Вимисел

ВИМИСЕЛ (худ. вимисел) теор. категорiя, що складалася iст. i
зазнає суттєвих змiн в процесi розвитку мист-ва рiзних епох.
У найширшому розумiннi слова ця категорiя являє собою вiльне
розкриття твор. лумки МИТ11Я, все те, шо уявлене автором i є
результатом його твор. фантазiï. Т. ч., робота уяви є психол.
пiдставою для В., який, залежно вiд рiзних пiдходiв до розкриття його
заг. значення i мiсця в л-рi та мист-вi. має два рiвнi: В. як
життя та В. як фантастика». Якщо для першого рiвня характерне
вiдображення реальностi життя, прихильнiсть до нього автор, думки, то
для другого, шо з'явився значно пiзнiше, навпаки, звiльнення В. вiд
реалiй життя, вiльний полiт твор. фантазiï. Однак для обох рiвнiв
характерний пiдхiд до В. як необхiдноï обставини створення дiйсно
худож, твору. Худож. В. це передусiм В. образний. У представникiв рiзних
твор. напрямiв iдейне звучання того чи iн. образу може бути зовсiм
вiдмiнним (напр., образ Б.Хмельницького у Н.Рибака. Загребельного i у
Г.Сєнкевича, П.Кулiша; образ Пугачова у О.Пушкiна, В,Шишкова i у
гр. Г.Салiаса). В. зумовлений свiтоглядом письменника, його
життєвою позицiєю. Вiн повязаний з поняттям артефакту, з
процесом творiння, а не простого вiдображення життя. В. є
структурною основою мист-ва, необхiдною умовою, при якiй воно
виникає i розвивається. Митець намагається створити
свiт таким, яким вiн його бачить, в багатьох випадках iдучи шляхом його
iдеалiзацiï. Ще в ант. часи митцi не виходили за межi красивого в
буденнiй природi, полiпшували людську натуру. Iдеалiзацiя свiту в
людськiй уявi вбачається i у рiзних фольклор, жанрах, якi можуть
бути з настановою на В. чи без неï. Така настанова яскраво
проявляється в казцi. Але В. завжди обмежений там, де є
певна традицiя. Проблема вiдношення худож. образу до вiдтвореноï
реальностi вперше постає в Давн. Грецiï. За словами
Г.Е.Лессiнга, ст-давнi греки вважали остаточною метою мист-ва, на
вiдмiну вiд науки, не iстину, а утiху, тому в них навiть мист-ва
пiдлягали громадським законам. Але прив'язанiсть ïх до реального
життя, обовязковiсть правди i виразностi в мист-вi вплинули на
зародження теорiï «наслiдування природи», згiдно з якою
вже самий факт правдоподiбного вiдображення дiйсностi є важливим
естет, досягненням (Платон, Арiстотель, Демокрiт). Арiстотелевi належить
теза про те, шо мист-во як особливий вид творчостi може вiдтворювати не
тiльки те, шо було чи є. але й iмовiрне в життi. Наслiдування, з
якого бере поч. мист-во. є нахилом, притаманним людинi, як i iн.
живим iстотам, але розвинутим в нiй значно бiльшою мiрою. Т. ч..
Арiстотель одним з перших в iсторiï звертає увагу на природу
мист-ва. рiвень мислення людини. Саме завдяки неадекватностi дiйсностi,
багато в чому залежноï вiд об'єктивних законiв та мист-ва. в
якому, завдяки привнесенiй автор, суб'єктивностi. дiйснiсть може
бути зображено не тiльки такою, якою вона є, але й крашою або
гiршою, i виникає В. Протягом столiть мист-во сприймалося багатьма
авторами як вiдтворення реальноï дiйсностi, а про створення ним
неймовiрного, заснованого на вiльнiй фантазiï автора свiту йшлося
тiльки у зв'язку з натяком на важливi повчальнi сторони дiйсностi,
прихованою метою вираження правди. Значну ролю також видiгравала
традицiйнiсть форм, сюжетiв, як напр., в добу Сер.-вiччя при створеннi
лицарських романiв та поем. Давня iдея переваги реальностi перед
суб'єктивнiстю, уявою, до вiдкритого вiдбиття якоï у мист-вi
сусп-во довгий час ше не було психол. готовим, знаходила вiдгук у
трактатах Леонардо да Вiнчi, А.Дюрера, Ж.А.Ватто, якоюсь мiрою у
Д.Дiдро, Лессiнга та багатьох iн. митцiв. Широко вiдображена вона в
класицизмi, реалiзм i i особливо в натуралiзмi (теорiю наслiдування
природи часто називають «первiсним натуралiзмом»). У
класицизмi, теоретиком якого був франц. поет Н.Буало. ия iдея виражалась
в єдностi мiсця, часу i дiï в худож, тв., суворому слiдуваннi
певним жанрам, придiленнi особливоï уваги правдоподiбностi, яка
була протиставлена правдi. Значнi вiдмiнностi у ставленнi до худож. В.
iснують мiж романтизмом та реалiзмом як двома рiзними, але
взаємодiючими худож. системами. У сферi естетики романтики
протиставили класицистичному » наслiдуванню природи» твор.
активнiсть митця, який намагається перетворити реальний свiт.
Митець створює свiй свiт, красивiший i реальнiший за свiт дiйсний.
