Героïзм народiв у Другiй свiтовiй вiйнi

Згустки фронтових вражень О. Гончара. (Студбатовцем почав вiйну Олесь
Гончар, закiнчив мiнометником, звiльняючи Європу. Ця дорога
довжиною майже в чотири роки запам'яталися могилами його бойових
побратимiв. Якщо залишуся живий, розповiм про вас…, — клявся
молодий солдат Гончар перед свiтлою пам'яттю друзiв. I вiн вижив; вижив,
щоб написати правду про вiйну:
Я вiрю в пiсню, як молитву,
И смерть, здається, на вiйнi
Щадить мене у важких битвах
За… неспiванi пiснi
Образи мужнiх смiливих пiхотинцiв. В Прапороносцях описанi не просто
солдати, юнi лейтенанти або замполiти, а недавнi мирнi люди. Автор
показав конкретноï, реальноï людини, розповiв правду про
подвиг солдатiв-украïнцiв, про ïхнiй внесок у перемогу над
фашизмом. Олесь Гончар возвеличив образ рядового украïнця не за який-
небудь героïчний подвиг, а за важку щоденну роботу, завдяки якiй
наближалася перемога. У романi автор зображує нацiональний
характер солдата-украïнця — скромного, працьовитого, чесного
трудiвника вiйни, яким були Фома Хаецкий, юний боєць Гай, Роман
Блаженко.)
Пiднесений гуманiзм i повага до iнших народiв. Ми поважаємо
патрiотизм будь-яких нацiй. Тому що ми самi патрiоти, — говорив
Вася Багиров. Проливаючи свою кров у Румунiï, Угорщинi,
Чехословаччинi, героï Олеся Гончара дiють як свiдомi борцi проти
фашизму
Мужнiсть i смiливiсть героïв Олеся Гончара. Шлях
багатонацiональноï армiï овiяний безсмертною славою. В iм'я
перемоги не жалують свого життя солдати, жоден з них не вiдступає
перед труднощами, навiть перед смертю. За святу справу й умерти легко,
— говорить Гай. I говорить вiн так тому, що всiм серцем зрозумiв,
яку велику мiсiю звiльнення людства вiн здiйснює
Вiрнiсть Вiтчизнi. Боєць Гай заявляє, що Вiтчизняна вiйна
— це свята справа, за яке й умерти легко. Донбасовец Козаков
проявляє в боï чудеса хоробростi й вiдваги, йому також не
страшно вмерти за святу справу звiльнення своєï Вiтчизни й
народiв Європи. Але Козаков готується не вмирати, а жити,
щоб принести людям волю Солдати справедливоï армiï. Олесь
Гончар показав у романi героïзм, мужнiсть i стiйкiсть воïнiв.
Вiйна вбивала й калiчила, руйнувала особисте щастя, сiм'ï, забирала
рiдних i близьких. Але вона була неспроможна зробити ïхнiми рабами,
спотворити духовно. Вiйна — це випробування духовноï й
цивiльноï зрiлостi, що показала, що нашi воïни смiливi й
безстрашнi, вони не зубожiли духовно в жорстоких боях, не зачерствiли
серцем, а навпаки, змiцнiли й загартувалися
Роман О. Гончара “Прапороносцi” вражає глибокою
правдивiстю, живими, виразними образами героïв, сонячною
романтикою, об'єднаноï iз глибоким реалiстичним зображенням
вiйни. Придя в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом,
потiм сержантом, був командиром прислуги батальйонного мiномета, старшим
мiнометноï батареï. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о-
плiч iз солдатами й офiцерами, якi незабаром будуть описанi в його
романi “Прапороносцi”. Сам письменник писав про прагнення
передати всю правду вiйни, “вiйни теперiшньоï, реальноï,
з ïï стражданнями, кров'ю й потiм, з ïï важким
солдатським героïзмом”. I вiн змiг цього досягти
В образах радянських воïнiв у трилогiï Гончара
“Прапороносцi” втiленi пiднесенi моральнi якостi теперiшнiх
патрiотiв. Всiх ïх вiдiрвала вiйна вiд мирноï працi. Автор
зображує й вихваляє героïв, обiйнятих красою вiрностi
до Батькiвщини, вiдважних, прекрасних у своïх почуттях, дiях,
учинках.
Начебто в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотому сонцi, як
древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай:
“гарний, стрункий, широкогрудий — теперiшнiй красень
…” його ока були ще синє неба, прозорi, як камiнь
сапфiр … “. Цi рядки, начебто ода бiйцевi, що йшов звiльняти
поневолених
Трилогiя “Прапороносцi” — це ода Радянськоï
Армiï, нашому народу. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських
воïнiв, захоплювався ïхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю
присязi, гуманiзму. З пекучим болем у серце ховав бойових друзiв.
Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометноï роти
Брянська, що в складi полку Самиева брала участь у визвольному походi
Радянськоï Армiï на завершальному етапi Великоï
Вiтчизняноï вiйни
“Всi, всi ми вiддамо тобi, Батькiвщина … I хто не покуштував
цього щастя, цiєï … краси вiрностi, той не жив по-
справжньому” — слова Юрiя Брянськ, якi можна було б взяти
епiграфом до всiєï трилогiï
Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається й у
мовi дiючих осiб. “Нам начебто на родi написане — завжди
всiх звiльняти й усiх рятувати” — мiркує Роман
Блаженко. “… Не тiльки ненависть, а й любов рухає
армiю вперед … Насамперед, любов! Любов до всiм поневоленим, до
всiм працюючим людям на землi … нею ми сильнi”, —
чує Сагайда розмова двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчик лейтенант
приписує цi слова Брянськовi. Це тому, що вони виразно передають
гуманiстичну суть поглядiв Юрiя
У багатьох нiбито дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й
дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших
воïнiв спiвом “iнтернацiоналу”, охоче пiдковують
ïм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-Словаки
розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи
визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю “у
палац”, i радянськi воïни поспiшають на допомогу, розумiючи:
“якщо ми не виручить, то не виручить нiхто”. Чеськi селяни
поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на
“визволителiв”. Начебто рiдного брата зустрiчає
словацька партизанка Юлечка Сагайду.
Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й гарну душу
воïна-переможця — образа живого, не умовного, але разом з тим
начебто очищеного вiд усього випадкового. Це добуток вiдразу зачарував
молодь, пiдлiткiв. Адже юнацтво, пошуки свого мiсця в життi, пильно
вдивляється в лiтературних героïв, обираючи собi як зразок
людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалом.
Сьогоднi “Прапороносцi” — наша класика. Проте, нiщо в
цьому романi не “заiржавiло”, не покрилося павутиною часу