Лiрична драма Олександра Олександровича Блоку Незнайомка

ВУЛИЧНИЙ кабачок, вульгарний i дешевий, але iз претензiєю на
романтику: по шпалерам пливуть величезнi однаковi кораблi… Легкий
налiт нереальностi: хазяïн i половою схожi один на одного, як
близнюки, один з вiдвiдувачiв — вилитий Верлен, iншоï —
вилитий Гауптман. П'янi компанiï, гучноголосий шум. Окремi реплiки,
уривчастi дiалоги складаються в разбитную музику трактирноï
вульгарностi, що затягує, як вир. Коли легеня allegro предуказало
тональнiсть дiï, з'являється Поет: розтрачений, що зносився
по трактирах, що запойно впивається тим, що має намiр
розповiсти свою душу пiдставнiй особi (половому) Неясна поетична туга,
що мерехтить мрiя про Незнайомку у шелестких шовках, чий сяючий лик ледь
просвiчує крiзь темну вуаль, контрастна наступаючоï з усiх
бокiв, що пiдсилює свiй напiр п'яноï вульгарностi, але в той
же час як би породжена нею. I томлива мелодiя мрiï
вплiтається в грубi шинкарськi вигуки, i трепаный Людина в пальто
пропонує Поетовi камею iз чудовим зображенням, i все
гойдається в димi, пливе, i стiни розступаються. Остаточно похилий
потовк вiдкриває небо — зимове, синє, холодне.
Двiрники тягнуть по мосту хмiльного Поета. Звiздар стежить за ходом
свiтил: Ах, падає, летить зiрка… Лети сюди! Сюди! Сюди!
— виспiвує вiрш своє adagio. Викликана ним, на мосту
з'являється прекрасна жiнка — Незнайомка. Вона вся в
чорному, ïï очi повнi подиву, ïï лик зберiгає
ще зоряний блиск. Назустрiч ïй плавно йде Голубой —
прекрасний, як вона, теж, бути може, що зiрвався з небес. Вiн говорить
iз нею мрiйливою мовою зiрок, i зимове повiтря наповнюється
музикою сфер — вiчноï й тому заворожуюче сонноï,
холодноï, безтiлесноï. А падуча дiва-зiрка жадає земних
мовлень. Ти хочеш мене обiйняти? — Я торкнутися не смiю тебе.
— Ти чи знаєш пристрасть? — Кров мовчазна моя… I
Голубой зникає, истаивает, закручений снiжним стовпом. А
Незнайомку пiдхоплює мимоидущий Пан — маслений, похiтливий
франт Плаче на мосту Звiздар — оплакує занепалу зiрку. Плаче
Поет, очнувшийся вiд п'яного сну й що зрозумiв, що упустив свою мрiю.
Всi густiше падає снiг, вiн валить стеною, снiжнi стiни
ущiльнюються, складаючись в…
…Стiни великоï вiтальнi. Збираються гостi, загальний гул
безглуздих розмов, як би свiтських, вище тоном, чим розмови в шинку, але
рiвно про тiм же. Окремi реплiки повторюються слово в слово… I
коли влiтає Пан, уведший Незнайомку, i вимовляє вже, що
звучала фразу: Костячи, друг, так вона у дверей, коли все раптом
починають вiдчувати чуднiсть що вiдбувається, смутно догадуватися,
що це було, було, було, — тодi з'являється Поет. А за ним
входить Незнайомка, своïм несподiваним явищем збентеживши гостей i
хазяïв, змусивши вуличного донжуана конфузливо зникнути. Але
непрошибаема лощеная пiдлiсть вiтальнi; знову закрутилася розмова по
тому ж трактирному колу. Лише Поет замислений i тихий, дивиться на
Незнайомку — не дiзнаючись… Запiзнений Звiздар светски чемно
запитує, чи вдалося йому наздогнати зникле бачення. Пошуки
моï були безрезультатнi, — холодно вiдповiдає Поет. В
очах його порожнеча й морок. Вiн усе забув… З дiва зникає.
За вiкном горить яскрава зiрка.
Е. А. Злобiна