Життєвий шлях письменника: Борис Грiнченко

Борис Грiнченко визначний поет, прозаïк, драматург, перекладач,
лiтературний критик, мовознавець, фольклорист i етнограф, педагог,
публiцист, органiзатор видавничоï справи, бiблiограф, громадський i
полiтичний дiяч. Життєва й творча доля Грiнченка це важкий шлях
украïнського iнтелiгента, його невтомна творча й громадсько-
просвiтницька дiяльнiсть. Вiн зазнавав переслiдувань та увязнень,
постiйно перебував пiд наглядом жандармiв. Становлення його як
письменника й громадянина вiдбувалося наприкiнцi XIX ст., у найглухiшу
пору суспiльного життя Украïни. То був час жорстокого придушення
будь-якого нацiонального самоствердження, час тотального витравлення
всього украïнського починаючи з iдеï й закiнчуючи словом. I
ось у цю прокляту пору Грiнченко став одним iз небагатьох пробуджувачiв
нацiональноï свiдомостi, справжнiх будiвничих нацiональноï
iдеï, iстинних патрiотiв Украïни. Дуже влучно сказав про Грiн-
ченка письменник М. Чернявський: Вiн бiльше працював, нiж жив.
Борис Дмитрович Грiнченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторi Вiльховий
Яр на Харкiвщинi (нинi Сумська область) у небагатiй дворянськiй родинi.
Мати виховувалася в росiйськiй сiмï полковника царськоï
армiï, тому зовсiм не знала украïнськоï, проте почала
читати нею, коли побачили свiт першi лiтературнi працi сина.
Тринадцятирiчний Борис Грiнченко в батьковiй скринi випадково знайшов
Кобзаря. Вiдтодi поезiя Тараса Шевченка зачарувала хлопця й стала для
нього особистим Євангелiєм. Вiн почав писати
украïнською. Цiкаво, що бабуся по батьковi доводилася двоюрiдною
сестрою Г. Квiтцi-Основяненковi. У маєтку родини Грiнченкiв часто
збиралися освiченi люди, гостював тут вiдомий байкар Петро Гулак-
Артемовський.
Протягом 18741879 рр. хлопець навчався в Харкiвськiй реальнiй школi. Цей
престижний на той час навчальний заклад давав ґрунтовнi знання й
вiдкривав перспективу для навчання в унiверситетi. Однак з пятого класу
Бориса виключили й увязнили через звязки з пiдпiльною народницькою
органiзацiєю. Полiцiя затримала Грiнченка, коли вiн iшов на
заняття; у його портфелi знайшли виданi в Женевi М. Драгомановим
забороненi брошури Як наша земля стала не наша, Про багатство i бiднiсть
та iн. Харкiвський губернатор зробив усе для того, аби змусити батька
зненавидiти сина: вiн дорiкав Дмитровi Грiнченку, що син дворянина
поширює крамолу в суспiльствi.
Батько, який дуже пишався своïм благородним походженням, приходив
до увязненого сина й вимагав вiд нього назвати iмена спiльникiв, бив
його, не давав води, переводив у найгiршi камери, а в сильнi морози
наказував робити в них протяги. Борис Грiнченко зiзнався лише тодi, коли
довiдався, що його iдейнi побратими вже виïхали з краïни.
Внаслiдок тортур i нелюдських умов перебування у вязницi Грiнченко
захворiв на туберкульоз.
Пiсля двомiсячного увязнення Борис працював дрiбним канцеляристом
Харкiвськоï казенноï палати. Склавши екстерном iспити при
Харкiвському унiверситетi на народного вчителя, у 18811894 рр. працював
за фахом на Харкiвщинi, Сумщинi, Катеринославщинi.
Борис Грiнченко. 1879 р.
У цi роки Борис Дмитрович уславився своєю педагогiчною дiяльнiстю:
уклав для дiтей читанку Од снiгу до снiгу, захищав iдею навчання дiтей
рiдною (украïнською) мовою. На лiтнiх учительських курсах у
Змiєвi, що на Харкiвщинi, вiн виступив з палкою промовою, яку
взято за основу статтi Якоï нам треба школи. До речi, на тих
змiïвських курсах Грiнченко познайомився з молодою вчителькою
Марiєю Миколаïвною Глади-лiною. Ця зустрiч у його життi була,
напевно, найсвiтлiшою. Щирi задушевнi розмови, спiльнi iнтереси,
листування зблизило молодих людей так, що вони називали одне одного лише
по-родинному: сестро Марусю, брате Борисе. На початку 1884 р. Борис
одружується з Марiєю, яка стала йому вiрним другом i
соратником у всiх справах, а згодом письменницею та перекладачем,
вiдомою пiд псевдонiмом Марiя Загiрня.
Вiд 1881 р. Б. Грiнченко поєднує педагогiчну дiяльнiсть iз
письменницькою творчiстю. Пiд власним прiзвищем i пiд рiзними
псевдонiмами (П. Вартовий, Iван Перекотиполе, Василь Чайченко, Б.
