Украïнська поезiя. Кiнець XVI початок XVII ст

Панегiрична спадщина поетiв XVII ст. цiкава формою стилю барокко. Поети-
панегiристи винаходили несподiванi тропи i вишуканi фiгури,
алегорiï i символи, каламбури, запозичували образи iз античноï
поганськоï мiфологiï, iсторiï й лiтератури, вдавалися до
вигадливих способiв вiршоскладання, до ускладнених прийомiв
композицiï.
Етикетна поезiя мала також низьке крило серед вiршiв, що дiйшли до нас
од спудеïв i мандроваиих дякiв, знаходимо чимало жартiвливих
орацiй, витриманих в бурлескно-травестiйному i пародiйному ключi.
Великою популярнiстю користувалася епiграматична поезiя. Термiном
епiграма позначався вiрш, котрий вiдносно коротко, зрозумiло, але
художньо й дотепно розповiдає про якийсь предмет, якусь особу чи
подiю. Гарна епiграма повинна була дивувати i захоплювати грою слiв. Поет-
епiграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або осуджувати.
З-помiж епiграматистiв першоï половини XVII ст. звертають на себе
увагу Дамiан Наливайко, Памво Беринда, Лаврентiй Зизанiй, Тарасiй Земка,
Кирило Транквiлiон-Ставровецький. Усi вони, прийнявши духовний сан,
займалися друкарством i орнаментували епiграматичними, здебiльшого
геральдичними, вiршами друкованi книги. В цих вiршах висловлювались
злободеннi iдеï i настроï. Прославляючи меценатiв, поети
приписували ïм тi риси, якi хотiли бачити в украïнських i
бiлоруських магнатах-феодалах, висловлювали вдячнiсть за матерiальну
пiдтримку культурно-просвiтнiх починань.
Лазар Баранович в епiграмах своєï книги польськомовних вiршiв
Лютня Аполлонова (К, 1671) висловлює прагнення до миру,
закликає до припинення мiжусобних чвар, до обєднання для
боротьби проти турецько-татарських загарбникiв, нагадує про муки,
що ïх доводиться терпiти християнським невiльникам в турецькому i
татарському полонi. В його епiграмах трапляються виразнi замальовки
гiрких проявiв лихолiття, рис побуту, суперечностей мiж бiднiстю i
багатством, картин природи.
Талановитi епiграми, написанi украïнською книжною мовою в (70-тi
роки, залишив пiсля себе Iван Величковський. У його вiршах фiлософськi
роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Iвановi Велнчков-ському
належить переклад украïнською мовою гострих латинських епiграм
англiйського гуманiста Джона Овена.
Видатною памяткою украïнськоï лiтератури є збiрник
сатиричних епiграм Свiт, оглянутий по частинах (Кракiв, 1697), написаний
польською мовою Данилом Братковським. У ньому висмiюються свавiльнiсть,
продажнiсть, пихатiсть i безвiдповiдальнiсть шляхти, ïï
лiнощi, паразитизм i захланнiсть. Поет виступає на захист
пригноблених, вiдстоює рiвнiсть усiх людей, вимагає, щоб
кожний працював сам на себе. Iдеï цi привели волинського шляхтича
Братковського до участi в селянсько-козацькому повстаннi i до страти па
луцькому ринку.
На гранi XVII i XVIII ст. велику кiлькiсть цiкавих за змiстом i формою
вiршiв переважно епiграматичного характеру, писаних близькою до
народноï мовою, створює Климентiй Зiновiïв,2. У його
поетичнiй спадщинi, крiм власне епiграм, є й елегiï, й
упiмнення, i канти, i псалми, i пiснi, i молитви, i орацiï, i
нищенськi вiршi тощо. Але тенденцiя до опису i характеристики,
визначальна для епiграматичних жанрiв, у них домiнує.