Романтики захишали твор. свободу митця, його фантазiï, тяжiли до
фантастики, гротеску, демонстративноï умовностi форми, тобто до В.
другого рiвня, а також боролися за широку iст. основу для поезiï. У
звязку з цим дуже характерним є iнтерес до фольклору (в Нiмеччинi
зб. нар. пiсень, видана
A. фон Арнiмомта К.Брентано, нар. казки, виданi братами Грiмм). Для
романтикiв краса мист-ва не у створеннi типового (як для трад.
реалiстiв), а у створеннi нов., незвичайного. Зовсiм iн. пiдхiд до
розумiння В. знаходимо в реалiзмi. М.Чернишевський писав про мист-во
як про «пiдручник життя», «суррогат» дiйсностi,
а
B.Тургенев наполягав на тому, шоб художник завжди лишався вiрним
правлi, бачив найвище шастя у вiдображеннi iстини, реальностi життя.
Тобто, в реалiст, тв. факти життя лежать в основi
C. Вiн виявляється в тiсному зв'язку з типiзацiєю в
зображеннi рiзних явищ, людських характерiв ïх узагальненням,
знаходженням якоïсь окр. риси чи характерного моменту, який би
найяскравiше пiдкреслював те бiльш широке явище чи психол. тип, про
який iдеться у тв. (напр., купiвля мертвих душ в поемi М.Гоголя
«Мертвi душi»). Худож. В. в реалiст, тв. служить правдi i
виступає поруч з поняттям «iст. правди». Хоча iнодi
(особливо в л-рi т. зв. соц iал iсти чного реалiзму) iст. факти
можуть виявлятися хибними (напр., в укр. л-рi в п'єсах
О.Корнiйчука Загибель ескадри, В степах Украïни», в рос.
л-рi в романах О.Фадеева Молода гвардiя», П.Павленка
«Щастя»). В цьому випадку неправда офiцiйно
видається за правду i служить для досягнення певноï
полiт, мети. Натуралiсти (Е.Золя, бр. Гонкури, М.Успенський.
Г.Запольська, та iн.) взагалi вiдмовлялися вiд В., прагнучи до
точноï документованостi лiт. твору i вважаючи, шо вел. мист-во
повинно бути наук, i безособовим» (Г.Флобер). Пiдхiд
модернiстiв до В. був зовсiм iнакшим. Л- ра i мист-во модернiзму
пiшли далi вiд романтикiв шляхом звiльнення В. вiд реалiй життя. В
ïх тв. вiн є наслiдком мислення про цей свiт (за
висловленням П.Пiкассо), вiльний полiт фантазiï. Разом з тим,
вiн серйозно вiдрiзняється вiд н аук ов оï фантастики
Напр., романи Ж .Верна, Г.Дж.Веллза, якi. хоч i змальовували такi
явиша, якi здавалися надзвичайними i яких в реальностi не було
(елемент надзвичайностi, дивовижностi, певною мiрою понадприродностi
мас вирiшальне значення для визначення фант, тв.), але всi цi явища
в принципi могли б бути в реальностi (багато з них вже дiйсно
iснує), науково вони виправданi. Модернiсти ж намагалися
створити нову реальнiсть, новi мiфи, не перетворювати дiйснiсть, але
створювати власну. Прикладами можуть слугувати картини А.Матiсса,
П.Пiкассо, К.Малевича та iн. малярiв, проз тв. В.Брюсова, М.Кузмiна
та iн. письменникiв. За словами О.Вайлда, мист-во дзеркало, що
вiдображає того, хто в нього дивиться, але зовсiм не життя.
Якшо. напр. М.Прiшвiн ототожнював казку з реальнiстю, а В. з
правдою, писав про виховну роль мист-ва, то Вайлд, навпаки,
зосереджував увагу на некорисностi мист-ва та виступав проти культу
фактiв». Повнiстю вiдходить вiд цього культу i широко
розповсюджений у 80-i на поч. 90-х рр. XX ст. в багатьох
краïнах свiту жанр фентезi (У.Толкiєн, С.Кiнгта iн.), що
являє собою повнiстю звiльнену вiд реальностi, комплексу
правдоподiбнiстi, фантастику, бiльш схожу на вел. лiт, казку. Хоча
В. у фентезi повязаний з мiфологiєю, рiзними фольклор,
сюжетами, але цей звязок є лише поштовхом до В. другого рiвня
i майже не обмежений трад. формами. Взагалi, придивившись до
рiзноманiтних напрямiв, течiй в малярствi, л-рi нашого столiття (iм
п р е сiон iзм , естетизм, н еором ан т и зм , iмаж изм , iм аж
инiзм , акм еïзм , ф ут ури зм , ек сп ресiон iзм ,
екзистенцiалiзм, поп-арт, соц-арт та iн.), можна з впевненiстю
сказати, що XX ст. перiод розквiту рiзних форм худож. В. В цей час
зростає також iнтерес до психол. сутi В., про що писали
З.Фройд, К.Юнг та деякi iн. вченi. Культури Сх. або Африки й деяких
iн. регiонiв, в яких нiколи не вимагалося такого естет. критерiю, як
мiмесис, подають численнi зразки вiльного фантазуванння, тут В.
грає набагато конструктивнiшу роль, нiж в європ. культ,
регiонi. Ю р iй Тксiчов