Чорновий рукопис роману И. С. Тургенєва Батьки й дiти
Вивчення чорнового рукопису роману показало, що Тургенєв бувточний у визначеннi свого творчого завдання: ” зробити його вовком
” (там же, 50). Так iнакше й бути не мiг: адже Тургенєв
прекрасно розумiв, кого вiн вивiв в образi нiгiлiста Базарова. Сам
письменник у листi до М. Н. Каткову вiд 30 жовтня (11 листопада) 1861
року так пояснив це: “Може бути, мiй погляд на Росiю бiльше
мизантропично, чим Ви припускаєте: вiн — у моïх очах
— дiйсно герой нашого часу. Гарний герой i добре час, —
скажете Ви… Але воно так”
У листi до К.К. Случевскому вiд 14 (26) квiтня 1862 року Тургенєв
висловився ще бiльш рiзко й виразно. “Вся моя повiсть спрямована
проти дворянства як передового класам, — пiдкреслював вiн, i
вiдразу iз приводу образа Базарова, не обинуясь, заявляв: ” i якщо
вiн називається нiгiлiстом, то треба читати революцiонером”
(там же, 5, 58).
У листi до Случевскому Тургенєв залишив ще бiльш вражаючу
характеристику Базарова. “Менi мрiялася, — визнавався вiн,
— фiгура похмура, дика, бiльша, до половини виросла iз
ґрунту, сильна, злiсна, чесна — i все-таки приречена на
погибель — тому що вона все-таки коштує ще напередоднi
майбутнього, — менi мрiявся якийсь дивний pendant Пугачовим i
т.д.”
Цi висловлення Тургенєва вiдомi, але вони сприймалися читачем
крiзь призму того творчого завдання, що сам вiн сформулював у листi до
Герцена (” зробити його вовком “) i яка йому цiлком удалася.
Тому неважко представити, з яким трепетом ми вiдкривали тiльки що що
стала вiдомоï чорновий рукопис роману, але побачили ми в нiй те,
чого нiяк побачити не очiкували. Ми побачили в нiй те глибоке авторське
спiвчуття до Базарову, що сам Тургенєв визначить у своєму
щоденнику як “мимовiльний потяг”. Це, напевно, i було
головним вiдкриттям рукопису: вона дихала прагненням виправдати свого
героя, саме виправдати, тому що Тургенєв з незмiнним спiвчуттям, а
часом i iз замилуванням ставився до свого героя. Тому, створюючи його
образ, вiн хотiв, щоб i читачi ставилися до нього так само, як вiн.
Але вiн не хотiв i “рассиропиться” перед Базаровим, але не
тому, що це був його ворог: вiн знав живого Базарова й хотiв представити
його таким, який вiн є. Великому письменниковi, йому, як нiкому
iншому, дано було проникнути в його душу. Видимо, вона була спiвзвучна
таємному миру його власноï душi. Будь по-iншому, по-iншому
виглядав би процес народження вирiшального побачення Базарова з
Одинцовiй, представлений у чорновому рукописi роману. Своïм власним
серцем перевiряв Тургенєв щиросердечне борошно Базарова, у ньому
розчиняв себе, бiль свого i йому одного веденого досвiду
Здається, у всiй свiтовiй лiтературi не так вуж багато найдеться
настiльки проникливих поетичних сторiнок, як та сторiнка-реквiєм
Базарову, що завершив Тургенєв свiй роман. Читаючи цi чорновi
сторiнки, неодмiнно задаєшся питанням: так хто ж був прототипом
Базарова? Адже той реквiєм, що проспiвав Тургенєв на могилi
героя i який сподобався Герценовi, що знав прототипу Базарова, —
адже це не що iнше, як визнання його заслуг перед Росiєю! А
виходить, мова йде про щось незмiрно бiльшому, нiж з'ясування
лiтературного прототипу. Може бути, тому для Тургенєва було так
важливо виправдати свого героя, i вiн, малюючи його, з такою працею
домагався об'єктивностi, що вiн бачив у Базарове не просто
лiтературний прототип, але людини, перед яким схиляється Росiя? Цi
питання повиннi були обов'язково виникнути при вивченнi чорнового
рукопису роману. Вони й виникли, але вони були так несподiванi й
незвичайнi для наших подань про Тургенєва, що вирiшити ïх
удалося не вiдразу.
