Героïзм народiв у Другiй свiтовiй вiйнi

Згустки фронтових вражень О. Гончара. (Студбатовцем почав вiйну Олесь Гончар, закiнчив мiнометником, звiльняючи Європу. Ця дорога довжиною майже в чотири роки запам'яталися могилами його бойових побратимiв. Якщо залишуся живий, розповiм про вас…, — клявся молодий солдат Гончар перед свiтлою пам'яттю друзiв. I вiн вижив; вижив, щоб написати правду про вiйну:
Я вiрю в пiсню, як молитву,
И смерть, здається, на вiйнi
Щадить мене у важких битвах
За… неспiванi пiснi
Образи мужнiх смiливих пiхотинцiв. В Прапороносцях описанi не просто солдати, юнi лейтенанти або замполiти, а недавнi мирнi люди. Автор показав конкретноï, реальноï людини, розповiв правду про подвиг солдатiв-украïнцiв, про ïхнiй внесок у перемогу над фашизмом. Олесь Гончар возвеличив образ рядового украïнця не за який- небудь героïчний подвиг, а за важку щоденну роботу, завдяки якiй наближалася перемога. У романi автор зображує нацiональний характер солдата-украïнця — скромного, працьовитого, чесного трудiвника вiйни, яким були Фома Хаецкий, юний боєць Гай, Роман Блаженко.)
Пiднесений гуманiзм i повага до iнших народiв. Ми поважаємо патрiотизм будь-яких нацiй. Тому що ми самi патрiоти, — говорив Вася Багиров. Проливаючи свою кров у Румунiï, Угорщинi, Чехословаччинi, героï Олеся Гончара дiють як свiдомi борцi проти фашизму
Мужнiсть i смiливiсть героïв Олеся Гончара. Шлях багатонацiональноï армiï овiяний безсмертною славою. В iм'я перемоги не жалують свого життя солдати, жоден з них не вiдступає перед труднощами, навiть перед смертю. За святу справу й умерти легко, — говорить Гай. I говорить вiн так тому, що всiм серцем зрозумiв, яку велику мiсiю звiльнення людства вiн здiйснює
Вiрнiсть Вiтчизнi. Боєць Гай заявляє, що Вiтчизняна вiйна — це свята справа, за яке й умерти легко. Донбасовец Козаков проявляє в боï чудеса хоробростi й вiдваги, йому також не страшно вмерти за святу справу звiльнення своєï Вiтчизни й народiв Європи. Але Козаков готується не вмирати, а жити, щоб принести людям волю Солдати справедливоï армiï. Олесь Гончар показав у романi героïзм, мужнiсть i стiйкiсть воïнiв. Вiйна вбивала й калiчила, руйнувала особисте щастя, сiм'ï, забирала рiдних i близьких. Але вона була неспроможна зробити ïхнiми рабами, спотворити духовно. Вiйна — це випробування духовноï й цивiльноï зрiлостi, що показала, що нашi воïни смiливi й безстрашнi, вони не зубожiли духовно в жорстоких боях, не зачерствiли серцем, а навпаки, змiцнiли й загартувалися
Роман О. Гончара “Прапороносцi” вражає глибокою правдивiстю, живими, виразними образами героïв, сонячною романтикою, об'єднаноï iз глибоким реалiстичним зображенням вiйни. Придя в першi днi вiйни на фронт, Гончар воював рядовим солдатом, потiм сержантом, був командиром прислуги батальйонного мiномета, старшим мiнометноï батареï. Багато сотень кiлометрiв пройшов вiн плiч-о- плiч iз солдатами й офiцерами, якi незабаром будуть описанi в його романi “Прапороносцi”. Сам письменник писав про прагнення передати всю правду вiйни, “вiйни теперiшньоï, реальноï, з ïï стражданнями, кров'ю й потiм, з ïï важким солдатським героïзмом”. I вiн змiг цього досягти
В образах радянських воïнiв у трилогiï Гончара “Прапороносцi” втiленi пiднесенi моральнi якостi теперiшнiх патрiотiв. Всiх ïх вiдiрвала вiйна вiд мирноï працi. Автор зображує й вихваляє героïв, обiйнятих красою вiрностi до Батькiвщини, вiдважних, прекрасних у своïх почуттях, дiях, учинках.
Начебто в легендi, серед червоних макiв гине Шура. На золотому сонцi, як древнiй витязь, полiг Юрiй. З волошками в руках умирає Гай: “гарний, стрункий, широкогрудий — теперiшнiй красень …” його ока були ще синє неба, прозорi, як камiнь сапфiр … “. Цi рядки, начебто ода бiйцевi, що йшов звiльняти поневолених
Трилогiя “Прапороносцi” — це ода Радянськоï Армiï, нашому народу. Олесь Гончар добре пiзнав душу радянських воïнiв, захоплювався ïхньою самовiдданiстю, вiдвагою, вiрнiстю присязi, гуманiзму. З пекучим болем у серце ховав бойових друзiв. Письменник розповiдає про бойовий шлях мiнометноï роти Брянська, що в складi полку Самиева брала участь у визвольному походi Радянськоï Армiï на завершальному етапi Великоï Вiтчизняноï вiйни
“Всi, всi ми вiддамо тобi, Батькiвщина … I хто не покуштував цього щастя, цiєï … краси вiрностi, той не жив по- справжньому” — слова Юрiя Брянськ, якi можна було б взяти епiграфом до всiєï трилогiï
Думка про визвольну мiсiю радянського вiйська розкривається й у мовi дiючих осiб. “Нам начебто на родi написане — завжди всiх звiльняти й усiх рятувати” — мiркує Роман Блаженко. “… Не тiльки ненависть, а й любов рухає армiю вперед … Насамперед, любов! Любов до всiм поневоленим, до всiм працюючим людям на землi … нею ми сильнi”, — чує Сагайда розмова двох бiйцiв. У розмовi з Маковейчик лейтенант приписує цi слова Брянськовi. Це тому, що вони виразно передають гуманiстичну суть поглядiв Юрiя
У багатьох нiбито дрiбних деталях розкривається почуття приязнi й дружби з боку братнiх народiв. Так трудiвники-мадяри зустрiчають наших воïнiв спiвом “iнтернацiоналу”, охоче пiдковують ïм коней, бажаючи, щоб пiдкови не зносилися. Селяни-Словаки розповiдають, що шiсть рокiв вони зберiгали червонi прапори, очiкуючи визволителiв. Празькi повстанцi кличуть Червону Армiю “у палац”, i радянськi воïни поспiшають на допомогу, розумiючи: “якщо ми не виручить, то не виручить нiхто”. Чеськi селяни поливають шлях водою, щоб не падала пилюка на “визволителiв”. Начебто рiдного брата зустрiчає словацька партизанка Юлечка Сагайду.
Ми побачили й полюбили в “Прапороносцях” просту й гарну душу воïна-переможця — образа живого, не умовного, але разом з тим начебто очищеного вiд усього випадкового. Це добуток вiдразу зачарував молодь, пiдлiткiв. Адже юнацтво, пошуки свого мiсця в життi, пильно вдивляється в лiтературних героïв, обираючи собi як зразок людей мужнiх, вiдважних, вiрних, безмежно вiдданих високим iдеалом. Сьогоднi “Прапороносцi” — наша класика. Проте, нiщо в цьому романi не “заiржавiло”, не покрилося павутиною часу