Климентiй Зiновiïв поєднує шкiльну поетичну виучку i
багатий життєвий досвiд. Цей мандрiвний iєромонах писав
своï твори iз скорбi, будучи в гоненiï, блукаючи не тiльки по
Украïнi, а й заходячи в далекi краï в Бiлорусiю, Литву,
Польщу, Росiю. Вiн спирався на факти i явища, якi спостерiгав у
повсякденному життi, черпаючи образну матерiю не лише iз святого писанiй
i старовiчних книг, а й з навколишньоï дiйсностi, з поетичноï
творчостi простолюду. Особливо багата його палiтра на прислiвя i
приказки адже Климентiй був i поетом, i заповзятим паремiографом,
зiбравши у своïй записнiй книзi, укладенiй мiж 1700 i 1709 рр.,
крiм власних вiршiв, близько двох тисяч народних приповiстей. Тематично
вiршi Климентiя Зiновiïва охоплюють найрiзноманiтнiшi сфери побуту.
Щодо цього його книга має енциклопедичний характер. Вона виразно
вiдбиває соцiальнi протирiччя i класовi антагонiзми:
Що далiй на свiтi горш бiда наставає, же убогий чоловiк во всем
погибає.
Хоч може бiдний в людей що i заробити, то багатий не хоче слушне
нагородити.
Вiн робить багато реалiстичних замальовок сучасного життя, сатирично
викриваючи сильних свiту сього, бiле i чорне духiвництво, не годних
похвали козакiв, гендлярiв, лиходiйства людей памятозлобних
Урядових, рiзного роду злочинцiв, загальнолюдськi вади тощо, а водночас
всiляко уславлює труждателiв ремiсникiв, бурлак-наймитiв,
робiтникiв промислiв, .хлiборобiв, козакiв-воïиiв, докладно
описуючи рiзноманiтнi ремесла i промисли. Як i iншi його сучасники, вiн
знемагає вiд воєн них невчасiв i мрiє про времена
тихомирнiï.
За всiма своïми якостями i особливо за широтою тематичного
дiапазону книга вiршiв Климентiя видатне явище низового барокко.
Своєрiдним рiзновидом епiграматичного жанру були курйознi, чи
фiгурнi вiршi. Естетичний смисл цих словесних грашок, так iменував
ïх майстер i теоретик курйозного вiршотворства Iван Величковськии
(Млско, 1691), полягав у тому, щоб збуджувати у читачiв розумову
напругу, яка б допомагала ïм осягати невiдоме й незрозумiле,
змусити ïх розвязувати задачi, розгадувати загадки. В цих вiршах
словесна гра поєднувалася з графiчними формами i живописними
(колористичними) ефектами. Як i в геральдичних вiршах, тут втiлювалася
характерна для барокко тенденцiя до кооперування i синтезування рiзних
типiв художньоï творчостi в даному разi поезiï й
образотворчого мистецтва.
Середина i друга половина столiття породжує вiршованi твори про
подiï визвольноï вiйни i наступних рокiв. Створенi в перiод
суспiльного пiднесення, викликаного всенародною боротьбою, вони iнодi
настiльки близькi за змiстом, мовою, стилем до народних пiсень i дум, що
ïх важко вiдмежувати вiд тогочасного фольклору. В них оспiвуються
переможнi битви народного вiйська, прославляється Богдан
Хмельницький . У вiршi Плач росiйський вiдображенi почуття прибiчника
Переяславськоï угоди 1654 р. Мала Росiя, скаржачись, що
ïï всi матiрю називають, та не всi за матiр мають,
докоряє тим авантюристам з-помiж козацькоï старшини, якi
зробили ïï ареною мiжусобноï боротьби. Вiрш Про гордих i
гнiвливих ляхiв описує спустошення Украïни внаслiдок
безперервних воєн. Можливiсть утихомирення автор вбачає
тiльки пiд захистом Росiйськоï держави, здатноï приборкати
ярих i гнiвливих ляхiв. Вiршi-пiснi Украïнонька, матiнка моя, Ой,
Украïнонько, бiдна голiвонька тепер твоя вiдображають криваве
господарювання турецько-татарських орд на Правобережжi. В громадсько-
полiтичнiй поезiï вiдобразились подiï Чигиринських походiв
16771678 рр. Вiршi-пiснi, укладенi на Закарпаттi, вiдгукуються на
подiï австро-турець-коï вiйни 16831686 рр.
