Драма (грецьк. drama дiя) один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiï, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення

Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своïй працi Поетика розробив теорiю трагедiï, визначення якоï як наслiдування важливоï i завершеноï дiï, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своïх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало (Мистецтво поетичне) мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiï, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiï в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та ïï мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчноï дiï у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший аристотелiвська , або закрита драма. Вона розкриває характери персонажiв через ïх вчинки. Для такоï драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами зав'язкою, розвитком дiï, кульмiнацiєю та розв'язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такоï драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий , I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiï.
Iншим жанровим типом є неаристотелiвська або вiдкрита драма. В ïï основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродовоï дифузiï. Це характерно як для драматургiï минулого (театри Кабукi i Но у Японiï, музична драма в Китаï, Обiтниця Яугандхараяти в Iндiï, Перси Есхiла у Грецiï) так i для сучасноï драматичноï творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними ïй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричноï драми внутрiшнiй свiт героïв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiï умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв'язки (Чарiвний сон М. Старицького, Одержима Лесi Украïники, Соловейко- Сольвейг I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiï, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiï та iн.
Драма як жанр П'єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Героï переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити ïх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Ïï зародження можна помiтити в драматургiï античностi (Iон Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували ïï специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро Позашлюбний син, Батько родини; Л.- С. Мерсьє Дезертир, Незаможний; Г.-Е. Лессiнг Мiс Сара Сампсон, Емiлiя Галоттi). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, героï iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов'язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В украïнськiй лiтературi драма з'являється на початку XIX ст. (Наталка Полтавка I. Котляревського, Простак В. Гоголя, Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия Т. М. (криптонiм не розкрито), Чари К. Тополi, Чорноморський побит Я. Кухаренка, Купала на Iвана С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльноï драми, вертепу, притаманнi украïнськiй драматургiï попередньоï доби, а з iншого враховано досвiд захiдноєвропейськоï драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi.
Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми (Назар Стодоля Т. Шевченка, Лимерiвна Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiïв драми, з'являються твори з життя iнтелiгенцiï, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста (Не судилось М. Старицького, Доки сонце зiйде… М. Кропивницького, Житейське море I. Карпенка-Карого, Украдене щастя I. Франка, Нахмарило Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах (Кассандра Лесi Украïнки). Саме в творчостi Лесi Украïнки чи не вперше в украïнськiй драматургiï сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно- полiтичнi проблеми засобами психологiчноï драми (Молода кров, Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь). Найвидатнiшим представником украïнського ренесансу у драмi став М. Кулiш (Зона, Патетична соната, Вiчний бунт, Маклена Граса). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально- побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.
Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленiсть в украïнськiй лiтературi просвiтницького роману виховання. Саме тому в системi епiчних жанрiв просвiтницького реалiзму в Украïнi розвинулися такi форми, як повiсть та оповiдання.