренесансних л-р Зх. та Центр. вропи
характернi спiльнi риси (культ античностi, орiєнтацiя на
зображення повноти земного життя, iнтерес до реальноï людини) i
близькi за iманентною сутнiстю принципи худож. мислення. Це
дозволяє вважати Ренесанс провiдним напрямом європ л-ри
XIV поч. XVII ст. Якщо для сер-вiч. творiнь, в худож. просторi яких
вiдбувалася спiритуалiзацiя прекрасного (В.Татаркевич) i
структурувалися основи психологiзму, провiдними способами худож.
вiдтворення дiйсностi виступали символ, алегорiя, знак, то ренесанснi
митцi, змальовуючи реальний свiт як самоиiнний. оригiнальним чином
поєднували реалiст., життєво-правдиве та мiфол.. мiстичне
в єдину цiлiснiсть (М.Iгнатенко), яка поставала i органiчно-
гармонiйною, i, водночас, сповненою внутр. дiалогiзму. Адекватне
розумiння специфiки худож. мислення В., яке визначає характер
образотворчостi (на реальне падає вiдблиск iдеального, а
iдеальне нiби набуває реального буття Д.Наливайко), не можливе
без урахування концептуальноï сутностi таких принципово важливих
для ренесансного мислєннєво-психол. континууму моментiв
як роля античностi та Сер-вiччя. Втiм, суч. лiт-знавство
орiєнтується не так на пошук однозначноï вiдповiдi
на це по сутi риторичне запитання, як на з'ясування характеру
засвоєння ант. i сер-вiч. складникiв культурою В., на вивчення
механiзмiв реалiзацiï генетичного резонансу в процесi
культуротворення. У дослiдженнях В.Ругтенбурга. Б.Пурiшева.
А.Горфункеля, К.Шаховоï, Л.Наливайка. М.Баткiна та iн.
переконливо продемонстровано потужнi культуротвiрнi потенцiï
ренесансноï орiєнтацiï на античнiсть, виявлено й
проаналiзовано тi евристичнi зрушення, шо вiдбулися у семантичному
арсеналi культури Новочасся завдяки вiдродженню ант. топiки, У працях
О.Лосева. С.Авєрiнцева, С.Стама. I.Ельфонда, М.Iгнатенка та iн.
зясовується генезисна спорiдненiсть Ренесансу та Сер-вiччя на
рiвнi худож. мислення. визначається характер впливу христ,
традицiï, нацiональноï готики, фольклору на культ,
парадигму В. Ренесанс цей найпарадоксальнiший у свiт, iсторiï
тип культ, процесу надає греко-рим. древностi високого культ,
статусу, оновлює ïï здобутками Сер-вiччя, здiйснюючи
при цьому надзвичайно потужний ривок уперед, зберiгаючи культурну
орiєнтацiю назад (М.Петров). Структурування чiтких уявлень про
В. не можливе без зясування спiввiдношення таких понять, як гуманiзм
та «Реформацiя», визначення хронологiчних та географiчних
меж Ренесансу, аналiзу проблем типологiï та своєрiдностi
нац. ренесансiв. Наголошуючи на неправомiрностi ототожнення гуманiзму
(i ширше Ренесансу) та Реформацiï i пiддаючи критицi прагнення
деяких вчених проголосити процес контрреформацiï «катол.
Вiдродженням (Дж.Тоффанiн), прибiчники клас, концепцiï В.
(В.Руттенбург, Горфункель. I.Черняк, Наливайко) переконливо
демонструють, шо попри спiльнiсть тих онтологiчних i до певноï
мiри гносеологiчних передумов, шо спричинили В. i Реформацiю, цi
явиша мали принципово вiдмiнну природу, характер розвитку й iст.-
культ, наслiдки. Гуманiзм iдеологiчна домiнанта В. проголосив
антропоцентризм, свободу мислення, звiльнення людини вiд диктату
церк. догматизму своïми провiдними засадами. Як рання форма нов.