Протягом XVII ст. розвивається поезiя iндивiдуального життя,
iнтимних почуттiв i переживань, повязаних не iз стосунками людини й бога
(це сфера духовноï лiрики), а iз земним життям людськоï
особистостi, iз стосунками мiж людьми. У цiй свiтськiй лiрицi
видiляються елегiйнi вiршi громадянського змiсту, що переломлюють
соцiальнi й полiтичнi проблеми крiзь призму iндивiдуальноï
людськоï долi. Такi вiршi знаходимо у творчiй спадщинi Симеона
Полоцького, Лазаря Барановича, Стефана Яворсько-го, Димитрiя Туптала,
хоча загалом соцiальнi мотиви ïхньоï лiрики звучать в абстрактно-
християнських тонах. Основний масив лiтературних памяток цього типу
складають анонiмнi вiршi, якi виникли в середнiх i нижчих суспiльних
верствах. У них насамперед вiдобразились соцiально-побутовi явища i
процеси: несправедливий розподiл благ, антагонiзм мiж властями i людьми,
мiж панами й слугами, мiж многомощними й неiмупшми, лихварство,
неправедний суд, жорстокiсть у взаєминах мiж людьми, гiрка
сирiтська доля, злиденне самотнє життя на чужинi. Типовими щодо
цього є елегiï, якi нарiкають на життя людини мiзерноï,
бездольноï, убогоï, котра не має анi щастя, анi друзiв i
вбачає причину всiх бiд у майновiй нерiвностi, що панує на
сьому свiтi.
Поряд iз лiрикою соцiально-полiтичною розвивається лiрика любовна,
тiсно повязана з музикою й спiвом. Кiлька таких украïнських пiсень
лiтературного походження дiйшло до нас у польських виданнях першоï
половини XVII ст. На кiнець XVII початок XVIII ст. любовна лiрика,
вiдображаючи посилення iнтересу до iнтимного свiту людськоï
особистостi, наводняє рукописнi збiрники i нерозривно
зростається з народною лiричною пiсеннiстю. Авторами любовних
вiршiв i пiсень, ïх спiвцями, читачами i слухачами бу. iи
насамперед мандрованi дяки, студенти, канцеляристи, козаки та iншi
грамотiï з-помiж соцiальних низiв i середнiх верств мiщан, козакiв
i частково селян, зокрема i жiнки.
У цих вiршах мотиви любовноï туги нерiдко переплiтаються iз
нарiканнями на бiднiсть, сирiтство, на лихих людей, на життєвi
злигоднi. У них оспiвується любов, здатна перебороти всi
перешкоди; пiдноситься щирiсть почуття; висловлюються мрiï про
родинне життя, побудоване на взаємнiй повазi i любовi; виливаються
нарiкання на соцiальнi суперечностi, майнову нерiвнiсть, що вбивають
щирiсть любовних стосункiв i гублять людськi долi. У деяких елегiях
XVIIXVIII ст. зявляються елементи, характернi для сентиментального
романсу. Мiж любовними вiршами i пiснями трапляється чимало творiв
жартiвливо-фривольного i вiдверто еротичного змiсту. Вони характерний
показник вивiльнення особистостi з-пiд контролю церковноï моралi.
Вiршам XVIIXVIII ст. властива витончена версифiкацiя (в основному в
межах силабiчноï системи вiршування, але з частими проявами силабо-
тонiчних тенденцiй),3 i яскрава, бароккового характеру, поетика
рiзноманiтнiсть ритмiв i строф, перехрещення ключових понять, концепти,
очуднена метафорика, гра символами, акростихи тощо. Все це йде вiд школи
i через школу. Водночас бiльшiсть елегiй i пiсень насичена
народнопоетичними образами i символами. Вони багатi на пестливi морфеми
i постiйнi епiтети, властивi фольклору порiвняння i паралелiзми,
персонiфiкацiйнi звертання до птахiв, гiр i долин, бистрих вод, тихих
скель.