Гумилев i Ахматова

Про особисту драму Гумилева не прийшов ще час говорити iнакше як словами
його власних вiршiв: ми не знаємо всiх ïï перипетiй, i
ще жива А. А. Ахматова, що не сказала про неï в пресi нiчого. З
окремих подiй у життi Гумилева в цей передвоєнний перiод —
перiод, про яке багато згадували його лiтературнi друзi — можна
згадати його дуель iз Максимiлiаном Волошиним, пов'язану з
вигаданоï Волошиним “Черубиной де Габриак” i
ïï вiршами. Про цю дуель — виклик вiдбувся в студiï
художника А. Я. Головiна при великому скупченнi гостей — розповiв
досить докладно С. К. Маковский (див. його книгу “На Парнасi
Срiбного Столiття”), а менi про неï розповiдав також колишнiм
свiдком виклику Б. В. Анреп.
Всьому цьому був покладений кiнець у липнi 1914 року, коли в далекому
Сараєвi пролунав пострiл Гаврила Принципу, а потiм всю
Європу охопив пожежу вiйни, i з його почалася та трагiчна епоха,
що ми переживаємо по ею пору. Про цей липень Ахматова писала:

• Пахне гаром
• Чотири тижнi
• Торф сухоï по болотах горить
• Навiть птаха сьогоднi не спiвали,
• И осика вже не тремтить
• Стало сонце немилiстю Божоï,
• Дощик з Великодня полiв не кропил
• Приходив одноногий перехожий
• И один надворi говорив:
• “Строки страшнi наближаються
• Незабаром Стане тiсно вiд свiжих могил
• Чекайте глада, i боягуза, i мору,
• И затменья небесних свiтил
• Тiльки нашоï землi не роздiлить
• На потiху собi супостат:
• Богородиця бiлий расстелит
• Над скорбями великими плат”.

Патрiотичний порив тодi охопив все росiйське суспiльство. Але чи не єдиний серед скiльки-небудь видних росiйських письменникiв, Гумилев вiдгукнувся на вiйну, що обрушилася на краïну, дiєво, i майже негайно ж (24- го серпня) записався в добровольцi. Вiн сам, у пiзнiшiй версiï вже згадуваних “П'ятистопних ямбiв”, сказав про це всього краще:

• И в ревiннi людськоï юрби,
• У гуденьи проïжджаючих знарядь,
• У немолчном заклику бойовоï труби
• Я раптом почув пiсню моєï долi
• И побiг, куди бiгли люди,
• Покiрно повторюючи: буди, буди
• Солдати голосно спiвали, i слова
• Невиразнi були, серце ïх ловило:
• “Скорiше вперед! Могила так могила!
• Нам ложем буде свiжа трава,
• А пологом — зелене листя,
• Союзником — архангельська сила”.
• Так солодко ця пiсня лилася, ваблячи,
• Що я пiшов, i прийняли мене
• И дали менi гвинтiвку й коня,
• И поле, повне ворогiв могутнiх,
• Стугонливих грiзно бомб i куль спiвучих,
• И небо в молнийних i рдяних хмарах
• И счастием душа обпалена
• З тих самих пор; веселием повна
• И яснiстю, i мудрiстю, про Бога
• Iз зiрками розмовляє вона,
• Глас Бога чує у вiйськовiй тривозi
• И Божими кличе своєï дороги

У декiлькох вiршах Гумилева про вiйну, що ввiйшли в збiрник “Сагайдак” (1916) — чи не кращих у всiй “вiйськовiй” поезiï в росiйськiй лiтературi :- позначилося не тiльки романтично^-патрiотичне, але й глибоко релiгiйне сприйняття Гумилевим вiйни. Говорячи у своєму вужi цитованому некролозi Гумилева про його вiдношення до вiйни, А. Я. Левинсон писав: Вiйну вiн прийняв iз простотою доконаноï, iз прямолiнiйною гарячнiстю. Вiн був, мабуть, одним з тих деяких людей у Росiï, чию душу вiйна застала в найбiльшiй бойовiй готовностi. Патрiотизм його був настiльки ж беззастережний, як безхмарно було його релiгiйне сповiдання. Я не бачив людину, природi якого був б бiльш чужо сумнiв, як зовсiм, редкостно далекий був йому й гумор. Розум його, догматичн i впертий, не вiдав нiякоï подвiйностi. Н. А. Оцуп у своïй передмовi до “Вибраного” Гумилева (Париж, 1959) вiдзначив близькiсть вiйськових вiршiв Гумилева до вiршiв французького католицького поета Шарля Пеги, що так само релiгiйно сприйняв вiйну й був убитий на фронтi в 1914 роцi