Повести Баратинського Эда

Дiя поеми вiдбувається у Фiнляндiï приблизно в 1807 —
1808 гг.
Навеснi, коли заходило сонце, перед хатиною розмовляють двоє:
молода фiнка, добренька Эда з златыми власами i блiдо-голубими очами i
росiянин, молодий гусар, постоялець у ïï будинку. Ïх
оточують величнi картини: гори, водоспади, сосновий лiс:
Не миру ль давнього лежать
руïни похмурi?
Гусар запевняє дiвчину, що вона схожа на його любу сестру,
залишену на батькiвщинi, i просить вiд Эды сестриноï любовi. Эда
слухає його довiрливо; коли гусар притискає ïï
руку до свого серця, вона намагається розсердитися, але не може:
Веселiсть ясна сiяла/ У ïï дитячих очах. Эда вiдповiдає
гусаровi, що бачить його любов i давно вiдповiдає йому любов'ю:
чине завжди/ Я догоджати тобi поспiшаю? — нагадує, що
подарувала йому кiльце, що щоранку приносить квiти, що роздiляє
його радiсть i смуток. Эде говорили, що чоловiки вiроломнi: Ти, може
бути, мене погубиш. Отут гусар, разуверяя Эду, уперше цiлує
ïï з вивченим мистецтвом: Як вiн самим собою володiв!
Цей поцiлунок позбавляє Эду звичайноï безтурботностi.
Звертаючись до своєï героïнi, поет говорить:
На каменях рожевих твоïх
Весна грайливо засвiтлiла,
И яскраво-зелений мохи на них
Своею негою страшна
Тобi чарiвна весна… Колишнi простi й дружнi вiдносини з гусаром,
коли вона грала з ним i радувалася дешевим подарункам, бiльше неможлива:
дiвчина майже не розмовляє з ним на людях, зате й не зводить iз
його око, а наодинцi страстi згубноï повне,/ Самi вуста своï
вона/ До його лобзаньям обертає, а потiм мучиться раскаяньем i
плаче. Суворий батько Эды, боячись, що гусар спокусить i кине неï,
попереджає: Шльондра менi не дочка.
На наступний вечiр Эда у своєï комнатке читає Бiблiю, з
привычною тоскою згадуючи про загублену серцевiй чистотi.
З'являється гусар-хитрун з похмурою особою, сiдає,
схрестивши руки на груди, i говорить, що вiн готовий розстатися з Эдой,
корячись боргу й не бажаючи викликати на дочку батькiвський гнiв.
Розлука, звичайно, уб'є його. Напоследок гусар просить про одне
нiчне побачення в неï кiмнатi
Эда смутно почуває нещирiсть звабника й, пригорнувши до грудей
Бiблiю, викликує спочатку: Залиш мене, лукавий дух! — однак
незабаром уступає: Володiю ль я сама собою!/ I що я знаю!
Увечерi дiвчина коливається й все-таки замикає дверi.
Завивши волосся й роздягнувшись, вона думає заснути, але не може,
дорiкає себе за норовливiсть i, нарештi вiдмикає дверi; за
дверима вже чекає гусарiв
На жаль! дiсталася в цю нiч
Йому бажана перемога
Ранком героïня, уражена що свершились, плаче й не слухає
клятв гусара
Незабаром, однак, вона прощає спокусника й уже не
розстається з ним: за ним вона, як лань ручна,/Усюди ходить. Пiд
час мирних побачень героïню переслiдують передчуття: вона
розумiє, що гусар незабаром кине неï. Эда намагається
не досаждати гусаровi своєï тоскою, але ïï тужлива
любов i нiжнiсть уже обтяжує його. На радiсть гусара,
починається росiйсько-шведська вiйна , i полк виступає
впоход.
Розстаючись iз Эдой, гусаровi совiсно дивитися на неï; вона ж
мовчить, не плаче, мертва особою, мертва душею. У Фiнляндiï зима.
Зiв'яла вiд горя Эда чекає смертi:
Коли, коли зметеш ти, хуртовина,
З особи землi мiй легкий слiд?
Поема закiнчується описом занедбаноï могили Эды.