свiтогляду, гуманiзм дiйсно був одним з чинникiв, шо сприяли
розгортанню Реформацiï рел. руху, опозицiйного Римо-Кат. Церквi.
Втiм, навiть тодi, коли гуманiзм звертався до осмислення рел.
проблематики, вiн мав пiдкреслено свiтський характер, в той час як
Реформацiя, залишалася рухом суто рел. Цей контраст
простежується в культурi Iталiï, хоч i тут гуманiстичний
рух не був однорiдним i пройшов декiлька етапiв iст. розвитку
(Треченто, Зрiле чи Високе В., кризова фаза Чинквеченто). Гуманiзм не
можна забарвлювати нi у антихрист., нi у прокат, тон: як iдеологiя,
серцевиною якоï є антропоцентризм i учення про свободу
волi, вiн хоч i розглядав людину поза теологiчною схемою буття, втiм
не ставив пiд сумнiв концепт вiри i не заперечував христ. догматику.
Особливе мiсце посiдає проблема христ. етики у т.зв. христ.
гуманiзмi: Еразм з Роттердаму (псевдонiм Герта Гертсена), Т.М ор,
ґ.Бюде, Лефевр д'Етапль, який, не подiляючи нi догматично-
формального (ревнi католики), нi мiстико- афектацiйного (ревнi
протестанти) розумiння релiгiйностi, залишався при цьому, за влучним
виразом франц. дослiдницi М. де ля Гарандерi, своєрiдним
гуманiстичним християнством. Отже, i Реформацiя, i контрреформацiя
були своєрiдними рел. реакцiями на гуманiстичне вiльнодумство,
хоча шляхи розвитку гуманiзму у XVI ст., особливо у Францiï,
Нiмеччинi та Нiдерландах, виявились рiзноспрямованими i специфiчними.
Питання про хронологiчнi та географiчнi межi лоби В., як i проблема
типологiï та своєрiдностi наïi. рєнесансiв,
залишаються обєктом наук, дискусiй. Полемiзуючи iз концепцiями
«медiєвiзацiï та «готизацiï В. (Е.Жильсон,
Й.Гейзiнга, Г.Вейзе, А.Гаузер та iн.), суч. науковцi наголошують на
необхiдностi суворого дотримання принципу iсторизму та чiткого
усвiдомлення нетотожностi понять Ренесанс (як доба), ренесанс (як
лiт. напрям) та «ренесансний стиль л-р. та мист-ва. Хронологiчнi
межi функцiонування згаданих понять не збiгаються, i iгнорування
цього факту ймовiрно i виступає однiєю з гносеологiчних
передумов виникнення теорiй, якi безмежно розсувають часопросторовi
кордони доби В. або ж ототожнюють пiзнiй ренесанс iз
маньєризмом чи раннiм б арок о Прибiчники клас, концепцiï
В. вважають, шо Ренесанс мав мiсце виключно в Зх. i Центр. вропi (в
Iталiï XIV XVI ст.. в iн. най. культурах II пол. XV поч. XVII
ст.). Втiм, у лiт-знавствi 60-х рр. було висунуто гiпотезу, яка
згодом набула популярностi i структурувалася в теорiю всесвiтнього
В.» (акад. М.Конрад). Ïï сутнiсть в тому, шо Ренесанс
репрезентується як явише дискретне, яке наче хвиля прокотилося
потужнiм потоком зi Сх. на Зх., вiд Китаю (VIII ст.) до Англiï
(XVI ст.) i спричинило однотипнi явища в культурах сх. та зх.
краïн. При такiй iнтерпретацiï iст.-культ. етап, який
зветься добою В., постає як закономiрна i неминуча фаза iст.
розвитку будь- якого народу, котрий мав довготривале, безперервне i
сповнене визначного культ, змiсту життя. Iдея «Ренесансу без
берегiв мала вельми широкий резонанс: започаткований Конрадом нетрад.