Тургенєв це знав, знав, але вiрив i сподiвався. “Коли це
троянди — цвiсти вони будуть”, — говорив вiн, цитуючи
Ґете (Соч., 11, 95). Це були троянди, i вони зацвiли. Тому, коли
Т. С. Гамзаева у своєму оповiданнi “пожвавила” менi Н.
И. Пирогова, те в ньому я довiдалася Базарова, довiдалася тому, що таким
його створив Тургенєв. Чорновий рукопис “Батькiв i
дiтей” був єдиною й вагомою порукою в тiм, що це саме так,
хоча факти говорили iнше. Справдi, якщо прототипом Базарова був чудовий
росiйський хiрург Н. И. Пирогов, те чому сам Тургенєв назвав iнше
iм'я, таємничого доктора Д., над розгадкою якого билися багато хто
тургеневеди, а мемуарист А. В. Половцов, як уже сказано вище, нiбито зi
слiв Тургенєва, заявив, що це доктор Дмитрiєв, без якого не
було б Базарова. Твердження А. В. Половцова збiгається з тим, що
говорив i писав Тургенєв, тому до нього з довiрою вiднесли
тургеневеди. А тим часом бiльш нiж сумнiвно, щоб Тургенєв у
розмовi з ним назвав iм'я цiєï людини. Справа, зрозумiло, не
в мемуаристi, справа в самому Базарове, у тiм винятковому полiтичному
змiстi, що додав йому Тургенєв. У текстi роману Базарiв прямо
заявляє про свою позицiю: ” — Ми дiємо в силу
того, що ми визнаємо корисним, — промовив Базарiв. — У
теперiшнiй час кориснiше всього заперечення — ми заперечуємо
- Всi?- Всi
- Як? не тiльки мистецтво, поезiю… але й… страшно
вимовити…
- Всi, — з невимовним спокоєм повторив Базарiв” (там
же, 7, 49).
Тому Тургенєв прекрасно розумiв, якоï небезпеки вiн пiддав би
Пирогова, повнiстю назвавши його iм'я. Тим бiльше що Пирогов був добре
вiдомий владi й уже один раз постраждав за своï зв'язки з Герценом.
Пiсля анонiмноï публiкацiï в “Дзвонi” статтi
“Киïвський унiверситет i Н. И. Пирогов” (л. 100 вiд 1
червня 1861 року, с. 341-342), автором якоï був Герцен , Пирогов
“найвищим указом” вiд 13 березня 1861 року був звiльнений
вiд посади пiклувальника Киïвського навчального округу iз
залишенням членом Головного керування училищ “по
розстроєному здоров'ю” (Журнал Мiнiстерства народноï
освiти. 1861. N 4. С. 100). 16
Герцен i Тургенєв добре знали про те, що вiдбулося з Пироговим,
тому навiть у своïх листах друг до друга вони були обережнi,
намагаючись не називати Пирогова по iм'ю. Цим же пояснюється, що й
у своïй статтi “Iз приводу “Батькiв i дiтей”
Тургенєв не тiльки не назвав справжнього iм'я Пирогова, але й
атестував його як “молодого провiнцiйного лiкаря” i в дужках
помiтив, що вiн “умер незадовго до 1860 року” (Соч., 11,
86). I зробити це Тургенєву було тим легше, що вiн знав, яка
трагедiя вiдбулася з Пироговим. Прославлений хiрург, учасник
Кримськоï вiйни, що врятував сотнi, а може бути, i тисячi солдатiв,
вiн подав у вiдставку, тому що виявився не потрiбний, вiрнiше, не
зручний Медико-хiрургiчнiй академiï, основному мiсцю роботи
Пирогова, де вiн мiг робити й де потрiбнi були його операцiï, якi
потрясали мир. А йому тодi не було й п'ятдесятьох рокiв, i, незважаючи
на хворобу, вiн був повний сил i енергiï. Але над Пироговим тяжiла
важка спадковiсть — Тургенєв i Герцен знали це, — i
його вороги вмiло використовували його важку щиросердечну хворобу, щоб
позбутися вiд вимогливого, гарячого й невгамовного колеги
