Драма (грецьк. drama дiя) один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiï, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення

Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в
лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть.
Аристотель у своïй працi Поетика розробив теорiю трагедiï,
визначення якоï як наслiдування важливоï i завершеноï
дiï, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не
через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення
(катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф.
Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу
своïх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них
були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi
поради, якi давав, наприклад, Н. Буало (Мистецтво поетичне) мiстили
вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника
(єднiсть дiï, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи
класицизму зазнали ревiзiï в добу Просвiтництва: вiдбулася
демократизацiя драми та ïï мови. На початку XIX ст.
оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П.
Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися,
переходячи з мистецтва сценiчноï дiï у мистецтво художнього
слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший
аристотелiвська , або закрита драма. Вона розкриває характери
персонажiв через ïх вчинки. Для такоï драми притаманна
фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами зав'язкою,
розвитком дiï, кульмiнацiєю та розв'язкою. У нiй
зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно
обмеженому просторi. Генетичнi витоки такоï драми криються у
творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона
досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху
Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX
ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, О.
Островський, I. Карпенко-Карий , I. Франко). Iснує вона й у
сучаснiй драматургiï.
Iншим жанровим типом є неаристотелiвська або вiдкрита драма. В
ïï основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок
чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи,
створюючи враження мiжродовоï дифузiï. Це характерно як для
драматургiï минулого (театри Кабукi i Но у Японiï, музична
драма в Китаï, Обiтниця Яугандхараяти в Iндiï, Перси Есхiла у
Грецiï) так i для сучасноï драматичноï творчостi (Б.
Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).
Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма
називається епiчною. Притаманними ïй елементами можуть бути
умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в
дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н.
Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричноï драми
внутрiшнiй свiт героïв. У нiй значно посилюються естетичнi
функцiï умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри,
складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв'язки
(Чарiвний сон М. Старицького, Одержима Лесi Украïники, Соловейко-
Сольвейг I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який
одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй
творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона
може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до
змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на
окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль,
мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiï, мiраклi,
моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiï та iн.
Драма як жанр П'єса соцiального чи побутового характеру з гострим
конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Героï
переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити ïх
психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй.
Ïï зародження можна помiтити в драматургiï античностi
(Iон Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як
окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д.
Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували
ïï специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру.
Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi
так звану мiщанську драму (Д. Дiдро Позашлюбний син, Батько родини; Л.-
С. Мерсьє Дезертир, Незаможний; Г.-Е. Лессiнг Мiс Сара Сампсон,
Емiлiя Галоттi). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти.
На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй
лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне
начало, героï iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в
мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи,
простежується зародження нового жанру мелодрами. У лiтературi XIX
ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський,
Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж.
Прiстлi, Ш. Оейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє
iнтелектуальна драма, пов'язана з фiлософськими засадами
екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В
украïнськiй лiтературi драма з'являється на початку XIX ст.
(Наталка Полтавка I. Котляревського, Простак В. Гоголя, Быт Малороссии в
первую половину XVIII столетия Т. М. (криптонiм не розкрито), Чари К.
Тополi, Чорноморський побит Я. Кухаренка, Купала на Iвана С.
Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси
шкiльноï драми, вертепу, притаманнi украïнськiй
драматургiï попередньоï доби, а з iншого враховано досвiд
захiдноєвропейськоï драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi
горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних
взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й
кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi.
Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi
проблеми (Назар Стодоля Т. Шевченка, Лимерiвна Панаса Мирного). З 80-х
XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiïв
драми, з'являються твори з життя iнтелiгенцiï, мешканцiв мiста,
порушуються проблеми взаємин села i мiста (Не судилось М.
Старицького, Доки сонце зiйде… М. Кропивницького, Житейське море
I. Карпенка-Карого, Украдене щастя I. Франка, Нахмарило Б. Грiнченка).
На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма.
Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст.,
виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються
драматургами в ектремальних умовах (Кассандра Лесi Украïнки). Саме
в творчостi Лесi Украïнки чи не вперше в украïнськiй
драматургiï сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична
драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю
персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим
кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо
розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-
полiтичнi проблеми засобами психологiчноï драми (Молода кров, Чорна
пантера i Бiлий Ведмiдь). Найвидатнiшим представником украïнського
ренесансу у драмi став М. Кулiш (Зона, Патетична соната, Вiчний бунт,
Маклена Граса). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-
побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О.
Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.
Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленiсть в украïнськiй
лiтературi просвiтницького роману виховання. Саме тому в системi епiчних
жанрiв просвiтницького реалiзму в Украïнi розвинулися такi форми,
як повiсть та оповiдання.