пiдхiд до розумiння В. призвiв до параду ренесансiв тобто спричинив
появу i стимулював розробку концепцiй, якi обгрунтовують
правомiрнiсть розгляду автохтонних i вiдображених (вторинних)
ренесансiв: кит. (Конрад, Б.Вахтiн, О.Фiшман,
Л.Позднєєва), кор. (А.Тен), iрано-тадж. (I.Брагинський,
В.Нiкiтiна), iнд. (.Чєлишев,
Y.Рабинович), тур. (Р.Моллов, I.Боролiна), вiрм. (В.Чалоян), азерб.
(А.Гаджиєв), груз. (В.Чантурiя, Ш.Хiдашелi, I.Кенчошвiлi,
Н.Натадзе, Е.Хiнтiбiдзе). Науковцi, шо стоять на позицiях клас,
концепцiï В. i не погоджуються з теорiєю всесвiтнього В.,
єдинi у визнаннi правомiрностi виокремлення таких най. моделей
ренесансного типу культури, як iтал. (Х^-ХУI ст.), нiм. (кiн. Х)-ХУI
ст.), нiдерландська (XVI ст.), франц. (2-а пол. Х^Х/I ст.), англ.
(кiн. XV поч. XVII ст.), iсп. (остання чверть XV 1-а пол. XVII ст.),
далматинсько- дубровицька (кiнець XV-XVI ст.), чес. (XV-XVI ст.),
поль. (XV-XVI ст.). В Iталiï, яка є колискою гуманiзму,
ренесанснi тенденцiï виникли на межi XIII XIV ст. (Данте). Етапи
розвитку iтал. л-ри В. повязанi з розгортанням гуманiстичного руху. У
жанр, системi iтал. В iд родж ення чiльне мiсце посiдають новела
(Дж.Боккаччо. Дж.Ф.Страпарола, Л. да Порто, М.Банделло, Чинтiо),
лiрика (сонети Петрарки), поема (Боккаччо, Л.Пульчi. М.М.Боярдо.
А.Арiосто, Т.Тассо). роман (психол. Елегiя Мадонни Фьяметти Боккаччо,
пасторальний Аркадiя» Я.Саннадзаро), дiалог (Л.Брунi,
П.Браччолiнi, Валла, К.Ландiно, К.Салютатi), трактат (Пiко делла
Мiрандола. А.Полiииано, Макiавеллi). Становлення ренесансного типу
культури у Францiï проходило пiд впливом як iдей iтал.
гуманiстiв, знайомство з якими вiдбувається вже наприкiнцi XIV
ст., так i галльськоï традицiï вiльнодумства. Активiзацiя
гуманiстичного руху припадає на XVI ст. i повязана з дiяльнiстю
таких майстрiв слова, як Г.Бюде, К.Маро, Маргарита Наваррська, Ф .
Рабле, Агрiппа д'Обiньє. М.Монтень та поети Плеяди, очолюванi
П.Ронсаром та Ж. дю Белле. Франц. л-ра останньоï чвертi XVI ст.
позначена зростанням скептицизму шодо гуманiстичноï вiри у
необмеженi можливостi iндивiдуума знайшло втiлення в есеïстичних
Дослiдах (1580-1588) Монтеня. Розквiт ренесансноï л-ри у
Нiмеччинi та Нiдерландах вiдбувається в атмосферi зростання
реформацiйних настроïв, що зумовило домiнування крит.-сатир.
тенденцiй в творчостi Ульрiха фон Гуттена, С.Бранта, Г.Сакса, Еразма
з Ротердаму. Найвизначнiшими нiм. тв. цiєï доби вважають
оригiнальну памятку гуманiстичного письменства Листи темних людей (1515-
1517). Цiкаву книжку про Тiля Ейленшпiгеля» (1516) анонiмного
автора, публiцистику М.Лютера i Т.Мюниера. Шодо твор. здобуткiв двох
останнiх, якi були активними дiячами Реформацiйного руху, то ïх
доцiльнiше спiввiдносити з т.зв. л-рою Реформацiï (а не
Ренесансу). Яскравою самобутнiстю i оригiнальнiстю позначена англ.
