Драма особистостi в драматичному добутку

Розкриваючи, у мiру своєï реалiстичноï тверезостi,
неминучiсть вiдступiв вiд цiєï гармонiï, з якими ми
зiштовхуємося в реальнiй iсторiï, мистецтво залишається
формою твердження естетического iдеалу, нагадуванням про нього, стимулом
до його здiйснення, осмислюючи цi вiдступи — там, де вони дiйсно
iсторично неминучi,- як драматичну необхiднiсть
З'єднуючи, у такий спосiб реальне й iдеальне, воно стає
втiленням реального гуманiзму, однаково далекого й виправданню плоского
практицизму, i абстрактноï скорботи по нездiйсненому iдеалi
(сучасне так зване лiворадикальне мистецтво з його гаслом цiль
виправдує засобу, з одного боку, i позицiя, характерна, наприклад,
для А. Камю, що — у п'єсi Праведники — доходить
висновку про фатальну антилюдянiсть усякоï революцiйноï
дiï — з iншоï, можуть бути пiдходящою iлюстрацiєю
цих протилежних вiдступiв вiд справжнього драматизму в мистецтвi).
Необхiднiсть у драматичнiй колiзiï сама повинна бути зiставлена з
бiльше широкою iсторичною перспективою, у ïï свiтлi вона
здобуває свiй щирий драматичний змiст: у противному випадку перед
нами буде всього лише зiткнення двох об'єктивно неминучих
тенденцiй життя. (Вертаючись до оцiнки енгельсом колiзiï Франца фон
Зикингена, помiтимо, що необхiдна вимога в нiй саме мiстить важливий всесвiтньо-
iсторичний змiст — як указує енгельс,- воно припускає
звiльнення селян.) Не з огляду на постiйно цього другого плану
необхiдностi, легко виявитися на позицiях свого роду драматичного
релятивiзму, пiдмiнити суспiльно-iсторичний критерiй драматизму
критерiєм неминучостi подiï або суб'єктивноï
переконаностi героя в правотi своєï справи. Згадаємо
критику Ф. енгельсом В. Йордана.
Так, наприклад, один з дослiдникiв пише: Це iсторично необхiдна вимога,
будь воно прогресивн або реакцiйне (може бути, i трагедiя нового й
трагедiя старого — все залежить вiд iсторичних умов, вiд
розмiщення об'єктивних сил суспiльства), зiштовхується iз
практичною неможливiстю його здiйснення. У цьому джерело трагедiï
такого типу. Однак, якщо говорити про трагедiю старого, то справа
полягає не тiльки в розмiщеннi об'єктивних сил суспiльства,
але й в iсторичностi самого подання про тенденцiï суспiльного
розвитку, поданнi, що лежить в основi критерiю драматизму. Iншими
словами, тут ми маємо справу iз суб'єктивною стороною цього
критерiю
Маркс, як вiдомо, указував на можливiсть трагiчного в загибелi старого
порядку. Разом з тим вiн зв'язував цю можливiсть iз певними конкретно
iсторичними умовами: коли старий порядок сам вiрить i повинен вiрити у
свою правомiрнiсть, коли його омана є дiйсно всесвiтньо-iсторичним
i виступає як об'єктивний фактор, а iдея волi є
надбання окремих особистостей, тобто надбання iндивiдуального, а не
суспiльноï свiдомостi епохи. В iншому випадку загибель старого,
будучи трагiчноï для нього, у той же час не буде такий у бiльше
високому iсторичному змiстi й повинна з'явитися скорiше жалюгiдноï
або смiшний. Недарма Маркс бачив помилку Лассаля в тiм, що вiн в умовах
дiйсно трагiчноï колiзiï епохи поставив дворянсько-лицарську
опозицiю вище плебейско-мюнцеровской, зосередивши головну увагу на
представнику класу, що гине, революцiонер тiльки ототожнював
об'єктивний хiд iсторiï з iсторичною необхiднiстю,
виправдуючи iз цього погляду знищення незалежностi Польщi Жорстоко
висмiявши це плоске змiшання, зв'язане у В. Йордана iз чисто