Вiльхiвський) вiн систематично друкується в перiодичних виданнях,
найчастiше галицьких, бо в пiдросiйськiй Украïнi слово
украïнське було заборонене. У 1880-х на початку 1890-х рокiв
виходять друком його поетичнi збiрки Пiснi Василя Чайченка, Пiд
сiльською стрiхою, Пiд хмарним небом, Пiснi та думи , Хвилини. Як i
Панас Мирний , Нечуй-Левицький, Франко, Грiнченко займався художньою
творчiстю тiльки ввечерi пiсля роботи. У 1887 р. молоде подружжя
Грiнченкiв переïздить до с. Олексiïвки на Луганщинi. Вiдома
освiтня дiячка, письменниця, украïнська патрiотка Христи-на
Алчевська вiдкрила тут народну школу в маєтку свого чоловiка. Вона
була незадоволена тогочасним навчальним процесом i розшукувала справжнiх
ентузiастiв освiти, тому й запросила Грiнченка як авторитетного
педагога. За короткий час ця школа стала найкращою в повiтi. Тут
Грiнченко проявив себе як учитель-новатор, досвiд якого i до наших днiв
не втратив своєï актуальностi. Ним написано майже двiстi
художнiх творiв. У цей час Грiнченковi з огляду на його педагогiчнi
досягнення запропонували вступити до Захiдноєвропейськоï лiги
вчителiв. Борис Дмитрович погодився, але якщо буде представляти в нiй не
Росiю, а Украïну. Пiсля такоï заяви його кандидатура була
вiдхилена.
У 1894 р. Б. Грiнченко переïхав до Чернiгова, тут вiн почав
працювати в губернському земствi, займався упорядкуванням музею
украïнських старожитностей. Органiзував видання дешевих книжок для
народу украïнською мовою (Про грiм та блискавку, Велика пустиня
Сахара, Жанна дАрк, життєписи I. Котляревського, Є.
Гребiнки, Г. Квiтки-Основяненка та iн.). Цi книжечки, що сiяли серед
простих людей просвiту й пробуджували нацiональну самосвiдомiсть,
видавалися багатотисячними накладами, i це в умовах офiцiйноï
заборони украïнського слова.
Проте головним захопленням Грiнченка залишається творчiсть. Митець
пробує своï сили в рiзних жанрах: пише повiстеву дилогiю
Серед темноï ночi i Пiд тихими вербами, публiкує пєси
Яснi зорi, Нахмарило, Степовий гiсть, Серед бурi, зявляються його
науковi працi, зокрема Етнографiчнi матерiали, зiбранi в Чернiгiвськiй i
сусiднiх
з нею губернiях у трьох томах (1400 сторiнок!), З уст народу i
Лiтература украïнського фольклору. Щоб прилучати спiввiтчизникiв до
свiтовоï лiтератури, письменник багато перекладає.
За участь в украïнському русi письменника звiльняють iз
чернiгiвського земства. Родина опиняється без засобiв до
iснування. Однак несподiвано зявляється нова, нарештi цiкава
робота. Редакцiя журналу Киевская старина запропонувала письменниковi
взятися за пiдготовку видання словника украïнськоï мови. У
1902 р. Грiнченки оселилися в Києвi.
Хоча частина словника вже була зiбрана, але весь тягар пiдготовки
видання лiг на плечi Бориса й Марiï Грiнченкiв. Незабаром ця
титанiчна праця увiнчалася успiхом. У 19071909 рр. Словарь
украïнськоï мови вийшов у свiт. Чотиритомне видання мiстить 68
тисяч слiв iз народноï й писемноï мови. Словник був
удостоєний Росiйською iмператорською академiєю наук
другоï премiï iменi Миколи Костомарова. Досi вiн
залишається авторитетним, найбагатшим джерелом живоï
народноï мови (у 1996 р. пiсля багаторiчноï заборони словник
було перевидано).
У Києвi Б. Грiнченко не тiльки працював над словником, а й
займався громадською дiяльнiстю, органiзацiєю
украïнськоï преси й товариства Просвiта. У 1904 р. став одним
iз лiдерiв новоствореноï Украïнськоï демократичноï
партiï.
Донька Грiнченкiв, Настя, також брала участь в украïнському
нацiональному русi, перекладала, писала лiтературнi твори ,
захоплювалася музикою. Пiсля закiнчення гiмназiï поïхала у
Львiв , де навчалася на фiлософському факультетi унiверситету.
Незабутнє враження справила на дiвчину зустрiч iз Франком.
Приïжджаючи додому в Киïв , незважаючи на перевiрку, вона
привозила пiдпiльну лiтературу. За активну участь у революцiйних подiях
1905 р. Настю заарештували. У тюрмi вона захворiла на туберкульоз i 1908
р. померла. Невдовзi не стало i ïï крихiтного синочка
єдиного онука письменника.
Страшне нещастя остаточно пiдкосило здоровя невтомного трударя. У
вереснi 1909 р. на зiбранi украïнцями кошти Грiнченко в супроводi
дружини виïздить на лiкування до Iталiï. Проте навiть
благодатне iталiйське пiдсоння1 вже не врятувало змученого чоловiка. 6
травня 1910 р. видатний письменник, науковець, освiтнiй i громадський
дiяч перейшов у вiчнiсть. Похорон вiдбувся 9 травня в Києвi на
Байковому цвинтарi.