модель В. Першi паростки ренесансних тенденцiй зявилися ше за часiв
Дж.Чосера (1340-1400), однак подальше ïх зростання було
настiльки уповiльненим, шо остаточне становлення ренесансного типу
культури вiдбулося тут лише у XVI ст., тобто розквiт англ. В.
хронологiчно майже збiгався з поч. i успiшним завершенням
тюдорiвськоï Реформацiï. Це накладало вiдбиток i на
характер англ. гуманiзму, шо вiдзначався жвавим iнтересом до
свiтськоï теологiï та христ. етики, i на ставлення
англiйцiв ло iнокульт.. духов. надбань, яке вiдзначалося морально-
етич. критицизмом й упередженiстю i незрiдка супроводжувалося
бажанням кинути виклик ант. чи тогочасному континентальному зразковi.
Жанр, палiтра виявляється навдивовижу барвистою: iнтенсивний
розвиток проз, жанрiв роману (Дж.Гаскойнь. Дж.Лiлi, Ф.Сiднi, Т.Лодж,
Р.Грiн, Т.Неш, Т.Делонi). новели (В.Пейнтер, Дж.Фентон, Дж.Петтi),
трактату (Т.Елiот, Р.Ешем. Р.Рекорд, Ф.Бекон), памфлету (Дж.Нокс.
Дж.Ейлмер, Грiн, Неш, Т.Деккер), хронiки (Р.Голiншед. Дж.Спiд,
Дж.Стау), лiтературноï бiографiï (Дж.Бейл, Дж.Кавендiш,
В.Ропер, Ф.ґревiлль) супроводжується блискучим розвоєм
лiрики (Е.Спенсер, Сiднi. Шекспiр, Дж.Донн) та безпрецедентним
розквiтом драм атургiï (К.Марло, Шекспiр, Б.Джонсон). У митцiв,
шо репрезентують пiзню фазу англ. В. (Шекспiр, Т.Гейвуд, Дж.Вебстер,
Додж. Донн та iн.) вiдчутною є стильова полiфонiя. що зумовлено
поєднанням характерних рис Ренесансу, маньєризму i
раннього бароко. Англ. авторам вдалося максимально точно й майстерно
передати «зворотний бiк ренесансного титанiзму» i траг.
присмак розчарувань у iдеалах високого В., якi були проголошенi та
оспiванi ïх континентальними ст. сучасниками. В Iспанiï та
Португалiï, якi завдяки iнтенсивнiй колонiзаторськiй полiтицi та
успiхам мореплавцiв стали у XV-XV1 ст. своєрiдним
«перехрестям трьох культур', формування ренесансних тенденцiй
вiдбувалося у специфiчних умовах (iсп абсолютизм, колонiальна
експансiя. Реконкiста, iнквiзицiя, iдеологiчнi переслiдування
iнакомислячих). Репрезентативними жанрами iсп. В. були лицарський,
шахрайськай (пiкарескний) та пасторальний романи (вiдповiдно,
анонiмний «Амалис Галльський (1508), анонiмний Життя Ласарiльо з
Тормеса (1554), Дiана (1558) X. де Монтемайора, героïчна драма,
комедiя плаща та шпаги (Л. де Вега). Шедевром є роман Дон Кiхот
(1605-1615) М. де Сервантеса, який вiдзначається глибинним
фiлос. змiстом, жанр, новаторством, синтезом ренесансних i барокових
тенденцiй. Розвиток ренесансноï культури у зх-слов'ян. i пд-слов
ян. свiтi пов'язаний з твор. i громадською дiяльнiстю таких
особистостей як Я.Гус, Я.Благослов. Я.А.Коменський (Чехiя). М.Рей. Я
Кохановський. Ш.Шимонович (Польша). М.Марулич. Ш.Менчетич, Д.Држич.
П.Зоранич. Марiо Каботi (Далмацiя i Дубровник). Духов, розвиток сх-
словян. народiв у XV-XVI ст. абсолютною бiльшiстю науковцiв
спiввiдноситься iз cep-вiч. типом культури. Втiм, iснує
декiлька взасмовиключних концепцiй так званого «рос.