гегельянським розумiнням iсторiï як здiйснення у собi й для себе
сущоï iдеï, Ф. енгельс показав, що справжня необхiднiсть
полягає не в загибелi, а саме у вiдродженнi вiльноï Польщi на
ґрунтi твердження селянськоï демократiï. Помiтимо, що в
конкретному аналiзi характеру Буличова В. Фролов цiлком правильно
говорить про його драматичний змiст. У власнiй уявi на шкоду показу
справдi революцiйних представникiв народу. Протирiччя мiж
об'єктивним змiстом iсторичноï справи й свiдомiстю виконуюча
ця справа iсторичних дiячiв, внутрiшня чеснiсть i переконанiсть героя,
що помиляється, ще далеко не достатню умову для трагедiï
старого. Не сам факт омани й не його щирiсть, а мiра його
iсторичноï виправданостi грає тут вирiшальну роль. Яго, що
персонiфiкує для Шекспiра, як i Отелло, iстотнi й по-своєму
iсторично неминучi тенденцiï епохи Вiдродження, гине, але в його
смертi немає нi грана трагiчного, вона сприймається як
символ торжества гуманiзму й справедливостi. Так само логiка вчинкiв
батька Грандi в Бальзака з надзвичайною виразнiстю виражає
закономiрностi суспiльства, у якому вiн живе, однак це ще не робить його
трагiчним персонажем. Навпроти, по справедливому зауваженню Горького, ця
обставина позбавляє його образ драматичного фарбування й робить
лише огидним.
Було б спрощенням розглядати трагедiю Буличова просто як трагедiю
старого порядку, що неминуче гине (а саме так ïï нерiдко й
трактують).
Єгор Буличов — драматичний персонаж, оскiльки це сильний,
по-своєму талановитий, але народжений на чужiй вулицi людин; вiн
бачить i жагуче заперечує пороки свого соцiального середовища й у
той же час виявляється не в змозi з нею порвати, не знаходить та й
не може знайти свого шляху на iншу вулицю — у революцiю. I не
омана на рахунок iсторичноï перспективи свого класу, а скорiше
тверезий погляд на його майбутнє визначає тут драматизм
характеру
Це досить нерiдкий у мистецтвi випадок, коли зiткнення iсторичноï
необхiдностi з тим, що ïй протилежно, що заважає ïï
здiйсненню, вiдбувається як би усерединi самого характеру, коли
лiнiя драматичного конфлiкту проходить через душу й серце героя. Така
суперечливiсть героя вiдбиває реальнi протирiччя суспiльства й
сама по собi є трагiчним моментом. У цьому своєрiдна
повчальнiсть i драматичнiсть подiбних доль, досить типових, до речi, для
перехiдних iсторичних епох. До таких характерiв належить, наприклад,
Григорiй Мелехов, доля якого настiльки ж суперечлива й складна, як
складнi й суперечливий час i середовище, що сформували його.
Трагiзм його невiддiльний вiд цiлком реальноï, що опирається
на класовий i iндивiдуальний змiст характеру потенцiйноï можливостi
iншоï долi в революцiйнiй колiзiï часу, тоï можливостi,
на тлi, у мовчазному зiставленнi з якоï в романi його шлях i
народжує драматичне почуття гiркоти й жалi. Ми маємо тут
справу з випадком, протилежним ситуацiï Єгора Буличова й
iнших. Якщо трагiчна провина Мелехова й не може бути прямо й однозначно
зведена до його класовоï приналежностi або його особистих помилок i
оманам, то вона адже й не може бути зрозумiла крiм них. Така точка зору,
що виражає справедливий протест проти спрощень вульгарно-
соцiологiчного пiдходу й одночасно проти формули нехай гине людина
— трiумфувала б справа, мiстить у собi небезпека протилежного
характеру — звести цiннiсть особистостi до ïï
незамiнностi, iндивiдуальнiй неповторностi, тобто до критерiю гранично
абстрактному й формальному й тому явно неприйнятному для мистецтва