Переказ змiсту поеми Байрона Шильонский в'язень

В основу поеми Байрона лягла iсторiя швейцарського республiканця,
письменника й фiлософа, Франсуа Боннивара. За виступи проти режиму
герцога Карла III Савойского вiн був заточений у Шильонский замок i
пробув там шiсть рокiв, з 1530 по 1536 рiк. Чотири роки з них вiн провiв
у камерi, розташованоï нижче рiвня озера (замок, що служив
державною в'язницею, перебував на березi Женевського озера). Боннивар
був звiльнений з в'язницi вiйськовим загоном Берна, що захватили замок
Ïх було шiсть братiв — п'ятьох вуж немає. Троє
братiв, серед яких шильонский в'язень, що розповiдає цю сумну
повiсть, — старший, кинутi втюрьму. Двох уже зжерла глибина
пiдземелля. В'язень описує свою темницю: вiд вологостi
ïï стiни покритi мохами, на сирiй пiдлозi лише зрiдка
свiтиться, немов болотний вогник, промiнь свiтла. У стiни умурованi
кiльця з ланцюгами, куди закованi в'язнi; залiзо вгризається в
тiло, заподiюючи бiль при кожному русi. Брати прицвяхованi ланцюгами до
стiн i, хоч перебувають поруч, не можуть бачити один одного в тьмi.
Старший намагається пiдтримати дух братiв:

• З нас трьох я старший був;
• Я жереб власний забув,
• Дихаючи заботою однiєï,
• Щоб ïм не дати впасти душею.

Першим не витримав неволi могутнiй i мiцний у кольорi рокiв середнiй брат: Не вiд нестатку вболiвав i марнiв Мiй брат: дорiвнює зав'янув би вiн, Коли б i млiстю оточений Без волi був… Навiщо мовчати? Вiн умер… я ж йому подати Руки не мiг в останню годину…. Молодший — ангел з колибельнихлет, скарб сiм'ï рiдний — довго терпляче зносив жереб свiй, але й вiн став падати духом, слабшати й гаснути: …на жаль! вiн гаснув, Як веселка, зачаровуючи нас, Прекрасно гасне в небесах: Нi подиху вболiвай на вустах; Нi ремства на жереб свiй…
Втратившись братiв, в'язень перетворюється в хладний камiнь.
Раптом вiн чує у своïй похмурiй темницi голос спiваючоï
пташки; йому здається, що це райський гiсть, що це дух брата
спустився з небес, щоб возвестить йому про швидку волю. I дiйсно,
незабаром безжалiсний режим був ослаблений: в'язневi дозволили з
ланцюгом на шиï бродити уздовж тюремних стiн. Але його вже мало що
радує, адже тут, у в'язницi, вiн схоронив усе, що любив, i тепер
на бенкетi земному йому вже немає мiсця. Добравшись до вiконця,
вiн бачить маленький острiвець (єдиний на озерi й такий
малюсiнький, що на ньому росло всього два-три дерева), човник з
веслярами, що причалював до берега, що ширяє в хмарах орла

• И сльози новi з очей
• Пiшли, i новий сум
• Менi стисла груди… менi стало жаль
• Моïх покинутих ланцюгiв.

Iшли днi й роки — в'язень не вважав ïх. Одного чудового дня дверей його темницi вiдчинилися й вiн вийшов на волю, але в'язень уже так отвик вiд ïï, що в'язниця стала для нього рiдним будинком:

• И люди нарештi прийшли
• Менi волю бiдну вiддати
• Переклад В. А. Жуковського