Ренесансу», який на думку деяких вчених вiдбувався у XVI ст.
(А.Боголюбов), iн. у XVII- XVIII ст. (I.Йоффе). чи. навiть, у 1-й
третинi XIX ст. (М Бердяев. В.Кожинов). В цiлому ж ця проблема
залишається однiєю з найдискусiйнiших у
ренесансознавствi. Об'єктом наук, дискусiй стали теорiï
бiлор. (С.Подокшин) та укр. В. (В.Яременко. В.Iсiченко,
Z.Паславський), в процесi полемiки з якими викристалiзувалася доволi
чiтка i аргументована копцегшiя. Згiдно з нею в укр. та бiлор. л-рах
XVI-XVII ст., якi в основному зберiгали сер-вiч. структуру, мали
мiсце ренесанснi тенденцiï, що проникали завдяки активним
безпосереднiм контактам сх-словян. свiту iз Зх. (навчання молодi в
ун-тах, розповсюдження друкованоï продукцiï, дiяльнiсть
поль. унiатiв). У лат-мов. л-рi Галичини (Павло Русин.
С.Орiховський), у киïв, поетиках ХУII-ХУШ ст.. в полемiчнiй л-рi
кiн. XVI ст. поч. XVII ст. (Христофор Фiлалет, Стефан Зизанiй,
Z.Вишенський) вiдчувається знайомство з iдеями зх-європ.
гуманiстiв. Бiльшiсть суч. науковцiв (В.Крекотень. Наливайко,
О.Мильников, О.Циганок та iн.), єдинi в думцi, шо наявнiсть
ренесансних первнiв, рис i тенденцiй у культ, процесi, який
розгортався на теренах Украïни, не є достатньою пiдставою
для висновкiв про iснування розвиненоï ренесансноï культури
на укр. грунтi. Втiм, тенденцiя безсистемного i довiльного
використання поняття Ренесанс у контекстi вивчення сер-вiч. культури
краïн Сх. та сх- слов'ян. свiту XVIII-XIX ст. залишається
вiдчутною, це надає особливоï актуальностi тим
дослiдженням, шо орiєнтованi на розробку ренесансологiчноï
проблематики i нацiленi на конструювання абстрактно-теор. моделi В.
Однiєю з вдалих спроб концептуального осмислення ренесансного
типу культури е робота М.Петрова Проблема Вiдродження у
совєтськiй науцi». Дискусiйнi питання регiональних
ренесансiв» (1989). У цьому дослiдження виокремлено й всебiчно
охарактеризовано тi Провiднi риси культ, розвитку, якi в цiлокупностi
й системнiй єдностi, забезпечують можливiсть виникнення на
теренах тiєï чи iн. культури такого явиша як Ренесанс.
Згiдно з концепцiєю Петрова iнварiантними ознаками В. є:
розквiт культури, шо зумовлений надмiром енергетичного потенцiалу
духовностi нацiï на певному етапi ïï розвитку,
наявнiсть перевороту у культ, розвоï (тобто такого зламу або
зрушення, шо спричинило появу i оформлення якiсно нов. типу
культури), перехiднiсть (або межовий характер, який передбачає
одночасну присутнiсть нов. i ст., поступове зародження одних культ,
первнiв i вiдмирання iн ), радикальне оновлення культури в процесi
масштабноï рецепцiï давн. традицiй (рецепцiï, яка
передбачає не тiльки вiдтворення й культивацiю древностi, а й
перетворення ïï на чинник, що стимулює рiшучий вiдхiд
вiд сер- вiч. традицiйностi й рух у напрямку Новочасся). Здiйснене
суч. наукою з'ясування основ теорiï Ренесансу має стати
надзвичайно важливим кроком на шляху створення заг. типологiï
нац. ренесансiв та структурування органiчноï i цiлiсноï
концепцiï В., яка синтезувала б iнтелектуальний досвiд,
накопичений багатьма поколiннями ренесансознавцiв. Наталя Торкут